Всім привіт ! Відразу хочу попросити вибачення у тих читачів, кому ця історія не сподобається. Мені самій вона також не дуже подобається, але таке вже це життя. Прикре і цікаве водночас. Як підручник з історії України. Суцільні трагедії. Часом хочеться перегорнути десяток сторінок, не читаючи. А прочитавши – диву даєшся: чому люди постійно наступають на ті ж граблі ? І не двічі, а кільканадцять раз. Історія ж повинна чомусь вчити, врешті-решт... Але про все за порядком.
Розпочну, мабуть, з себе. Мені вже п'ятнадцять років. Навчаюся в десятому класі звичайної львівської школи. Живу з татом, мамою і братом Сергієм. Братові лише десять років, і він постійно заважає мені писати, але це оповідання не про нас. Вірніше, трохи про нас, але більше – про ще одного мого брата, двоюрідного.
Звати цього двоюрідного брата Мирон Глуховецький і він – великий оригінал. Принаймні, так каже мама, а вона в чоловіках розбирається. Чому так кажу, спитаєте. Та хоча б тому, що мій тато – найкрасивіший чоловік в усьому нашому районі. Або й місті. І найсильніший. Коли вони з мамою йдуть попід ручки, то всі перехожі задивляються. Чоловіки – на маму, а жінки – на татка. Але я не про них, а про Мирона. Так ось, найперше – хлопові вже скоро сорок літ, а він ще й досі неодружений. Хоча в паспорті вже має два штампи, але мама каже, що то не важливо, бо шлюбу в церкві не брали. По-друге, він письменник. Пише всілякі історії і дає мені читати. Писати – пише, а от друкувати ніхто не спішить. Одного разу, як я ще мала була, пригадую, Мирон влетів до нас до квартири з якимось журналом в руці (якийсь там “Прапор”) і стрибав до стелі. Там було його оповідання. Після того не пригадую, щоби стрибав. Сидить тепер в Інтернеті. Вдень - на роботі, а вечорами – у нас, коли в гості заходить. Інші письменники як роблять: вигадують собі героя і розказують про його пригоди. А Мирон навпаки – вигадав собі кілька псевдонімів, по одному для кожного сайту, а головному герою дав своє ім'я і прізвище. Часом знайомі дзвонять, питаються – чи то не про тебе. Віднєкується, але невпевнено, щоб сумніви посіяти. Інтригує, типу ! Крім прози, ще й вірші пише. Вірші мені не дуже подобаються, а от оповідання – дуже ! Щиро кажучи, від тих його оповідань я й сама почала писати. Спершу щоденник, а тепер - ось цю історію. Мирон про це нічого не знає. Це буде сюрприз. Але про це – пізніше.
Працює Мирон у Львові в кредитній спілці “Кредо”. Знаєте, то такі контори, що дають людям позики на холодильники, телевізори і всяку всячину. Дурять народ безбожно ! Кажуть, що кредит без процентів, а насправді, як добре порахувати, то виходить за рік до п'ятдесят відсотків. Це я вам по секрету, бо обіцяла Миронові нікому не казати. У братчика мого – світла голова, допрацювався вже до заступника якогось там начальника. Вище вже не світить, бо начальник є співвласником фірми і нікуди не посунеться. Але гроші платять добрі, бо Мирон їм різні схеми придумує, на які люди клюють. З тими грішми вже сто разів міг собі квартиру купити. Але до цього часу в гуртожитку ошивається, а гроші на книжку складає. Що наскладає тисячу, а ціни на квартири на п'ять виростуть. Самі знаєте, як то зараз.
Але, якби не той гуртожиток, то бачили б ми Мирона хіба по великих святах. А так – буває в нас майже щотижня. Приходить переважно в четвер увечері. А я вже тут як тут. Наготую вечерю і сідаю десь збоку – чекаю, поки Мирон перекусить і з мамою набалакається. Моя мама і його – рідні сестри. Моя дуже за нього переживає і завжди переходить на особисті теми. Але Мирон до цього вже звик. Їсть він поважно, а відповідає розпливчасто. Старий жук !
А вже як наїсться – настає мій зоряний час. Хапаю братчика за руку і тягну до своєї кімнати. По дорозі Мирон ще перекинеться слівцем з Сергієм. Але малому цікавіше зі своїми однолітками. А мені – ні. Закриваю двері, вмощуюсь на стільці, а Миросько, як журавель, розкидає свої довжелезні руки-ноги на дивані і муркоче:
- Ну що, Ірусько, оповідай, що в тебе новенького !
