Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46457
Рецензій: 90648

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Петля Манурі 4

© Меньшов Олександр, 28-05-2019

З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 С начальника Поліції безпеки та СД № 10 про події на окупованій території СРСР

м. Берлін
2 липня 1941 р

Начальник поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 10

...Штаб оперативної групи прибув у Лемберг [Львів] 1 липня 1941 о 5 г. ранку. Місце розташування – штаб-квартира НКВС.
Начальник оперативної групи В повідомляє, що український повстанський рух під керівництвом коновалівців Стецько і Равлика організували міліцію і відновили бюро муніципальної ради. Оперативна група на противагу коновалівців увела в місті німецьке врядування.
Готуються подальші заходи проти коновалівців. Вони будуть проведені якомога швидше...




З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 С начальника Поліції безпеки та СД № 11 про події на окупованій території СРСР

м. Берлін
3 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 11


I) Політичний огляд ...
б) У генерал-губернаторстві:

Оперативна група В повідомляла 2 і 3 липня 1941 р про спробу українських націоналістів під проводом соратника Євгена Коновальця Степана Бандери проголошенням української республіки та створенням міліції поставити німецьку владу перед доконаним фактом.
Понад те українські націоналісти останнім часом розвинули особливу активність по поширенню листівок та ін.
В одній з таких листівок серед іншого йдеться про те, що український визвольний рух нібито придушувалося раніше польською, а тепер пригнічується німецькою поліцією…
Беручи до уваги підвищену активність ОУН був відданий наказ про заборону на перебування тут різним керівним українським емігрантам. Окрім того 2 липня 1941 були прийняті наступні заходи:
1) Різні політичні керівники з українських емігрантів відправлені у відставку, особливо на території Генерал-губернаторства, в тому числі й Степан Бандера.
2) Від лідерів українських емігрантських організацій, а паче Євгена Коновальця, під загрозою прийняття більш суворих державних заходів поліцейського характеру ще раз настійно вимагати всіма засобами дбати про те, щоб члени їх організацій не перешкоджали німецькій владі на теренах Генерал-губернаторства.
3) Всім українцям, які перебувають на території Генерал-губернаторства, однак які постійно там що не проживають, буде запропоновано негайно покинути Генерал-губернаторство і повернутися за місцем проживання, в іншому випадку вони будуть заарештовані...


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 СС начальника Поліції безпеки та СД № 12 про події на окупованій території СРСР і положенні у Львові після проголошення незалежної України

м. Берлін
4 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 12

II) Повідомлення оперативних груп і команд ...
Оперативна група В

Місце дислокації: Л е м б е р г (радіограма)
Керівник групи повідомляє:
Так званий земельний уряд заявив, що бажає брати участь у засіданнях будівлі Лембергського університету.
Його нинішній склад:

Правління - Стецько, Карбовіц (також званий Белендс),
Охорона здоров'я - лікар, д-р  Панчишин,
Адміністрація - Лисий,
Судочинство - судовий радник Федусевич,
Безпека - Клімір,
Наука - Яців,
Преса і пропаганда - поет Гай-Головко,
Військове міністерство - Ріко Ярий (одружений на єврейці)
Релігія - поки вакантне…
De facto даний уряд не визнано, проте варто було б уникати рішучих дій проти узурпаторів, беручи до уваги військовий стан і настрої в області. Очікуються спалахи підготовленого повстання в напрямку Бердичіва і в напрямку Житомир – Київ.
Уповноважені військових органів земельного уряду всіляко вітаються на місцях і прийняті позитивно. Генерал Ленц прибуде сьогодні в Лемберг і буде проінформований про стан справ. Інформаційний центр HGRS збирає інформацію і буде інформувати нижчі інстанції. Згодні з відповідними інстанціями вермахту в тому, що Західна Україна з часу більшовицької окупації надзвичайно радикалізувалася...


З повідомлення Відділу IVA Реферату 1 СС начальника Поліції безпеки та СД про події на окупованій території СРСР

м. Берлін
7 липня 1941 р

Начальник Поліції безпеки та СД
IV А 1 - В. № 1 В / 41 g. Rs

Таємно, справа державного значення!

