Орест згадував із невимовним смутком і, водночас, замилуванням, як Марта, по дитячому довірливо звівши на нього очі, благала: «Не йди до них. Не йди до всіх цих твоїх жінок. Залишся зі мною.» Він забрався геть, і ще багато кроків потому, доки згасав короткий осінній день, його переслідували схлипування маленького жабеняти. Коли він подумки вимовляв це «жабенятко» чи ще якесь із десятка кумедних прізвиськ, що зовсім не личили Марті, серце стискалося від жалю, та щось уперте й лиховісне штовхало його крокувати далі.
Вечорами цей будинок завжди був якось дивовижно освітлений. Саме заради того, щоб милуватися темно-жовтими, густими й ніби важкими плямами світла у верхніх вікнах над сходами, Орест завів собі тут подружку. Тут панував цілком особливий запах старовинного, прохолодного пилу й зашкарублої фарби, а сам простір здавався зеленкуватим. Якщо обрати правильний час, а він щодня змінювався, потребуючи відповідних змін в Орестовому розкладі, можна було побачити, що всі сонячні промені розташовувалися надзвичайно гармонійно, навскіс, під стелею, утворюючи саме ту картину, яку він прагнув відтворити. Він ходитиме сюди, доки не вигадає, як передати цю тужливо-казкову атмосферу в майбутньому фільмі, чи доки дівчина не збожеволіє. А це, ймовірно, станеться вже невдовзі… Він не хотів би до цього доводити, але й відступитися, не досягнувши мети, не міг.
Чомусь він ніколи нікого не зустрічав на сходах, хоча іноді чув, що будинок все ж таки заселений людьми й собаками, які подавали голос за дверима квартир. На другому поверсі його бентежив неприємний запах котів, хоча самі тварини були завжди відсутні у своїх справах. Тому сьогодні він здивувався до переляку, несподівано побачивши на підвіконні пухнастого сірого звіра.
Орест любив котів, але знав, що бути заскоченим одним із них під час сумнівної справи не віщувало нічого доброго. Аби підлеститися до долі, він простягнув руку й лагідно торкнувся маленької голови. Кіт одразу почав грайливо буцатися в долоню й оглушливо муркотіти. Орест посміхнувся: жінки нерідко казали, що й сам він був схожий на м’якого, небезпечного кота. Коли він піднімався далі сходами, щось спонукало його повернутися назад, і тоді він побачив, що кіт також, дещо лиховісно, усміхається йому вслід.
Соня, мабуть, чекала на нього, всім тілом прилинувши до дверей. Щойно він подзвонив, вона, розпечена й заніміла від очікування, впала йому на груди, а трохи отямившись, вчепилася в одяг, покрила обличчя цілунками. Гарна, як вогонь, вона миттєво розпалила в ньому дику силу, а втім, схопивши її в обійми, він бачив перед собою інше обличчя, обличчя дитини, що так відчайдушно благала не йти.
Її оселя не була затишною в прямому сенсі слова. Для цього тут все мало якісь чудернацькі розміри й форми, якесь несподіване забарвлення. Мабуть, давався взнаки солідний вік будинку та відома нелюбов господарів, батьків Соні, до змін. Через це тут все залишалося так, як було ще за давно померлої прабабці. Втім, хоча Соня й намагалася розповідати дещо з сімейної історії, більшість її слів линули Орестові повз вуха, і він тільки випадково щось запам’ятовував, якісь уривки, звідусіль потроху. Зазвичай, зустрічаючись із нею чи з будь-якою іншою дівчиною, він розмірковував про своє, хоча й не забував бути ґречним, ледь насмішкуватим співрозмовником.
Коли після щирої втіхи Орест відновив здатність помічати неприємні речі, як ото вологість простирадл і холодного повітря, йому захотілося якомога швидше покинути це приміщення, тепер таке саме використане й остогидле, як Соня. Але останньої, як йому тоді здавалося, не було змоги позбутися швидко.
- Ходімо повечеряємо? – муркотнув він їй у вухо.
- Я хочу залишитися тут, із тобою, і щоб нічого ніколи не змінювалося. Ти можеш завмерти й не ворушитися, й нічого не казати, доки це буде можливо? Можеш навіть померти зовсім, тільки не руйнуй цієї миті…
«Дідько! - подумав Орест, - Черговий напад красномовства!» Він передчував, що, якщо спробує віджартуватися, вона робитиме застережливі жести, перейде на загадковий шепіт і торкатиметься пальцями його губ, як роблять усі безглузді, поведені на романтиці овечки – а їх він перебачив достатньо на своєму молодому віці. Тому він спробував підкоритися долі та подружці й помовчати трохи із закритими очима.
Саме тоді, коли вона, дяка богам, принишкла й не ворушилася під боком, і Орест ледве міг чути її подих, він раптом зрозумів, що робити з усім цим.
Сюди необхідно додати музику! Простий і геніальний крок. І сама музика, візерунок за візерунком, швидко й легко сплелася в його голові. «О, Господи, - думав він, - Раптом я її забуду?»
Він рвучко схопився з ліжка й кинувся до круглого столу посеред кімнати. Там, біля графина з водою, лежав якийсь замизканий блокнот, але не було жодного олівця чи ручки.