О, з того всього зовсім забула сказати – мене звати Іра. Ірина Бачинська, якщо повністю. А Іруською мене хіба Мирон і називає. Починаю я оповідати йому всі свої пригоди і переживання. Дивно, але навіть мамі не виходить так розказати, як Миронові. Слухає він уважно, час від час щось запитує, після чого починається друга частина: поради. Що цікаво: Миронові поради завжди мають кілька варіантів. І жодної категоричності. Хочеш – іди завтра на дискотеку з Ігорем. Краще – запроси його до себе додому. А ще краще – зачекай тиждень і придивися до нього уважніше. І що ви думаєте – вже за два дні стало ясно, що той Ігор – слимак. Прокладка ! Пробачте за грубе слово, але як інакше назвати хлопця, який нині лізе цілуватися, а завтра зажимається з Лєнкою в під'їзді. Але я знов не про те.
Потім настає моя черга слухати. Коли Миросько лише починав частувати мене своїми байками, я сумнівалася, скільки в них правди. Але з часом навчилася відчувати, де правда, а де братчик прикрашає дійсність. Ретуш, як правило, стосувалася тих моментів, коли в Мирона не ладились стосунки з дівчатами. А ладились вони нечасто.
Хоча не так давно були певні надії. Впродовж майже двох років зустрічався Мирон зі своєю співробітницею, і ми всі потрохи готувалися до весілля. З Оксанкою Мирон познайомив нас десь за рік від початку роману. Це був багатообіцяючий знак, бо до того інших його пасій ми в очі не бачили. Серйозна симпатична дівчина, одиначка. І по віку підходила – тридцять з хвостиком. З квартирою у Львові, що було вагомим додатковим аргументом. Але тут треба знати Мирона. На початку знайомства, коли всі друзі і співробітники застерігали його від важкого характеру обраниці, Мирон закусив вудила і пер своє. А коли всі змирилися з неминучим і стали очікувати логічної розв'язки, упертюх став тягнути паузу. Що, звісно, не могло подобатись Оксані, на яку вже тиснула вага літ. Примара заміжжя її не влаштовувала, дівчина хотіла реальності. В результаті все тріснуло. Майже на Новий 2006 рік.
Тоді Мирон прийшов до нас пізніше, ніж звичайно. Із запахом пива і нудьгою в очах. Довго мовчав, але врешті виклав все. В його версії Оксана начебто перегнула палку, але я вже добре розуміла справжні причини розриву. Мирон боявся женячки, але вдвічі більше його лякала перспектива зятювання в чужій хаті. Не виглядав дуже засмученим, хоча деякі рухи видавали його розгубленість. Отже, треба було діяти.
Наступного ж дня я взялася до справи. Перепитала всіх подружок і склала список потенційних кандидаток. У когось знайшлася сестра, у когось – тітка чи сусідка. Проблемою тут був вік, бо не так вже багато незаміжніх дівчат віком біля тридцяти років. Жінок з сімейними історіями та дітьми я однозначно відкинула. Надивилась серіалів, знаю, що з того може бути. Всього назбиралось чотири варіанти. Першим номером йшла кандидатура тітки моєї однокласниці Світлани. 29 років, чорнявка, красуня. Зветься Галя (Миронові це ім'я подобається, колись признався). Замужем не була. Працює бібліотекарем. Дуже сором'язлива. Ну, тут ми зі Світланою постараємось. Квартири нема – але хай собі куплять. Батьки допоможуть. Залишається лише організувати зустріч.
Два тижні ми з Світланою складали план дій. Вивчали смаки Галки, її інтереси і уподобання. Світлана провела успішні переговори з кандидаткою і отримала згоду на зустріч. Фото Мирона справило потрібне враження, а деякі, дбайливо підібрані мною деталі біографії, доповнили картину. Тут мушу сказати, що зовнішність Мирона не є надто показною: довготелесий, худий, злегка сутулий. Але обличчя виглядає досить молодо. Великий горбатий ніс додає шарму, а очі... Це взагалі щось особливе. Сірі, великі і добрі – страх... Хочеться дивитися в них, не відриваючись. Скільки я не підводжу свої оченята тушшю чи олівцем, а такого ефекту чомусь нема. А ми близькі родичі, між іншим. І, кажуть, дуже подібні...