Повідомлення про стан справ в СРСР № 15

I) Політичний огляд
а) в Рейху:

...Один з керівників групи ОУН в Генерал-губернаторстві Степан Бандера з 6 липня 1941 р знаходиться в Берліні під почесним домашнім арештом…

b) У Генерал-губернаторстві:

Місцерозташування голови українського повстанського руху Коновальця та деяких інших керівних осіб на разі не виявлено. Ведуться розшукові заходи… У випадку виявлення всіх осіб вони будуть піддані почесному домашнього арешту.
Спеціальне донесення буде представлено...


Берндт ЛАНГЕ
01.10. 1941
09:19

…Не скажу, що моєму прибуттю зраділи й в Херсоні. Правда ніхто не чинив допиту, як той миколаївський гауптштурмфюрер. Лише поглянули на документи та беземоційно наказали супроводити ночувати до офіцерського гуртожитку. Так називався один з двохповерхових спорожнілих будинків, в кімнатах якого були розставлені ліжка та старенькі тумбочки. Тут також було сиро і воняло соломою та мишами.
Зізнаюсь, що зовсім не розраховував опинитися чорт його знає де. Дуже сподівався… Та що там! Був залізно впевнений, що залишусь на службі в Миколаєві. Ретельно те планував… ретельно готувався… Але, як то кажуть: «Людина крутить, а Бог розкручує». Щось в моїх розрахунках виявилось хибним. Можливо, не треба було демонструвати яру прихильність справі,  й тим паче демонструвати фанатичну відданість  партії та фюреру. Гауптштурмфюрер явно вирішив, буцімто я або не сповна розуму, або якийсь фанатик… Тому і відправив подалі від своїх  очей.
Хоча… хоча ота його заява про те, що наказ вже підписаний, вказував на те, що питання мого працевлаштування (навіть не дивлячись на особисте прохання майора Штуккарта) було вирішено заздалегідь. То ж козиряння своїми минулими заслугами було марним. Його не оцінили… І взагалі, мабуть, вирішили, що я типовий вискочка… кар’єрист…
Чорт забирай! – я внутрішньо посміхнувся. – Виходить, наче саме місто – Миколаїв – мені й  помстилося, – і з  гіркотою підсумовував я. – Сам же скаржився, бурчав на нього… то тобі не так, інше не подобається… от відтепер і отримуй заслужену нагороду.
І дійсно, Миколаїв із самого початку мене, так би мовити, почав пригнічувати. Я йшов його вулицями та інстинктивно відшукував якісь погані речі, наче намагався у власних очах виправдати той факт, що знаходжусь тут вимушено. Можливо місто це якось відчуло, та дало під зад, мовляв, провалюй шарфюрер до бісової матері.
Ясна річ, що це дурниці… Це просто в мені вирує свого роду досада, адже власні сподівання розбилися о скалу чужих примх. Залишається тільки два варіанти: скаржитися на долю, або взяти себе в руки та наново перепланувати подальші кроки,  – наказував я сам собі. – Прийдеться якось викручуватися, щоб повернутися назад… А повернутися треба! Конче треба! Навіщо мені той Херсон? Не до того я готувався! Зовсім не до того.
До речі,  добиратися  до  того Херсону прийшлося в кабіні вантажівки – розхлябаного «Опеля Блітца». В його кузові розташувалися солдати на чолі з лейтенантом Шпіллером, які супроводжували якусь групу цивільних. Судячи з коротеньких фраз, які мені випадково вдалось підслухати, це були росіяни. Мабуть, перекладачі… Чи щось на кшталт того. Скоріш всього це не були місцеві жителі… Принаймні, так мені здавалось.
Ясна річ, що для роботи на нових землях було потрібно мати перекладачів. Тож німецьке командування й шукало їх серед колишніх емігрантів, або серед місцевого населення… Останнє було більш рідкісним явищем, оскільки вимагало перевірки на лояльність до Рейху. Думаю, оця група «Фууу…» (тут я посміхнувся, згадуючи як осікся гауптштурмфюрер, який ледь встиг спіймати себе за язика, щоб явно не сказати якусь секретну інформацію) й була складена з якихось емігрантів.
