Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46457
Рецензій: 90648

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Альтернативна історія

Петля Манурі 3

© Меньшов Олександр, 28-05-2019

МЕШКАНЦІ ХЕРСОНУ

Ви в тривозі про свою майбутність.
Німці, що прийшли Вас звільнити спід більшовицького ярма, заявляють вам ось що:
1)Будьте терпеливі. Війна ще не скінчена. Одначе вже незабаром будуть знищені рештки радянської армії.  Тоді зачнеться у вас відбудова вашої кращої майбутності.
2)Українській народ, що на протязі своєї історії так часто був гнетений, стане вільним, без царя, без більшовицьких комісарів та без заслання ваших чоловіків та жінок.
3)Ви всі одержите працю, кожний буде заробляти й зможе добре жити. Ви одержите достатній прожиток та кращу зарплату за працю.
4)Селянин буде скоро знова працювати на своїй власній землі та жати.
5)Про робітників по фабриках будуть піклуватися. Кожний одержить знову відпуску та допомогу в разі хвороби, одержить вистарчаючу ренту на старості років.
6)Неділя лишається вільним днем; ви дістанете назад свою церкву.
7)Одним словом, ми приносимо  працю для всіх, несемо добробут, лад та волю. Великий український народ стане любим членом сім’ї європейських народів.
8)Помагайте німцям у відбудові! Викажіть усіх злочинців, нищівників, голоту та партизанів, які утрудняють вам і нам працю.
Майте до нас довір’я, прилучайтеся до співпраці та працюйте згідно з нашими вказівками.

Головне Командування Німецьких Військ


Леонід ГЛОТОВ
10.09.1941
10:11

…Вже з ранку задощило. Навіть не зовсім задощило, а скоріш почало бризкати якоюсь гидотою, схожою на дощ. Я зачинився в своїй кімнатці та зручно розташувався на старому ліжку, обклавшись двома здоровезними подушками. На колінах лежала саморобна чи то брошурка, чи то книжечка (вірніше якась її частина) з галасливою назвою «Наша боротьба», від якої хоча і слабо, але й досі пахло типографською фарбою.
Вони дуже ризикували, даючи подібне чтиво незнайомій людині… Я б на їх місці сто разів подумав, перш ніж зробив подібне. І це навіть  не дивлячись на рекомендацію з боку Твердохлібів.
Люди, між іншим, взагалі схильні до приховування власних почуттів та думок. Всі ми актори, всі ми вдаємо з себе когось іншого… То  ж не варто кидатися у обійми до першого ліпшого.
Хоча, цей крок – передача мені отих саморобних аркушів – міг бути черговою перевіркою. Впевнений, що за моєю хатою негласно спостерігали, чекаючи на реакцію.
Сказати, що я нервував через те? Так ні… я був спокійнішим за мертвого. Єдине, що мене дійсно непокоїло, так це скоріш той факт, що я міг щось упустити… якусь дрібну деталь… незначущу, проте дуже важливу. Через те, до речі, я міг не помітити пастки.
А вона повинна бути. Повинна!
«Ми в боротьбі виросли, – вже втрете читав я друковані рядки, відмічаючи, що літера «У» була замінена на  «Y», а значить цю брошурку друкували десь за кордоном, –  й у боротьбі йдемо дальше через ціле життя… Хто чує в собі силу так твердо жити і так незломно боротися – тому місце між нами».
Літери вже починали плисти перед очима. Мабуть варто зробити перерву. Треба дати мозку відпочити… Тоді й думки стануть яснішими, – промайнуло в голові.
Я підвівся, потягнувся до хрусту кісток та вибрався з хати. Назовні було тихо, навіть не чутно пташок. Присівши під навісом на потемнілу з роками колоду, боки якої вже поросли зеленуватим мохом, я спробував розкласти все по поличках.
Чесно скажу, що спершу подумав, буцімто Максим взяв мене із собою, бо знову закрутив чи то із спекулянтами, чи то із дрібними злодюжками. Чого так вирішив? Бо на тому тижні бачив, як він вечорі заховував у викопаний у дядьковому дворі погреб пару ящиків армійської тушонки. Думаю, їх поцупили з якогось військового складу ще підчас відступу радянських сил. Тоді була така колотнеча та безвладдя, що зробити те було легше ніж плюнути.