Але всі наші ретельно продумані плани зазнали фіаско. Тут би пасувало поговорити про долю, чи фатум або карму, чи як там ще. Але нема чого узагальнювати. Можливо, всьому виною звичайна людська вдача, характер, натура... А, може, ця натура і визначає долю ?
Минулого року якраз на Йордан приходить до нас Миросько, а я по очах бачу – щось сталося. Аж палахкотять, як прожектори. І відразу, при батьках, як ніколи, починає розказувати. Зустрів, каже, мрію свого життя. Надзвичайна дівчина. Красива, розумна, талановита. Інтелігентна. Уляною звати, живе на Коновальця. Бодай тобі, думаю, з твоєю інтєлігенткою. Для кого ми старалися ? Але нічого, міркую, подивимося ще, що з того вийде.
Тягну чоловіка до кімнати. Викладуй деталі, кажу. Найперше - як познайомився. Виявляється, Мирон через свого однокласника отримав запрошення на новорічні святкування львівського лікарського товариства. Йшов туди з основним наміром “відірватися по повній”. Зняти стрес, що називається. А там – вона. Відразу запросив до танцю. Потім – ще раз. Була в червоному, питаюся. Мирон здивовано вирячив очі: звідки, мовляв, знаєш. Та вже знаю. Казала мені колись Ірка, коліжанка: як хочеш підчепити хлопця на дискотеці – одягайся в червоне. П'яні летять на червоне, як метелики на світло. Перевірено. Ось і Мирона спіймали на такий простий гачок. Але слухаю далі. Після кількох танців однокласник відвів Мирона набік і застеріг – не западай на ту, в червоному, вона того... - і багатозначно покрутив пальцем біля скроні. Гадаю, це стало додатковим поштовхом. Забава тривала до 5-ої ранку, далі таксі розвозили підпиле паньство по домівках. Мирон з Уляною пішли пішки. Йшли більше години і ніяк не могли наговоритись. Застереження однокласника Мирон пояснив деякою екзальтованістю нової подруги, а також елементарною заздрістю. Тут спливла ще одна деталь: Уляна була одруженою, але розлучилася кілька років тому через те, що чоловік попав у якусь секту. Ну, думаю, може це Мирона охолодить. Але ні, той розказує про це із якимось захватом, ніби за це їй медаль треба дати. Стільки всього пережила, бідненька... В результаті до свого гуртожитку розпашілий Мирон попав десь біля десятої ранку і ще кілька годин оповідав співмешканцям про дивовижну зустріч. Знаєте тих письменників: спершу щось нафантазують, а тоді й самі починають в те вірити. Отак і з Мироном. Тоді ж він написав оту свою “Зустріч”. Дехто вже, певне, читав того вершика, бо він давно на сайті, але, про всяк випадок, ще раз зацитую:
Ця зустріч. Спалах. Сліпота.
Клубок інстинктів непокірних.
Довкола – пихи марнота.
Всередині – бажання прірва.
Ця зустріч. Підсумок чи старт ?
Мовчи. І пий чарівний голос,
Усмішку, дотик, танець, жарт -
Гармонії примарне соло.
Бредемо містом. Добре так.
Львів сонно очі продирає.
Ця зустріч – мов дорожній знак.
А випадковостей – немає.
Мені цей вірш подобається більше за інші. Може, тому, що зрозуміло, які події стоять за цими поетичними метафорами. Якби наші поети писали зрозуміло, то і бажаючих читати їхні шедеври було б більше. Ось тут, наприклад. “Пихи марнота” - це ота лікарська набундючена братія. “Спалах” і “бажання прірва” - це коментарів не потребує. Зірвало дах хлопові. А оте “мовчи” - особливо промовисте. Сам на себе цитькає, останні зойки здорового глузду глушить. І, нарешті, “дорожній знак” - оце справді ! Тільки, як на мене, він більше схожий на цеглу, а не на знак “головна дорога”. Так я Миронові і впалила. А той лише сміється: “Мала ти ще, сестричко, не розумієш”. “Що тут розуміти, - відказую. - Гормони в тобі грають, брате. Клубок інстинктів непокірних. Ти коли востаннє з жінкою був ?” Тут він аж спаленів: “Не пхай свого носа куди не слід”. “Наламаєш дров”, – кажу. “Все під контролем”, - відповідає. Замкнувся. Але задумався. Це вже добре.