Шофер «Опеля» був доволі мовчазним. Мабуть, його лякав мій квазімодівський вигляд. Мені, між іншим, перший час і самому було важко до нього звикнути.
Обпалене обличчя. Бугриста шкіра. Червоний колір обпеченої ділянки. Хто бачить мене вперше, завжди ховає очі, намагаючись не дивитися на ліву половину обличчя, яка нагадує розтоплену воскову маску. Я завжди намагався її прикрити хоча б пов'язкою для ока, зробивши її ширше звичайної. А голову тепер голив наголо, оскільки носити жмутки волосся на маківці, означало б ще більше підкреслювати свою потворність.
Ось і шофер, думаю, побачивши мене, впав у такий собі легкий ступор, тому і мовчав, бо не знав, як поводитись з таким пасажиром. Та якщо враховувати ще й нашивку СД на рукаві, то впевнений, що це додатково бентежило цього чолов’ягу, бо з  такими попутником балакати  – робити собі гірше, адже всім відомо, чим вони займаються.
Цей шофер не був поодиноким випадком. От, до речі, і сьогодні, коли я йшов по вулицях Миколаєва, бачив крадькома погляди перехожих, і не тільки городян, а й солдат вермахту. Всі вони бачили мене й тут же намагалися зробити вигляд, наче нічого не помітили, хоча було прекрасно видно їхню зворотню реакцію. Тут і відраза, і страх, і цікавість. Навіть часто патрульні обходили мене стороною, не намагаючись запитати документи.
Чесно кажучи  я вже звик до подібних речей і вже не звертав на них уваги. І навіть знайшов на це таки собі «ліки» – бесіда. Просто невимушена бесіда.
У мене був доволі приємний оксамитовий тембр. Я це прекрасно знав, мало того – навіть тим користувався. Пам’ятаю, як одна з жінок, з якою мені довелося їхати у одному вагоні до Лемберга, спитала, чи не співаю я. Почувши моє заперечення, вона скрушно додала:
–З таким героїчним голосом… з такими оксамитовими низами вам слід йти до опери.
–Ви так вважаєте? – спробував я підтримати бесіду.
–Я так і бачу вас у образі Отелло, – промовила незнайомка.
Мені раптом стало смішно. Отже, перша думка, наче цій жіночці було начхати на мій зовнішній вигляд тут же розбився о заяву про майбутню роль. Добре все ж, що не Квазімодо.
Наш «Опель» підскочив на черговій ямі, й ми ледь не втратили колесо. Шофер роздратовано вилаявся та стукнув обома руками по керму.
–Часто їздиш цим шляхом? – спитав я, відчуваючи, як до горла підповзає нудотна грудка. Наш нещасний «Опель» хитало, наче останній листик на гілочці від вітру.
–Буває, – буркнув шофер. – Місцеві дороги – це просто невимовна річ.
–Так… це не наші автобани, – посміхнувся я, збираючись трохи розрядити обстановку.
–Тут взагалі нічого порівнювати! – обурився шофер. Він вп’явся пальцями у кермо, наче боявся впасти. – Ніяк не можу звикнути ані до місцевої природи, ані взагалі…
Що саме «взагалі» шофер не пояснив.
–А що з природою? – не відразу зрозумів я.
–Тоскна якась… Ані тобі деревця, ані озерця. Влітку така спека, аж-но мозок відмовляє.
Я промовчав. Чесно кажучи, тільки-но сам розмірковував над місцевими пейзажами. Їхав та дивися вперед, на майже вщент позбавлені дерев просторі півдня. Мене дивував подібний світ. Ніколи не думав, що бувають такі місця, де не видно навіть краю землі. І дійсно: ні тобі непрохідних лісів, ні синюватих гір – тільки рівний, наче тарілка, степ, над яким курилася сизувата димка.
На відміну від шофера, я відчував зовсім інші настрої. Дивишся уперед, бачиш оце  привілля, безкрайній простір… оце неймовірне роздолля…  