Може тих ящиків було і більше… але принаймні, таку кількість я встиг побачити. Максим зрозумів, що його дії  помітили. Він тоді ще подивився на мене з певною часткою  такої собі досади, мовляв, от, бляха муха, попався. Зачинивши погріб, Максим неквапливо наблизився та тихо промовив:
–Сам розумієш… часи зараз такі…
Я лише знизав плечима, кинувши у відповідь, що мені начхати на його справи.
–Роби, як знаєш, – додав наприкінці та пішов у хату до дядька Степана.
І ось тепер, – думав я, – Максим, оцінивши факт мого мовчання, взяв із собою на нову справу. А його слова, наче дядько Степан просив приглядіти за його небожем, вказували на те, що і старий  був у курсі цих махінацій.
Ну що ж, – міркував я, – від мене нічого не відпаде… Раз просять помогти, то ж допоможу. Я дрижаки не справляю! Дядько Степан це знає, – от і пішов, почасти через це, а почасти через авантюрну жилку. (Ну є вона у мене, чого вже приндитись. Є!)
Саме через цю, так би мовити, засліпленість, я і не відразу зрозумів, що коїться насправді. Готувався до одного, а потім вийшло, що справи куди глибші… Отже, здогадатися з ким мене вчора ввечері звів Максим вийшло не одразу. Вірніше, він не зовсім мене звів. Ніяка це була не зустріч по начебто спекулянтським справам…  Це були мої оглядини. Мало того (і в тому я був вже абсолютно впевнений), те наказав зробити явно старий Твердохліб.
Ну що ж, мої дорогенькі! – осадив я себе, правда вже згодом, коли сидів у хатці напроти того таємничого чоловіка, з яким зустрівся Максим, та більш-менш допетрав, у який опинився халепі.  – Хоч  наживку-то я спершу і проковтнув… але не глибоко! То ж мене за печінку просто так не підчепиш!
Треба віддати належне старому Твердохлібу. Він, як справжній досвідчений рибалка, вміло захомутав Леоніда Глотова. Той і не помітив, як попався у розставлені сітки – оті всі простецькі з виду бесіди, або сказані начебто ненароком слова… То Максимка бува щось ляпав язиком, то сам дядько Степан розпитував… А насправді, й це вже ясніше ясного, то були перевірки та прощупування. Або, говорячи мовою рибалок – підгодівля та розвідка…
І ось зараз, так би мовити, фінал.
Тепер головне не видати себе, не показати, наче я про все здогадувався.
Отже, ми сиділи у напівтемній присадкуватій старій хатиночці. В кімнаті пахло сирою глиною. А ще мишами. Через те, аж-но в носі закрутило.
Незнайомець присів у протилежному куточку, і при тому робив все, щоб як і раніше я не міг розгледіти його обличчя. Чорні вуса під носом цього чолов’яги виглядали якось штучно, неприродно. Вони додавали йому віку, а взагалі, думаю, що незнайомцю було близько тридцяти років. Може, трохи менше.
Максим став праворуч від мене, прислонившись спиною до стіни, і при тому роблячи такий вигляд, наче прийшов сюди ловити мух. На його обличчі відбилася маска страшенної зайнятості. Я все очікував, коли він почне мову про свої справи, але мій товариш завзято мовчав.
–Як тебе, кажеш, звуть? – раптом перепитав незнайомець, звертаючись чомусь до мене.
Це, чесно кажучи, викликало у мене якесь негативні емоції.
–Леонід, – представився  я, одночасно прислухаючись до звуків та намагаючись визначити, чи не ховається поряд ще хтось. Але здається, ми тут були лише утрьох.
На вікнах виднілися дерев’яні ставні, які зачинялися чомусь зсередини.  Це, до речі, поясняло, чому хата здавалася покинутою, адже світло від тієї ж керосинової лампи, запал якої був прикручений майже до мінімуму, зовсім не пробивалося назовні. Не було жодної щілинки, все законопачено, закрито, сховано.  
Пауза явно затягувалася. Незнайомець пильно дивився на нас, і саме це викликало у мене насторогу та перші здогадки.