З того часу Миронові візити до нас порідшали. Прийде, зиркне до Нету, розпитає про мої справи – і шась назад, до гуртожитку. Мусила набратися терпіння. Чекати довелось недовго.
Вже 14 лютого привалює братчик. З шаленим букетом червоних троянд. Я ледь не впала на порозі. Пхає цю розкіш мені, ще щось про Валентина лепече. Е, ні, думаю, мене не здуриш. Подякувала, знайшла вазу. Сіли балакати. І справді – спіткала Мирона невдача. До цього він вже тричі побував в Уляни на роботі, в лікарні на Дністровській. І мав ще дві здибанки десь по центрових кнайпах. Непогано, як на неповний місяць знайомства. А нині попхався освідчуватись ! З цим букетом і Валентинкою. Прийшов у обідню перерву і спіймав облизня – його обраниця з обіду на роботу не повернулась, а на дзвінки на мобільний не відповідала. Чоловік був в трансі. Мусила заварити кави і заспокоювати, як уміла. Зате довідалась про нові деталі. Уляна, виявляється, походить з дуже шляхетної львівської родини. Рідний дядько – поважний пан професор, а мама працює в міській раді. А бабця колись за Польщі виграла якийсь конкурс краси (навіть не знала, що подібні конкурси були в таку давнину ). Серед улюблених Уляниних книжок були “Ніч лагідна” Фіцжеральда і “Маленька господиня великого будинку” Джека Лондона. Це вже було щось.
За три дні я відкопала в Інтернеті ці романи і швидко їх перебігла очима. Не надто захоплююче чтиво, але навіть такого побіжного прочитання вистачило, щоб зрозуміти, що це за птаха. Якась інфантильна принцеса із замашками королеви Іспанії. Принаймні, такою малювала її моя уява. Зовсім не Мироновий тип. Що ся діє ?
За тиждень - ще одна несподіванка. SMS-ка від Мирона: виручай, треба терміново зустрітись. Стрічаємся в центрі в обідній час. Я – в перерві між уроками і репетитором, а захеканий Мирон ледь вирвався з роботи. “Тут така справа, - каже. - Уляна запросила на день народження... 7 березня... Треба подарунок... Якийсь такий, особливий... Я думаю, парфуми підійдуть. Порадь, що би такого вибрати.”
Тут мушу зробити невеличкий відступ і розказати про таке. Коли ми зі Світланою готували комбінацію для знайомства Мирона з Галиною (тіткою Світлани, пригадуєте ?), то в якості одного з вирішальних ходів було заплановано подарунок від Мирона. У вигляді улюблених Галчиних парфумів. “Turbulences” називаються. От я, недовго думаючи, і бовкнула: “Turbulences” купи, Мироську. Мрія кожної жінки. Незрівнянний аромат... Сама ж уяви не маю, що це за парфуми такі. А десь на дні свідомості маленька така думка причаїлася: якщо в тебе з тою Уляною все зірветься, то, принаймні, подарунок не пропаде. Ось така я зміюка хитра. Була б знала, що вийде з моєї хитрості.
Вже як Мирон пішов, зазирнула у словник. ТУРБУЛЕНТНІСТЬ,-ності, ж., спец. Форма руху рідини або газу, коли окремі елементи їх рухаються бурхливо, невпорядковано, по складних траєкторіях. Це ж треба, думаю. Тут і без того чоловіком трясе, а що буде, як винесе на складну траєкторію !
Ще через тиждень Мирон забіг на хвильку продемонструвати презент перед тим, як умілі руки дівчат з подарункового відділу запакують його в кольоровий папір зі стрічечками. Це була досить велика коробка блакитного кольору. Я довго принюхувалась.Запах мені не сподобався. Якийсь такий різкуватий, трохи квітковий, а трохи... котячий. Був у нас колись кіт, то він нього часом так пахло. А Мирон, бачу, мало не мліє. “Дякую, Ірусько, це те, що треба.”