В якусь мить навіть здалося, що десь тупотять копита. Можливо, це було завивання двигуна, але раптом чітко уявилося, що з-за чергового пагорба ось-ось вискочать орди диких кочівників… або скіфів чи сарматів, які будуть мчати назустріч вітру… А потім уявились козаки, які рушили у далекий похід.
Боже, яка ж все ж тут краса! А саме цікаве, що цей пейзаж неймовірно радикально контрастував з містом, з якого ми тільки-но вибралися. Було таке відчуття, що Миколаїв просто насильно наліпили на цей край… І будь на те моя воля, я б взагалі побудував зовсім інше місто… Зовсім!
Машина мчала вперед, повз прибрані поля, на яких то тут, то там виднілися сліди вирощування пшениці, соняшнику, кукурудзи… Все це було розбавлено сухими бурими заростями чортополоху, низенькими сивенькими кущиками дикої маслини. Іноді я помічав диких тварин та птахів, здебільшого зайців та фазанів, які перебігали дорогу, або навпаки – тікали від неї світ за очі. Ми проїжджали й повз високі зернові сховища, і повз величезні вежі, сараї, масивні бетонні господарські будівлі – повз всього того, що набудував невтомний місцевий селянин. Минали й села, хуторки. Одного разу я помітив гору жовто-бурого зерна, біля якого виднілися темні людські фігурки, котрі копошилися, буцімто мурахи біля мурашника. Ця купа була настільки величезною, що спочатку подумалось, наче це якийсь природній пагорб…
–В цьому році у них багатий врожай! – наче прочитавши мої думки, сказав шофер. – Комуністи не встигли його повністю зібрати та спалити…
–А намагались?
–Так… так… У Херсоні, кажуть, зерно взагалі сипали прямо в Дніпро, аби тільки воно не дісталося нам.
–Цілком розумний крок, – заявив я. – Війна вимагає подібних дій.
–Не знаю… не знаю… Я людина проста, – сказав шофер. Після такої заяви відразу стає зрозумілим, що співбесідник лукавить.
–Ти вчинив би інакше? – прямо спитав я.
–Напевно…
–І як саме?
–Ну… ну хоча б роздав городянам… чи селянам…
Мене здивувала подібна заява. Я вже дивився на цього чолов’ягу іншими очима. От не думав, що він вирішиться зізнатися в подібному. Міг би збрехати.
–А як тобі взагалі той Херсон, до якого ми їдемо? – спитав я у шофера.
Той знизав плечима.
–Невеличке містечко, – промовив він. – Зелене… простеньке… Я там не так часто бував.
–Схожий не Миколаїв? – спитав я, згадуючи свої «дивні» відчуття чужості.
–Мабуть…
Вочевидь, шоферу було начхати, чи схожі тутешні міста між собою. Він знову знизав плечима, і я в тому помітив якусь нервозність. Певний час ми їхали мовчки. Раптом у  малиновому небі промайнули кілька винищувачів, через що шофер знову заговорив:
–Завжди боявся літати. – Він супроводив поглядом темні силуети літаків, поки ті не сховалися за хмарами. – А вам доводилось те робити? – запитав шофер. – Літати?
–Було якось... Скажу чесно, що не відчув страху.
–А я б не зміг… Коли під ногами немає землі, відчуваєш себе якось спантеличеним. Я через те навіть на каруселі не сідаю.
Не знаю, до чого це було сказано. Може, чолов’яга бажав, щоб я йому поспівчував?
–Пару тижнів тому, – продовжував розповідати шофер, – під Миколаєвом підірвався літак з генералом фон Шобертом. Може чули? Сюди стільки начальства тоді прибуло… Такий похорон організували! – чолов’яга скрушно захитав головою.
–А чому підірвався?
–Важко сказати. Чутки різні ходять. Одні кажуть, що пілот посадив «Шторьх» прямо на мине поле. Вірніше, він посадив його на аеродром, а той виявився замінованим… А ось вже від інших чув, наче це цілковита брехня. Мовляв аеродром відразу розмінували. Його кілька разів перевіряли… Та й інші літаки до того випадку вільно сідали. А тут таке!
