ДІЯ 2, КАРТИНА 1
ІВАН, МИКОЛА, сидять на ліжку АНТУАНА й знімають на телефони, як той зашиває П'ЄРОВУ рану. ІВОННА стоїть у нього над головою і знімає процес зблизька. П'ЄР стогне й ричить крізь зціплені зуби. АНТУАН переривається, щоб скрикнути, нервово обтерти кров з рук, спробувати все покинути. Тоді всі гуртом шиплять: Ч-ш-ш! А ІВОННА вільною рукою хапає його за плече й садовить на місце:
ІВОННА (спокійно): А бодай тобі... Ти маєш непрофесійний вигляд... Та дарма — знімаємо життя, як воно є, без прикрас.
ІВАН: Кому потрібно вбивати двірника?
ІВОННА: Його дівчині, якщо приревнує до іншої.
ІВАН: Кому потрібно ревнувати двірника?
МИКОЛА: Чи бути його дівчиною?
ІВОННА: А, може, він принц-інкогніто?
ІВАН: В нього обличчя занадто тупе.
МИКОЛА (заступається): У всіх принців тупе обличчя.
ІВОННА: А, як на мене, в нього розумне обличчя.
МИКОЛА: То ти — його дівчина?
ІВАН: Та, що приревнувала, чи та, до якої приревнували?
ІВОННА: Та я просто...
АНТУАН (істерично): Досить балачок. Ви всі мені заважаєте.
МИКОЛА (хихотить): Це зрозуміло. Якби не ми, ти б уже втік.
ІВОННА (Антуану): Не відволікайся. Ще багато. Просто диво, що ти досі не втратив свідомості.
П'ЄР: Замовкніть усі. Ший, Антуане, бо завтра мушу йти на роботу.
ІВОННА: Ти сказився.
ІВАН (замріяно): Ще пам’ятаю ті часи, коли ти благав просто не дати тобі померти.
МИКОЛА (весело): Якщо живий, мусиш за щось і жити.
ІВОННА (стурбовано): Ти сказився. Навіщо б це тобі було потрібно?
П'ЄР: Мушу. Мене виженуть, як не прийду.
ІВОННА: То ти ж хворий.
П'ЄР: І чим я це доведу? Викличу лікаря констатувати проникне поранення? Мене все одно виженуть.
АНТУАН (відкладаючи голку з ниткою і скривавленого рушника): Ти так кажеш, ніби від цієї роботи залежить твоє життя. Воно зараз від Бога залежить і, здається, від мене. (Із запалом): Навпаки, не будь двірником. Невже ти не відчуваєш, як це принижує твою людську гідність?
ІВАН (тихо пояснює Миколі): Він вважає, що бути двірником принизливо.
МИКОЛА: От розумник! Це його знову Столипін каламутить.
ІВАН: Хіба Столипін казав щось подібне?
МИКОЛА: Та мабуть: його ж чомусь кокнули.
ІВАН: Вважаєш: двірницька змова?
МИКОЛА: Біс його знає. Та я б не ризикнув булькати проти двірників: вони люди суворі. Ось зараз ти, живий, здоровий і весело патякаєш, а потім бах! — і тебе вже заміли під лавку.
АНТУАН (Івану й Миколі роздратовано): Мовчіть, блазні. Людина в інституті навчалася, подавала надії.
ІВАН: Доподавалася!
АНТУАН (не звертаючи уваги): Перед ним було таке майбутнє... З його мізками...
МИКОЛА (перериває у якомусь несподіваному роздратуванні): Ну, що? Що? Вибухівку під автівки закладати?
Всі дивляться на Миколу з докором і в німому здивуванні. Той і сам, здається, не радий, що таке бовкнув.
П'ЄР (спроквола): Що за дурні жарти?
АНТУАН (сердито й перелякано): Це зараз недоречно. Ось саме зараз? Коли сталося це... нещастя? Ти береш і жартуєш про автівки?
ІВОННА (змучено позіхає): Божевільня!
ІВАН: Слухайте, завтра з франківським потягом приїжджає моє сальце з ковбаскою. Побенкетуємо?
ІВОННА: Авжеж. І час вдалий. (Підводиться): Я йду. (До П'єра): Тобі треба поспати. Будь ласка, залишайся завтра вдома. (Цілує його в чоло і йде).
ІВАН (ховаючи до кишені телефон): Здається, все? Розваги скінчилися? (лізе на друий поверх).
АНТУАН: В кого є щось випити? (виступає на середину кімнати так, що можна побачити, як сильно в нього трясуться руки).
МИКОЛА (відмахується від нього, як від настирливого волоцюги): Все вже випито, друже, йди собі (підводиться і потягується, наче глядач після сеансу в кінотеатрі. Йде повз Антуана, зачіпляючи його плечем і, мало не наступаючи на П'єра, лізе до себе на ліжко).
АНТУН: Дідько! Як випити хочеться... (сідає на своє ліжко, де перед цим спочивало товариство, схопившись за голову, розхитується взад-вперед. Вся кімната байдуже засинає): Гей, П'єр, ти ще живий? (дослухається і, стривожений відсутністю будь-яких звуків звідти, кличе голосніше): П'єр?
П'ЄР (уві сні): Тут нічого нема! Мені кінець!