А далі – все закрутилось, як у бразильському кіні. 16 квітня ми всією сім'єю були запрошені на урочисту вечерю з нагоди ... Миронового одруження. Вечеряли у вузькому колі. Ошалілі батьки молодого і ми – гості з боку молодого. Бабця, мама, пан професор – гості з боку молодої. Стоп, брешу. Був ще один гість, вартий окремої згадки. Олесь, п'ятирічний син нареченої.
Про існування малого Мирон довідався лише на дні народження. Але навіть якби дітей було двійко чи трійко, боюсь, що це нічого б вже не змінило. Якісь невидимі вихори закрутили Мирона у таку карусель, у якій не діяли жодні закони логіки. Я будувала різні гіпотези, але й до сьогодні не знаю, яка з них правильна. Чи внутрішні комплекси самого Мирона, почуття вини за розрив з Оксаною, бажання довести собі і оточенню свою сімейну придатність ? А чи чари Уляни, помножені на Миронову тугу за жіночою ласкою? Чи криза середнього віку, неминуча для кожного чоловіка? Можливо, все це разом зірвало Мирона зі звичних орбіт і кинуло на цю складну невпорядковану траєкторію, продовження якої вже тоді виглядало надто непевним.
Весілля вирішили не справляти, бо Уляні не випадало вдруге приміряти вельона. Шлюб у церкві також не брали – справа з визнанням попереднього шлюбу нареченої недійсним заклякла на місці. За сприяння пана професора паперові справи в РАГСі було швидко залагоджено, молодята тихо розписалися, і в Мироновому паспорті з'явився перший штамп.
Перш, ніж вивчати братовий паспорт, я добре роздивилася молоду. Хотіла збагнути, в чому секрет такого магічного впливу цієї жінки на мого раніше зваженого і флегматичного брата. Ніде правди діти, Уляна була ефектною. У строгій вечірній атласній сукні кремового відтінку вона наче плавала по великій квартирі, розсипаючи переливчасті ноти свого дзвінкого сміху. Копичка пишно укладеного каштанового волосся. Великі карі очі, наче стиглі вишні. Обличчя овальне, з правильними рисами і ледь помітними зморшками в кутиках очей та рота. Вуста повні, чуттєві, добряче напомаджені. Приємна картавинка в голосі. Руки випещені, з довгими пальцями, що перебували в постійному русі. Сукня вигідно підкреслювала опуклі принади вище талії і приховувала зайвину на стегнах. Ні тобі чорного волосся, ні довгих кіс, ні блакитних очей. Нічого з колишніх Миронових захцянок. Виглядала ...ні, не щасливою, а радше задоволеною. Звісно, в них тепер буде в хаті мужчина. Бо господарка вимагає чоловічих рук, а в них - три жінки і маленький хлопчик. Тепер буде по-іншому.
В наступні півроку вісті від Мирона приходили дуже скупо. Кілька телефонних дзвінків і одна випадкова зустріч в супермаркеті. “Вибач, дуже спішу, в хаті маю майстрів, робимо ремонт, мушу їх пильнувати”. І вже навздогін: “заходь в гості !” “Аякже, - думаю, - розбіглася. Дуже ви на мене чекаєте під час ремонту.” Дався чути Мирон лише восени. У вересні двічі навідав нас, один раз сам, а другий – з малим Олесем. Хлопчина реп'яхом вчепився до його рук і не відходив ані на крок. Мирон був сумний. Пояснював, що має проблеми на роботі, бо весь час мусив відпрошуватись у зв'язку з сімейними обставинами. Але я бачила, що тут не тільки це. А в листопаді я з ляком і надією дізнаюся, що Мирон пішов від Уляни. Повернувся до гуртожитку. Оскільки на мої запрошення брат вперто не реагував, мусила навідати його сама.
Ви були колись в холостяцькому гуртожитку ? Якщо ні, то й не ходіть – побережіть нерви. Я і уявити собі не могла, що в наш час, коли космічні кораблі бороздять космічні простори... в когось на кухні можуть бігати таргани. Ффу, бридота. Про обстановку і Миронових співкамерників (інакше і не скажеш) я взагалі мовчу. Хоч-не-хоч, Мирон мусив позбиратися зі мною на шпацер. Зайшли в найближче кафе, взяли каву мені і пиво – Миронові. Я виявила готовність слухати.