–У Давній Греції був цар на ім’я Леонід, – нарешті промовив вусань. – Кажуть, наче він був нащадком самого Геракла.
–І що? – спитав я.
–Хоробра була людина. Коли на його батьківщину насунувся персидський цар Ксеркс із величезним багатотисячним військом, Леонід разом з трьома сотнями своїх бійців стримував наступ ворога…
–І на жаль, загинув, – закінчив я. – Цю давню історію знають усі школярі. Триста спартанців проти мільйона ворогів.
–Так, цю історію знають усі школярі, – хитнув головою вусань. – А ось ти, Леоніду, знаєш, що і у нас, українців, теж були свої триста спартанців?
–Де? Коли?
–У вісімнадцятому… під Крутами… Це були наші українські Фермопіли.
–І хто з ким бився? – обережно поцікавився я.
–Українці… з комуняками…
Ми якийсь час мовчали, міряючись поглядами.
–Слухай, а ти, друже, випадково не  поляк? – прямо спитав я. Зазвичай, подібний фінт збиває з пантелику опонента, і йому приходиться переходити «до оборони». І тут він показує себе з  іншого боку.
–Поляк? Ні… Чому ти так вирішив? – здивувався незнайомець.
–Відчуваю, – хмикнув я.
–А-а-а… мій говір, – захитав головою вусань. Він тут же усміхнувся: – Це говір мене видає…
–І говір також… А ти, взагалі-то, сам звідки будеш? – спитав я, озираючись на мовчазну постать Максима.
Той стримано посміхався. Вочевидь, йому було цікаво спостерігати за нашої бесідою.
–Звідки? – зіщулився вусань. – Здалеку…
–Воно і помітно. А все ж?
–Ну, гаразд, хочеш знайомитись, то давай-но знайомитись, – запропонував чолов’яга. – Максима я вже знаю… Він небіж Степана Твердохліба. А ось про тебе – анічого. То може щось розповіси?  
–А чого ти вирішив, наче я взагалі хочу знайомитися? Це по-перше… А по-друге, може спочатку сам назвешся?
–Петро, – пролунало у відповідь. Судячи по тому, наскільки швидко мені відповіли, ім’я могло бути несправжнім.
–Як апостола? – зіщулився я. – А ти знаєш, приятелю, що Петро аж-но три рази зраджував Христу?
–Знаю, – натягнуто посміхнувся вусань. – Проте він все ж згодом покаявся та прийняв учення Ісуса.
Наша розмова явно не клеїлася. Я намагався бути обережним. Так би вчинила будь яка людина на моєму місці… А тим паче і Леонід Глотов, який тим і славився.
–Ти ж, друже, начебто з Харкова? – спробував перехопити ініціативу чолов’яга.
–Так і ти не місцевий, – огризнувся я. Хай знає, що можу кусатися.
Вусань стримано посміхнувся та запитав, чому я вирішив залишитися в Херсоні. Відразу ж в голові промайнуло, що це наче якесь дежавю. Точно таке ж питання мені ставив Максим… Це було цієї весни… десь у квітні… в неділю… Ми з ним сиділи на березі Дніпра, дивлячись на здоровезну баржу, яка пливла вниз по течії.
–А чого ти вирішив залишитися у нас, в Херсоні? – задумливо пробубонів тоді Максим.
–Тобто? – повернувся я до нього.
–Чого не рушив, скажімо, до Миколаєва… або Одеси? Там можна було облаштуватися краще…
Я скривився, бо чесно кажучи того дня зовсім не був налаштований на відверті бесіди. Тож спробував ухилитися від прямої відповіді:
–Мені тут сподобалось.
–Та я серйозно.
–Так і я серйозно… Ось ти сам бував в тій же Одесі чи Миколаєві?
–Ні, – чесно зізнався Максим.
–А звідки тоді знаєш, що там краще?
–Ну-у… люди кажуть…
–Люди багато чого кажуть. Знаєш… ми взагалі сприймаємо цей світ якось хибно.
–Чому це? – здивувався Максим.