–Диверсія?
–Бог його знає! Може і таке… а, може, хтось погано розміновував… Ось генералу і не пощастило…
–А взагалі, чи часто тут бувають заворушення?
–Заворушення? – шофер задумався. – Та так і не скажу… Начебто все в порядку. Та вам, мабуть, видніше, ви ж звідти, – і він махнув головою кудись убік. «Звідти» – це скоріш такий натяк на мою приналежність до «СД».
–А ти сам звідки? Де народився?
–У Нойштреліці… А що? – напружився чолов’яга.
–Просто питаю… А ким був до війни?
–Працював у автомайстерні… А… а ви… звідки? – наважився на відверте питання чолов’яга. – З Берліну?
–Майже, – посміхнувся я.
–А фюрера наживо бачили?
–На жаль, не довелося.
–А я бачив! Мені пощастило, – гордовито заусміхався чолов’яга. Вочевидь, оця подія стала найяскравішою плямою в його шоферському житті. Уявляю, скільки разів він про те розповідав іншим людям. Скільки разів хвастався.
–І де? В своєму Нойштреліці?
–Ні… тут…
–Фюрер прилітав до Миколаєва? – здивувався я. – На похорон генерала?
–Ні, це сталося раніше… в серпні… ще до підриву літака… Фюрер прибув приймати парад наших військ у Пе-е-е… Пе-е-еррр… Ніяк не можу запам’ятати місцевих назв, – замотав головою шофер. За секунду він продовжив пригадувати свою зустріч, заявивши, що бачив фюрера на відстані десяти кроків. – Він проїжджав повз нас… і знаєте що? Подивився на мене. Зі всіх наших хлопців, він поглянув саме на мене. Я ледь не зомлів від його погляду. Аж-но у животі стало лоскотно. А перед очима, наче все життя промайнуло… Первомайськ! – раптом вигукнув шофер. Я аж сіпнувся. – Те містечко звалося Первомайськ.  
Я мовчав. А що казати? Такі «прості люди» зазвичай намагаються знайти у своєму прісному житті приємний промінчик, про який вони теревенять ледь не до самого кінця, до смертного одра. І кожний раз розповіді стають все більш «насиченими» усілякими подробицями, більшість з яким, можливо, взагалі не мали місце. Але людина починає увірувати в них… і вже важко розрізнити де в той розповіді правда, а де вигадка.
Ось так мабуть і робиться історія… та сама, яку пишуть в підручниках… А чи є то правдою, чи може більшою частиною вигадка – вже мало кого цікавить.
–Дійсно пощастило, – згодом додав я.
–А ви вірите в долю? – поцікавився шофер. – Чи може  у випадок?
–Хм… Мені думається, що і те, та інше – просто результат відсутності знань.
–Тобто?
–Я прихильник детермінізму. Вважаю, що все у світі взаємопов’язано… обумовлено відповідними природними законами, – мої слова явно приголомшили шофера. Було легко помітити, що він розгубився, будучи не в змозі зрозуміти сказаного. Тому я  вирішив привести наочний приклад: – Ти ось тільки-но розповідав про вибух на аеродромі. Казав, наче його розміновували і можливо одну вибухівку не помітили… Генеральський «Шторьх» на неї наїхав, то ж як це оцінювати? Як долю? Нещасний випадок?
–І як? – задумався шофер.
–Всі наші дії – великі чи маленькі – так чи інакше мають свої наслідки. Правильні, або ні – питання другорядне. Воно скоріш пов’язане з тим, яку користь ми отримаємо від власних дій…
–Користь?
–Так, саме користь, адже ми, люди – істоти розумні, тому на відміну від тварин намагаємось прораховувати подальші свої кроки. Проте не всі з нас роблять те, м’яко кажучи, вміло. Звідси й виникає поняття «долі» та «випадку»… От  уяви, що ти опинився перед купою дверей. Що  за ними? Наслідки наших дій. Прийняте рішення – це ключ від однієї з цих дверей. І ось куди вони нас заведуть, залежить цілком від  нас же самих. Якщо отриманий ключ приводить, грубо кажучи, до раю, то ми радісно кричимо про щасливий шанс. А якщо за наступними дверцями пекло – скаржимось на долю.