Оповідь вийшла короткою. Перші кілька тижнів все було добре. Звісно, медовий місяць. Щоправда, були клопоти з сином, котрий неодмінно хотів спати в маминому ліжку. Попервах мусили чекати, поки малий не засне. Далі, на сімейній раді дружно вирішили робити капремонт квартири. Дев'яносто квадратів добряче запущеної площі Мирон відгаратав за три місяці, на свої ж кровні. Мотався за матеріалами, організовував майстрів, паралельно працюючи у своїй кредитній спілці. Тим часом мама з бабцею з'їздили до Моршина на води, а Уляна з малим переселилася до бабусиного особняка у передмісті. Зі слів Мирона, то були найщасливіші три місяці. Олесь за короткий час прив'язався до нового татуся, хоча і далі кликав його вуйком. Уляна виконувала обов'язки господині, а Мирон крутився, як білка в колесі, повний райдужних сподівань. В тому числі, і на власну дитину. Але у вересні вселилися до оновленої квартири – і почалися проблеми.. Бабця з матусею стали готувати зятя до наступного випробовування: треба було б відремонтувати особняк. Йде до зими, а там дах зовсім благенький. На той час Мирон вже витратив левову частину раніше наскладаних грошей, тому гаркнув, що зараз не готовий до наступних ремонтів. Тоді до процесу підключилась Уляна. За місяць догризли хлопа до ручки, поки не закупив металочерепицю на покрівлю. І тут Мирон застає Уляну за ковтанням пігулок. Контрацептивів. Після бурхливої сцени Мирон вперше забрався до гуртожитку. Уляна, вичекавши два дні, прийшла з вибаченнями і обіцянками “ніколи більше”. Інциндент залагодили, але спокій до Мирона не повернувся. Він розпочав стежити за дружиною, бо та відчутно нервувала, особливо в моменти близькості. І через місяць врешті не витримала. Після чергового скандалу із заявою любої дружини: “Я не хочу від тебе дітей ! Я взагалі не хочу дітей !!!” Мирон спокійно зібрав манатки, поцілував Олеся і вийшов на вулицю. Довго дивився на небо, вбирав в легені задимлене запахом паленого листя повітря, дослухався до дзеленчання трамваю... І врешті зрадів давно забутому відчуттю волі. “Зрадів”, каже, а в очах сльоза мерехтить...
Ще через три місяці , за сприяння того ж таки дядька професора їх розлучили без зайвих формальностей. Так у Мироновому паспорті з'явився другий штамп (сподіваюсь, не останній). Цікаво, що Уляна, взявши при одруженні подвійне прізвище Мацібох-Глуховецька, так на ньому і залишилась. Певно, Миронове прізвище було одним із елементів її шляхетського інтересу. А Мирон, повернувшись до гуртожитку, якось швидко віджив і став колишнім Мироськом. Спокійним, розважливим і веселим.
Місяць назад сталася ще одна важлива подія. Мирон якраз був у нас, коли у гості наче випадково зайшла моя однокласниця Світлана. І не одна, а з Галиною. Ми швидко зазнайомились, хвилю посиділи разом, а тоді я раптом згадала, що нам із Світланою негайно треба вирішити якусь шкільну проблему. Вибігаємо з кімнати - і такий нас сміх розбирає: стоїмо, регочемо, ледь не падаєм. Аж тут вискакує Мирон. Червоний, як перестиглий помідор. В очах – жах і сльози. Перепрошує, каже, забув праску вимкнути. Яка в гуртожитку праска ? І лише наступного дня я збагнула , в чому справа. Галя, вирядившись у щонайкращі одяганки, щедро напахнючилась злощасним Турбуленсом. Можна хіба здогадуватись про ті спогади, які навіяв цей вбивчий аромат на мого бідного брата.
Але тепер вже все гаразд. Галюся все зрозуміла і змінила парфуми. Мирон здолав свої страхи і став галантним кавалером. Зараз вони в кіно, повернуться за півгодини. Мушу наразі надавати їм житлову площу для зустрічей. Нехай, для доброї справи не шкода.
Ну ось, тепер – останній штрих. Залишається зайти на GAK, набрати Миронові нік, пароль і завантажити цю мелодраму. Оце і буде сюрприз для Мирона, який я обіцяла. Не знаю, чи зрадіє, чи буде сваритися. Зрештою, байдуже. Головне – щоб зрозумів, як ми всі за нього переживаємо.
Отже, від сьогодні – ніяких т у р б у л е н т н о с т е й , брате !
***
01-08 травня 2007р.