–Тому що нас усіх змушують дивитися на нього крізь такий собі телескоп… чи мікроскоп… чи  підзорну трубу… Але з однією умовою: ці всі пристрої спотворюють наше світосприйняття… Вони налаштовані на спостереження лише того, що нам насильно намагаються всучити. Тому одні спостерігають квіти, а інші – гівно, як ті набридливі мухи. Отже, виходячи з цього, чесно скажу, що розповідати де жити краще – це бути цілком залежним від чогось світосприйняття… Чужого світосприйняття. Не власного!
–Овва! – Максим здивовано втупився в мене. – Та ти, як той Платон! Страх, який зарозумілий!
Десь хвилину ми мовчали. Я вилаяв себе, що дозволив пуститися в подібні просторікування. Не варто було демонструвати отаку свою зарозумілість… Це, зазвичай, викликає лише негатив, а саме цього я і хотів уникнути. А крім того – ще й додаткові питання.
–А яке твоє світосприйняття? – нахилився до мене Максим. – Воно відрізняється від лінії більшовицької партії?
–Гм! – я напружився. На таки теми мені з Максимом ще не доводилось розмовляти. – Ми – люди прості, – здалеку почав я. – Можемо в чомусь і помилятися. А ось партія… вона дивиться трохи інакше… ніж я… ніж ти, друже… і, мабуть, інакше, ніж дядька Степан…
Максим посміхнувся та захитав головою, наче кажучи, а ти, Льоню, той ще хитрун.
–Дядька казав, що твій батько – білогвардієць, – неголосно промовив він.
–І що?
–У нього було своє світосприйняття, – продовжив Максим. – От цікаво, воно таке ж саме, як і твоє? Чи все ж інакше?
–Знаєш, друже, – обережно почав я, – мій батько – то мій батько. Його рішення – це його рішення. Я не осуджую його, але і не виправдовую. Він мав власні переконання, за що і розплатився…
–А які все ж твої переконання? – Максим оцими питаннями став нагадувати свого дядька.
–Та чого ти причепився? – обурився я. – Твій-но батько теж мав власні переконання… Він, здається, служив у Махно? То, може, й ти про те мудруєш, га?
–Та просто.., – розгубився Максим. – Не ображайся, – згодом додав він. – Добре?
Ми трохи помовчали, обдумуючи кожний своє. Максим кидав у воду камінці, дивлячись, як розходяться навколо бульків симетричні кола.
–Слухай, а ти вже мабуть краще за мене знаєш і Херсон… і про Херсон, – заявив він. Мені навіть здалося, що в його голосі прозвучали нотки чи то заздрості, чи то якоїсь обіди.
–Тут все просто можна пояснити, – вже більш м’яко промовив я, поводячи плечима. – Оскільки ти народився тут, то все навкруги тобі здається якимось… якимось прісним… нецікавим… А я, як людина новоприбула, ясна річ намагаюсь увібрати в себе якщо не навколишній світ… то принаймні людське оточення… Перейняти побут, зрозуміти хід думок… Ну і звичайно, що окрім того само собою вбирається місцева історія… Або як каже твій дядько Степан – «гісторія». Розумієш про що мова?
–Розумію, – тихо відповів Максим. – Ти десь бував, окрім свого Харкова та нашого Херсону? – раптом поцікавився він.
–Ну… як тобі сказати… Поки сюди добирався, то бачив інші міста та села.
–Я не про те, – відмахнувся мій товариш.
Він дивився кудись вдалечінь. Я прослідкував його погляд, але окрім густих заростів молодого очерету на протилежному березі Дніпра, анічого не помітив.
–Плавні, – промовив Максим, хитаючи головою на інший бік. – Подобаються?
–Так… дуже…
–Зазвичай, усім подобаються, – в голосі Максима почулись нотки задоволення.
–Хотілось би там побувати… але не зараз… Ліпше влітку.
–Може ще побуваєш. Там, до речі, такий лабіринт, що хай Бог милує. Можна заплисти у такі дикі місця –  потім і не виберешся.
–Чому це?
–Чому? Бо місця, кажу, дикі… безлюдні…
–А ти там бував?