–Чекайте! Чекайте! Мені здається, що ви помиляєтесь… Пілот того літака не міг отримати «ключа» від якихось там «дверей», адже не він  розміновував поле. Він взагалі не знав, що там можуть бути міни… Це такий собі збіг обставин. А може і доля.
–Цим терміном ми виправдовуємо власні помилки, – впевнено заявив я.
–Які помилки? – чомусь обурився шофер. – Кажу ж, що пілот…
–А ти вважаєш, що дії інших людей аніяк не впливають на хід нашого життя?
–Ну… ну… впливають… Але я тоді не розумію, яким чином ми можемо захиститися від того… від речей, які не залежать від нас і на які ми вплинути не можемо? – не відчіплявся шофер. – Як дізнатися, наприклад, про те, куди вдарить блискавка? Хіба це можливо? Хіба це не вирішує герр випадок?
–Закони фізики кажуть, що блискава б’є у найвищу точку. Тому не варто лізти на пагорб, коли бушує негода. Все доволі просто, – відповів я. – Тільки знання законів буття та розрахунок усіх складових дозволить більш-менш точно орієнтуватися у бурхливому всесвіті.
Ця бесіда чомусь нагадала мені розмову в кабінеті гауптштурмфюрера, коли він намагався дізнатися, яким чином мені  вдається відокремити «плевели» від «зерен».
Остання моя фраза про всесвіт завела шофера у ступор. Він пару хвилин мовчав, втупившись вперед, а потім якось уїдливо додав:
–Мого діда блискава вбила, коли він сидів у окопі. Як таке пояснити?
–Ну… йому не пощастило, – в тон відповів я. Стало зрозумілим, що подальші пояснення будуть абсолютно марними. Шофер упевнив себе у правоті власного світовідчуття.
І вже до самого Херсону він нічого більше так і не сказав. Вочевидь, вирішив, що я якийсь дивак.
Ми в’їхали у місто, коли вже добряче стемніло. Було важко, що-небудь розрізнити. То ж сподіваюсь вранці роздивитися цю діру… а ще сподіваюсь, не так розчаруватися, як з Миколаєвом.
Ми дісталися місцевого управління, де після перевірки документів, черговий супроводив мене до гуртожитку. Його комендант – товстий фельдфебель, який нагадував бочку з пивом – доволі люб’язно провів мене у одну з кімнат. Тут було кілька вільних ліжок, і я вибрав те. що  стояло осторонь від інших. Подумав, що так буде на краще, бо зізнаюсь, що не люблю товкучки, а тим паче у незнайомій обстановці.
Не скажу, що виспався. Проте і скаржитися не було на що. Можливо, просто вказувалася занадто довга мандрівка.
Тож вранці, після вмивання та переодягання, фельдфебель  підказав мені де знаходиться столова, і вже після скромного сніданку, я прибув у вестибюль управління та наблизився до стола чергового. Він різко вскочив та супроводив мене до кабінету обершарфюрера Магнуса Таузіга (так, принаймні значилося на табличці біля  його дверей), повідомивши, що на мене очікують.
На відміну від миколаївського начальства, Таузіг поводився більш передбачувано та, можна сказати людяніше. Він піднявся з кресла та рушив до мене назустріч. Скоріше не через ввічливість, не через почуття такту, а, думаю, через типову реакцію на мій зовнішній вигляд, на моє обпалене обличчя, в яке він втупився очима, Магнус простягнув руку і представився.
–Чув про  вас! – заявив він.
–Сподіваюсь, не погане.
Таузіг посміхнувся та деякий час казав про якісь порожні речі. За хвилину опанувавши себе,  він вже більш серйозним тоном ознайомив мене з майбутніми обов'язками та пояснив обстановку в місті.
Я помітив на тумбочці, що стояла ліворуч від обершарфюрера, щось схоже не шахову дошку. Судячи з її зовнішнього стану, Магнус частенько грав. Прийшлось собі занотувати цей факт та спробувати у майбутньому тим скористатися.