- Ручку! Швидко! – гаркнув Орест.
Зненацька заскочена грубою витівкою завжди лагідного коханця, Соня перелякалася і, незграбно зістрибнувши з ліжка, забігала кімнатою.
- Десь тут була… Зараз, - бубнявіла вона, гепаючи шухлядами й дверцятами.
- Та швидше ти, заради Бога! – напосідався Орест.
Нарешті, вона простягла йому ручку, й він кинувся записувати ноти.
- Що ти робиш? – дивувалася Соня.
Не зважаючи, він мовчки записав добрячий кусень мелодії, аж раптом, відволікшись, порожньо глянув на подругу та завмер. Перед його внутрішнім зором стояла інша, маленька дівчинка із палаючими, жалючими, як дві бджоли очима. Блідими губами вона ніби прошепотіла йому обвинувачення: «Невже ти не можеш побороти цю тварину в собі?» І потягнувшись до неї пальцями, він не зміг змусити її мовчати. Залишок мелодії миттєво вивітрився йому з голови.
- Я йду, - промовив він, отямившись.
- Куди? Вечеряти? Мені теж збиратися? – розгублено пробелькотіла Соня, передчуваючи лихо.
- Ні. Тобі нікуди збиратися не треба – просто одягнись. Я йду від тебе. Назавжди. Вибач.
Єдина коротка мить перед бурею, за яку він ледь встиг ковтнути трохи повітря і налаштуватися на подальшу сцену, а тоді гримнуло, блиснуло й заторохкотіло дрібним градом у байдужу голову:
- Що? Що! Ні, ти не смієш… Ти не можеш так зі мною повестися!
Орест тільки ввібгав голову глибше в плечі:
- Вибач. Я мушу йти.
Саме цієї миті мелодія повернулася. Тільки то була інша мелодія, більш складна й похмура. Саме те, чого бракувало, остання ланка – щоб передати не просто красу атмосфери цього будинку, а й його лиховісність, потворність, адже щось потворне тут безсумнівно було присутнє. Воно вилилося в позбавлені будь-якої чуйності стосунки з вродливою дівчиною, в Орестовий майже хворобливий потяг до її тіла, в дивне бажання повертатися до цього будинку знову й знову.
- Я марю потворними ситуаціями, - прошепотів він і, попри її стогони й плач, кинувся записувати дорогоцінні ноти. Далеко повз вуха пролетіли прокльони та обіцянки скоїти самогубство.
- Ти ніколи нікого не кохав. Це стверджують всі, кого ти надурив…
Ці слова чомусь запали в серце, змусили Ореста реагувати, хоч і досить кволо, адже він даної миті займався чимось вельми цікавим та важливим для себе, а звинувачення обурило своєю недоцільністю:
- Я кохаю… А ви всі лише від відчаю.
Соня заніміла від несподіванки, а він якось машинально, ніби випадково усміхнувся до неї і, схопивши клаптик паперу, пішов до дверей, потім на сходи, повз того самого кота, що віщував нещастя, й далі, далі, у вже зовсім темний вечір.
Соня, скільки була в змозі, дослухалася до його кроків, потім розсіялася між повсякденними думками, що струменіли якось ніби в неправильному напрямку. «Зараз повернеться чоловік. Треба підігріти вечерю», - ліниво думала вона, а тупий біль тим часом наростав у серці. «Подзвонить у двері… Розповідатиме, як справи на роботі. Завтра – вихідний…» Вона не знала, скільки часу минуло за цими міркуваннями.
У двері задзвонили. Щось радісно гулькнуло всередині, й Соня, ніби окрилена, кинулася до темної вітальні, та не добігла, зупинилася, балансуючи на одній нозі:
- Ні! – скрикнула розлючено.
Повернула назад із закарбованою на обличчі божевільною думкою, й тут зупинилася посеред дороги. Щось уже зовсім знавісніле промайнуло між бровами. Вона підійшла до столу, де нещодавно стояв Орест, і в тому самому блокноті, де писав нещодавно він, написала: «Провину за мою смерть покладаю на свого коханця», хотіла додати й ім’я, але раптом усміхнулася зловісно й відкинула ручку подалі, мовляв, думайте самі.
Глянула: можна було ще відірвати й сховати цей клаптик паперу та жити якось далі, але цієї миті пролунав другий дзвоник, вимогливіший, сердитіший, і її долю було вирішено. Якомога швидше, аби не передумати, Соня побігла до вікна, повернула ручку, застрибнула на підвіконня:
- Черговий період життя скінчився. Та лишень подивіться: він виявився останнім! - мурмотіла вона, наче у мареві.
Стала обличчям до темного провалля, й отримала тричі нервовим дзвінком у скроні. Грюкало одночасно у скроні кров’ю і в двері кулаками, і через те, що чоловік так розсердився, вона не змогла б тепер відмовитися від задуманого – їй було страшно бачити його роздратоване обличчя, чути його запитання, вигадувати на них відповіді та пояснення.
- Тільки вперед і вниз, - прошепотіла вона, та раптом передумала, - Ні, назад і вниз, - і розвернулася до вікна спиною, - Так страшніше…
Це було її останнє зізнання. Далі вона тільки глянула кудись у куток під стелю, перехрестилася й, не скрикнувши, полетіла назад і вниз.