–Так… дядько брав якось із собою.. рибачити, – і Максим раптом пустився у спогади. Він розповів як його ще малого старий Твердохліб возив на Вільховий Дніпро. – А ти ось чого точно не знаєш про наш край, так це скільки-но тут усіляких протоків, єриків, озерець та островів. Серед всього цього загубитися можна!
–Ну чого не чув? Було якось… Рвач… Бакай, – почав я пригадувати назви рукавів річки. – Конка ще є… Про острови теж чув: Білогрудовий, Карантинний… Ясна річ, що я там ніде ще не бував, проте сподіваюсь помандрувати.
–Слухай, Льоню, а у тебе на батьківщині є річки?
–Так, біля моєї Безлюдівки протікає Уда… Це притока Сіверського Донця… Але він, сам розумієш – невеличкий… зовсім невеличкий…
–Невеличкий, – якось дивно повторив за мною Максим. – Не скучаєш за своїм краєм?
–Ну як тобі сказати?  Не так, щоб зовсім скучав… Іноді просто згадую село…
–А ось я би, певно, не міг би поїхати жити в чужі землі.
–Ну… кожному своє…
–Що «кожному своє»? – почулося питання. Я підняв очі, наткнувшись поглядом на того самого Петра. – Ти про що? – спитав він.
Здається я випадково озвучив свої спогади… Вірніше тодішні слова.
–Кажу, що так вийшло, – буркнув я, відповідаючи на перше питання, чого, мовляв, залишився в Херсоні. – От що, давай-но відверто: якого чорта тобі треба?
–Мені… нам… Нам потрібна допомога, – задумливо промовив вусань.
–Кому це «нам»? – почав я вимагати правди.
–Людям, які люблять свою країну.
–Спартанцям? Чи комунякам? – питання було провокаційним. Я навмисно його озвучив, і при тому з негативною окраскою.
–А що, комуняки свою країну не люблять? – в голосі Петра, наче в тому мутному потоці,  було важко що-небудь упіймати. А він явно майстер. Вміє себе контролювати.
–Я хіба сюди прийшов шаради розгадувати? Якщо ви мене покликали, то будьте люб’язні…
–Нам тебе порекомендували, як людину сміливу, серйозну, відповідальну, небалакучу, але при тому більш-менш компанійську, – перебив мене Петро. – Ще кажуть, що ти налаштований патріотично… Як-ніяк, ім’я до того зобов’язує. Леонід!
–Занадто багато епітетів, – зіщулившись відповів я. – Не дуже впевнений, що вони всі до мене підходять… Ну, гаразд.  Припустимо, що я серйозний… небалакучий… може ще й не боягуз… І що з того?
–Як ти ставишся до совєтов?
–Аніяк! Їх немає, то ж дихається легше.
–Точно легше? Чи все ж є дещо, чого б варто було позбутися?
–Я тебе не зовсім розумію.
–Як ти ставишся до німців? – швидко запитав Петро.
–Хм! Ніяк… Німці собі, й німці, – огризнувся я.  
І знову згадав, що подібні питання колись чув і від дядька Степана. Це сталося у другій половині серпня, коли німецькі війська вже ось-ось були повинні війти у місто. Старий Твердохліб наполегливо наказував мені перебратися до них додому. Я тоді відмовився, бо мав власні плани.
–По-перше, – казав старому, – дрижаки не справляю! Страху в мене немає… По-друге, я не солдат… і не більшовик… То ж німці мене не чіпатимуть.
–Отак би знати, хто кого не чіпатиме, – насупився дядько Степан.
Треба сказати,  що за якийсь місяць до того, як німці увійшли до Херсона, місто жило, наче нічого особливого і не відбувалося. Війна всім здавалась чимось далеким, чимось навіть нереальним… Ні, городяни, ясна річ, обговорювали новини з репродукторів та газет, проте ніхто не виглядав занадто стривоженим. Казали, що міста ніхто не здасть, що зараз війська перегрупуються, зберуться та вдарять у відповідь. І лише після того, як з Одеси прибули перші санітарні кораблі, котрі були  вщент забиті пораненими, люди нервово зашепотілись між собою.
Хтось радив запасатися мукою та іншими продуктами, мовляв, їх потім і вдень із свічкою не знайдеш. Інші подумували поїхати до родичів, які проживали у далеких селах, мовляв, туди зазвичай рідко хто попреться. Треті залишались, як саме і я, виправдовуючись тим, що мирне населення ніхто не чіпатиме.
Знайомі питали і мене, мовляв, що думаю про наближення ворожої армії. Чи не боюсь німців? Я завжди відповідав обережно, розуміючи який зараз час. Такі питання могли носити й провокаційний характер… тим паче, що люди тихенько шепотілися по куточкам, розповідаючи, що НКВС вишукує серед городян ворожих зрадників та шпигунів, а  також і тих,  хто невдоволений радянською владою.  Посилалися і на те, що німці, мовляв, заслали до Херсону диверсантів, котрі, начебто, підбурюють населення до непокори. Через те хапали і винних, і невинних.
Серед тих, хто тікав з міста, були й знайомі дядька Степана. Пам’ятаю випадок, коли до нього до двору заглянув Яков Зданевич, вже досить літній чолов’яга. Він попросив приглянути за його хатою, що була далі по вулиці, недалеко від Робочої синагоги.
–А ти  що ж? – спохмурніло спитав старий Твірдохліб.
–Йдемо до родичів… Чуткі не добрі ходять, що до нас… євреїв.
Дядько Степан задумливо подивився кудись убік. А потім підняв очі й на мене. Тоді ще подумалось, наче він  збирається щось сказати, але ні, промовчав та згодом тільки захитав головою.
Треба сказати, що євреїв з Херсону тоді виїхало багато, десь дві треті від усіх...  може трохи менше…
Ледь Зданевич пішов, дядько Степан і спитав мою думку, що до наближення німців. А потім, почувши відповідь та зіщулившись, наче проковтнув кислий лимон, поцікавився:
–Отже, ти до свого Харкова повертатися не збираєшся?
–Взагалі-то я з Безлюдівки… Повертатися туди? Ви бачили, що зараз твориться на дорогах? Чорта лисого звідси виберешся! Що з поїздами? Що з суднами? Забиті вщент! Зараз вивозять лише обладнання із заводів та інші ціні речі.
–А також спеціалістів… та робітників заводів… їхні родини…
–Я, між іншим, до цього списку не потрапив.
–А хотів би?
–Хто взагалі питає про наші бажання? Ми всі виконуємо чиїсь накази!
–А чиї виконуєш ти?
Знову допит, – хмикнув я. Дядько Степан, наче той кліщ: як вчепиться, то хріна лисого від нього здихаєшся.
–Всі ми люди підневільні, – розмито заявив я.
–Отже, вирішив залишитися… А чому?
–Бо мені й тут непогано, – відбився я.
–Тобто? – здивувався дядько Степан.
–А що тут не ясного? Непогано і все!
–Угу, – наче той сич, вигукнув старий. – Німців, виходить, не боїшся?
–Слухай-но, дядьку Степане, ми з тобою  і нинішню владу не боялися. Адже так? А німці… Ну не знаю, не хочу казати занадто впевнено… Вони люди освічені! Цивілізовані! Не думаю, що варто їх боятися, – запевнив я.
–Отаке! Ти що ж, з ними вже стикався?
–Бачив кількох… коли на заводі у Харкові працював…
–І хто такі?
–Дядьку Степане, ви що ж такі приставучі? Хто та що, чого та кому. Стільки питань, голова пухне!
–Може хвилююсь.
–Та за кого?
–За вас з Максимом. Постанову чув? Заберуть вас до війська… Он вже почали записувати до армійських лав. Деяких примусово-добровільно.
–Мене з таким коліном навіть на риття окопів не візьмуть. Та і крім того, записувати  записують, а ось згодом, чули,  виявилось, що зброї на всіх бракує. Її ледь назбирали на півтисячі чоловік.
–На півтисячі? Звідки ти таке дізнався? – голос дядька Степана став більш колючим.
–Нашепотіли на вушко, – посміхнувся я, – ось звідки.
–А ось мені нашепотіли, що зброю кудись вивезли, тому і не вистачило на всіх.
–Ви що ж думаєте, що то я вкрав зброю? А бо може вірите у диверсантів?
Дядько Степан не відповів, він задумливо подивився  у небо, наче збирався там щось відшукати.
–А ви до своїх сестер у Гопри не збираєтесь? – запитав я. – Пересиділи б там з тіткою та Максимом, поки все не вщухне, га?
–Ти ж казав, наче німці не чіпатимуть мирне населення, – уїдливо замітив старий.
–Ну то я так… припустив…
–А скажи-но, юначе, що ти станеш робити, як місто все ж здадуть? А його здадуть, тут  і до бабці-шептухі не ходити.  
–Не знаю… подивлюсь… Скажу вам відверто, за радянською владою плакати не буду.
Обличчя дядька залишилось непроникним, скам’янілим, наче у римської статуї. Він завжди був не особо емоційним.
Чи ризикував я, відкриваючись йому? Думаю, що так… але ризик був  мінімальний, адже за рік нашого знайомству стало цілком зрозумілим – старий Твердохліб  совєти не жалував.
–Німці вже хазяйнують у Львові, взяли Тернопіль, – почав перелічувати він. – Скоро, думаю, будуть і тут…
–Як будуть, то і поговоримо про те… А взагалі, можна вирішити, що хазяйнування  більшовиків вам більше до вподоби. Он бачили, скільки зерна вони висипали у Дніпро! Страх!  
–Не бачив… лише чув…
–Можна було б все місто нагодувати! Гаразд, це все пустопорожні балачки, дядьку Степану. Поживемо-побачимо, – і вже було хотів йти геть, як старий Твердохліб почав наполягати, щоб я залишився на якийсь час жити у них вдома.
Це не входило у мої плани. Прийшлось поприндитися, заявити, що я не боягуз.
–Та я знаю, що ти хлопчина бойовий, – зіщулився дядько Степан. І ледь ми з ним розпрощалися, як над містом закружляли хижі силуети чужих літаків.
А вже наступного дня з Херсону, наче якимось магічним способом, зникли майже всі представники влади. Скоріш за все вони втекли разом з військовими, які переправлялися за Дніпро. Ті з армійців, хто не встигав це зробити, квапливо переодягався в цивільне, скидаючи свою зброю у річку,  й, або ховалися по хатах серед знайомих, або топали подалі звідси на своїх двох. В місті ж залишився лише невеличкий загін моряків дніпровської флотилії та кілька артилерійських гармат, котрі розташувалися в районі Бериславського шосе. Цим бідолахам було наказано прикривати відступ.
Не скажу, що в місті воцарилася анархія, але підпалені кимось військові склади та нафтові запаси явно спонукали до того. Вже к вечору деякі зухвалі городяни почали грабувати покинуті магазинчики та хатинки колишнього керівництва. Я ж в свою чергу намагався зайвий раз не виходити з хати, навіть припинив бігати до дядька Степана.
Німці увійшли в Херсон стрімко. Бої були доволі швидкоплинними. Артилерійський заслін (явно гучна назва для такої жалюгідної кількості гармат) був зметений танками, за якими мчала мотопіхота.
Моя хазяйка, стара бабка – Віра Трохимівна – у якої я знімав кімнатку (теж дивна назва для прибудови два на два), як й інші городяни, котрі залишилися в місті, одночасно і з опаскою і з цікавістю виглядали з-за паркану, з віконець та усіляких щілинок, дивлячись на німців. Деякі більш хоробріші виходили навіть з подвір’їв, позиркати на мотоциклети, які проїжджали пильними вуличками.
Перший день пройшов більш-менш тихо та спокійно. А ось наступного почались облави і саме  на чоловічу частину населення. По місту розвісили прикази та звернення. З’явилося багато патрулів. Забігали й до нас, але обійшлось.
І ось одного дня я все ж вирішився сходити до дядька Степана. Знайшов того у його маленькому садочку.
–Живий? – спитав він. Не дивлячись на тон, я помітив, що на його обличчі відобразилось таке собі полегшення, ледь він мене побачив.
–Живий, – бадьоро укинув я. – Казав же, що німці люди цивілізовані, тому…
–Тому і розстріляли старого Ломаку, – різко обірвав мене дядька Степан.
–Тобто?
–Вирішили, наче він був наводчиком… Повідомляв про місце розташування німецьких військ.
–Та ви що? Насправді?