–Ви самі визвалися повернутися на службу? – спитав Таузіг.
–Так!
–Дозвольте спитати – чому? Збираєтесь будувати кар’єру, чи…
–Саме так. Кар’єру! А взагалі, хочу продовжити служити Рейху.
–Це похвально, – хитнув головою обершарфюрер. – А чого ви очікуєте? Чого прагнете? – Таузіг присів у крісло та запропонував присісти й мені. Я опустився на стілець, який стояв біля столу. – Навіщо вам кар’єра? Ось одні прагнуть грошей, інші – влади, треті – слави… А ви, герре Ланге, чого прагнете?
–Так глибоко над тим не  задумувався, – відчеканив я. Ясна річ, що це була брехня. Проте поки ще ділитися власними сподіваннями я не збирався. І все ж треба було щось відповідати. – Якщо скажу, що мені не потрібні ані гроші, ані влада та слава – то злукавив би.
–Знаєте, коли я був ще хлопчиськом, – Таузіг  пустився у якісь відверті розповіді, – то мав чимало друзів з… скажімо так – з небагатих родин. Мій батько був місцевим лікарем, і я тим дуже гордився. А чому? Бо оті всі друзі  із заздрістю дивились на нас, на Таузігов, та не раз заявляли, що бути лікарем це велике досягнення. Подібні слова якийсь час були для мого слуху, наче солодкий мед. Було приємно відчувати себе на ступень вище, ніж оточуючі ровесники… До речі, вони всі вважали, що і я стану лікарем. Отримаю відповідну освіту та переїду жити десь до багатого кварталу… Я ж натомість заявляв, що мене  цікавлять інші речі, через що друзі стали вважати мене дурнем. Мовляв, я навмисно відмовляюсь від свого майбутнього. І як не доказуй зворотне, що можна влаштуватися та бути поважною людиною маючи інший фах – все було марним. Справа в тому, що в їхній свідомості засіла глибока думка-переконання, що немає в світі кращого шляху, ніж бути лікарем. Що варто будувати саме таку кар’єру…
–Вибачаюсь, але я не зовсім зрозумів сенсу цієї історії.
–А сенс дуже простий: не слід ганятися за примарами… не треба робити  кар’єру заради кар’єри. Вважаєте, з тих моїх друзів вийшли лікарі? Я маю на увазі – справжні лікарі, як то кажуть – від Бога?
–А що, вони тому навчалися?
–Так, кілька чоловік вибрали цей фах. Але майже ніхто з них не став справжнім лікарем… Сіра посередність, – посміхнувся Таузіг. – Варто було йти тим шляхом, до якого є хист. Ось моє переконання.
А цей Магнус, бачу, ще той балакун. Таке відчуття, наче йому не вистачає спілкування. Треба це також занотувати… на майбутнє…
–Я згодний з вами, обершарфюрере. Більшість людей вважають, що наша дійсність залежить від того, до чого ми звикли. Якщо їм запропонувати інший шлях – він може здатися обивателям чимось неймовірним… і через те – нездійсненим.
Мангус задумливо потер долоні, а потім неголосно додав:
–Знаєте, герре Ланге, а мені вас так і охарактеризували.
–Тобто?
–Як пряму, відверту… й чесну людину. І я бачу, що вони не помилялися. Так-так… це правда… Не треба зніяковіло ховати очі.
–Вибачаюсь, але не дуже сприймаю подібні… подібні… подібні лестощі… Ви ще мене не знаєте настілки, щоб припускатися подібних міркувань.
Магнус посміхнувся та підвівся. Я вскочив слідом.
–Сьогодні, шарфюрере, даю вам вихідний, – промовив Таузіг. – Хочете, можете прогулятися по місту. Я навіть дам вам супроводжуючого. Краузе! – крикнув чолов’яга вбік коридору. – Краузе! – і ледь в кабінет заглянув якийсь чолов’яга, додав: – Проведіть герра шарфюрера. Покажіть що у нас до чого…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.79072189331055 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …