Хочеш чаю з лимоном. Звичайно, сам по собі тобі чай не цікавий, тебе чарують лимонні кружальця. Береш у руки ножа і я питаю чи вмієш. Кажеш – аякже, і що зробиш усе обережно. В наступну хвилину у тебе порізано палець, ніж дзеленькнув по блюдцю. Поруч завмер майже цілий лимон. Єдиная крапелька, бачу твою першу кров – ледь проступає, маленька така, що майже не злюсь. Пальця затис, зводиш вражено очі. Прикручую швидко вогонь на плиті, розгинаюсь, знімаю з плеча вологий від пари рушник і обмотую цятку. Все. Цукор ти вже поклав і сам розмішав, жагу звершень на час потамовано. Не розливай, отак, пий, він вже не гарячий.
Згодом влітаєш до спальні, бух на коліна, і тягнеш з-під ліжка грубезну коробку. Пальці із хистом маестро пірнають по іграшки, підносиш по черзі потрібне: зігнутих і гордовито прямих, з руками навскид і рівно по швах, оскалених і незворушних – усіх розмірів і кольорів застиглих солдатиків. В руках машин-гани й каміння, шаблі, дволезі сокири і в’язки гранат. Докупи, сюди ж – з металу й пластмаси, сріблясті і чорні, і півпрозорі відтінку алое військові машини.
Двір за склом обмацає темрява, підходжу до вікон, старанно засмикую штори. Тоді натискаю на кнопку і екран шепче барвами кадрів. Мощусь на дивані, й солодко, до пальчиків ніг, витягуюсь в струнку; розкинувши руки, віддаюсь першому ліпшому фільму. З дивана не видно, як зображення нерівними смугами дзеркалиться в дверях шафи напроти. І як перед шафою ти на підлозі шикуєш дві сили. По один бік наші – сріблясті, з шаблями, на конях, по інший – одразу за твоїми колінами три, четверо, п’ять – збирається ворог. Подумавши, додаєш іще двох, поганих завжди бува більше. Напад! Підступний – ворог рушить кордони – на таке ніхто не чекав, але даєш гідну відсіч. З сухим стуком плазом лягають загиблі, знову наскок, швидкий хаос сутички, ще кілька пострілів, крики і – перемога! Ці руки кладуть і вони ж воскрешають: підводиш убитих, вертаєш усе по місцях і війна спалахує знову. Знову хтось падає. Сопеш, зосереджений.
Ворог змінює тактику, ти теж маєш вже досвід – події розходяться ширшими колами. Сунеш бійців: ще, швидко, давайте, давайте! Дивом минають ворожий вогонь – живі! Маневр. Переламний момент і противник починає тікати. Переслідуєш. В тебе гарна команда. Хитнувшись, рукою щось ледь зачепив. Озираєшся: твій, лежить. Ти, як був, з відведеним ліктем, завмер від уколу – тоненько, під самеє серце – підняти зараз буде нечесно, а значить його, тут, більше нема. І рукою цього не поправиш. Тому що тепер, знаєш точно, є речі, які ідуть назавжди. Як цукринки у чашці, що танцювали сьогодні за ложкою, поки, спрозорівши, не зникли в чаї усі. Ось і тут не зарадиш: цей цукор уже не вернеться. Одну штору таки не дозакрила і ніч чорніє в кімнату тоненькою смужкою. Титри, фільм закінчився, телевізор мовчить і з твого кутка біля шафи теж не чути ні звуку.