–Насправді… насправді…
–Ну то випадковість… Просто не розібралися.
–Ти, Леоніде, ще молодий, не все розумієш, – зіщулився дядько Степан. – Боюсь, що замість більшовицької окупації прийшла німецька. І відверто тобі скажу – вугілля від сажі не більше.
–Ну то просто перші дні. Самі розумієте… Може, все згодом владнається.
–Який ти ще наївний. От що, хлопче тобі скажу: сюди, до України, то одні зухвальці лізуть, то інші… то треті… І кожний зі своїми правилами, законами… наказами… Вважаєш, хтось буде нас слухати?
–Ну… ну…
–Ти чув, що трапилося у Львові? Отож!
–А що там трапилося?
Дядько раптом спохмурнів та чомусь відмахнувся.
–Ти, до речі, – промовив він, – бачив об’яви по місту про те, що всім євреям потрібно нашити собі жовту зірку?
–Бачив, –  хитнув я головою.
–Ото тобі скажу – явно не до добра. Чую, що не до добра. Не драма старий Яков з родиною втік.
–А-а-а… а що з Максимом? Де він?
–Сховався… Я йому так наказав… Пішли-ка й ми до хати, від гріха подалі, – і дядька Степан подав знак йти за ним…
–Отже, ти, виходить, задоволений тим, як зараз чужинці керують у місті? У нашій країні? – голос Петра розвіяв мої спогади.
–Хто керує? Ти про німців?
–Так, друже, про них.
–Я задоволений лише тим, що один ворог вже пішов звідси геть. А що до німців – то і не таке ще проходили. Згодом і вони підуть, ось тоді й заживемо.  
–А якщо не підуть?
–Якщо та якщо… В мене немає відповідей на всі питання.
–Гаразд… Ось ти кажеш: одного нашого ворога ми позбулися. А я скажу тобі більше: відтепер ми натомість набули наступного… Тож наш нещасний народ знову невільний, –  голос Петра став різким, кипучим. – А скажи, хіба не ми повинні бути господарями на своїй землі?  
–Ясна річ, що повинні, – погодився я, дивлячись прямо в очі Петру. – Звичайно, що так! Але що ти пропонуєш?
–Боротися за свою долю, – спокійно заявив вусань. – За майбутнє.
–Яким чином? Це тільки у старих байках триста спартанців стримують ворожу орду. А в житті, вибач, все складніше… Ти ось пройди вулицями. Хто тут визветься боротися? Всі сидять по хатах, бо вже звикли під чиїмось чоботом існувати. Царський, совєтський чи німецький… та хоч самого диявола  – аби тільки не чіпали.
–А ти сам? Готовий до того? До боротьби? – прямо спитав Петро.
–Чи готовий я? Питання скоріш слід ставити інакше: а чи є з ким те робити разом? Є такі, що стануть за твоєю спиною та не кинуть у важку хвилину?
–А якщо є? – Петро всунув руку у внутрішню кишеню свого піджака та за мить витягнув складений у кілька разів газетний аркуш. За кілька секунд він його розгорнув та протягнув мені.
«Зборівські вісті, – помітив я назву газети. – Український інформативний часопис. Зборів. 31 липня. 1941 року».
Я підняв очі на Петра, мовляв, що це.
–Ти читай… читай, – кивнув він.
«Хай живе Вільна Соборна Самостійна Українська Держава! – помчався я по рядках.. – Акт проголошення української держави.
Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом її Творця й Голови Євгена Коновальця проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
За десятиліття кривавого московського поневолення взиваємо весь український нарід взятися до зброї, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава, яка запевнить українському народові лад та порядок, усесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
Українська Національна-Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротимесь проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!
Слава Україні»!
Я зупинився та повернувся до Максима. Той все також продовжував дивитися кудись убік.
–Отже… отже, чи я правильно все зрозумів? – обережно спитав я, переводячи погляд на Петра.
–Думаю, так… Ну так що скажеш? Ти з нами? Чи проти нас?
–Я поки ще мало чого  зрозумів…
–Гаразд, хочеш дізнатися більше? – і з цими словами Петро протягнув мені кілька аркушів потріпаної  брошурки…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2077689170837 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …