Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46456
Рецензій: 90648

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Другим небом Частина 3.

© Інра Урум, 22-05-2019
     Клацаю знічев’я запобіжником – туго ходить, заводжу його вгору й трохи вигинаю – так вже краще, вибиваю з одного магазина всі патрони й тренуюсь вставляти в автомат, тоді починаю клацати затвором. Просовую автомат у виїмку земляного бруствера й повільно воджу дулом, вицілюю соняхові головки – по той бік вони єдині рухаються – колишуться на вітру. З напарником переговорили все, що можна переговорити – всі мислимі теми, більше робити нема чого. Час майже вийшов, ще хвилин п’ятнадцять –покурити чи що?– й поміняють. Поїмо, відпочинемо й знов до окопів, на якого звіра пошлють – зовнішній периметр тримають «кроти», всередині хованки «рисей», ще ближче до табору – «соколи».    
     Знаю з точністю до години що робитиму завтра, післязавтра і потім – елементарно: щойно дві години відстояв, значить стільки ж відпочину, тоді дві години сну, і знову в окопи, після відпочину, ще відісплюсь і знову під землю – дві години через дві через дві – сьогодні, завтра, до безкінечності. Камінці калейдоскопу, одні й ті самі, три кольори, день за днем складаються в нехитрий візерунок зі сну, намету й окопів, так щільно одне до одного підігнаних, що відрізнити сьогодні від учора, від будь-якого дня майже неможливо.    
     Ввечері вільною зміною нерівно, хто як стане, шикуємось, вилазимо з наметів – нам щось скажуть. Потрібні добровольці, в поміч хлопцям з полку, радять все добре зважити – за ногу ніхто не тягне: тим, що зважили, підійти до капітана. Вільно, розійтись, думайте. В наметі сідаю на ліжко, схоплююсь, іду надвір. Біля входу закурюю, дивлюсь на причеп польової кухні, що поволі вгрузає перед наметом, на застиглі ряди рукомийників, за ними через дорогу одразу розходяться соняхи – очі, ледь ковзнувши жовтим, звично спиняються в небі – воно тут єдине міняється, несе якусь інформацію.
     Поруч стає Влад, дивиться теж кудись над-поле, питає що надумав, тоді – чому. Знизую плечима –шукаю на жопу пригод. Це я щойно вигадав, на випадок як хто спитає. На більше думки не вистачає, це неправильно, але що ж.. Влад подається далі. Трохи обіч під грушею сам-один спирає дерево плечем капітан: в руках м’ятий зошит і ручка. Правила гарного тону вимагають зачекати ще кілька хвилин, пропустити когось наперед, тоді без метушні підійти і записатись. Але так щоб не випередили – потрібно не аж так багато людей. Вже підступивши, ревно, наче у власне щастя не вірячи, дивлюсь, як у зошиті виводять моє прізвище.
     Зранку, ледь видно, вантажим Урал. Спочатку зводимо цілу інсталяцію позаду машини – стільки, здається, в жодний кузов не влізе, потім одне за одним починаєм передавати нагору. Кузов звичайний, відкритий: видно, як там ростуть рядами ящики з набоями, паки бутильованої води, медичні засоби, ще щось, ще вода, ще медицина. Машина майже забита, проте власні речі не вантажим. Підносим іще медицину, ще воду; нестримні, майже фізичні позиви докинути свій рюкзак і вже заспокоїтись. Але – ні, ще ні. Нарешті підносим і рюкзаки, закидаєм на купу – вона давно вийшла над борти, й акуратна укладка тепер горбиться безладним навалом.
     Видираємось нагору: обережно, балансуючи, аби не почавити щось із ліків, ступаємо по речах і поміж речей, розсаджуємся. За інерцією – радили – розстібую бронежилет і вішаю перед себе на поруччя, що іде над бортом. Зайва морока – ми на купі так піднесені, що броня закриває хіба що ноги. Тіло дорожче – повертаю все назад.
     Колеса рушають і на кожній нерівності нас вихитує з боку в бік, позаду безшумно падає довжелезний, з обчесаного стовбура шлагбаум. Ще трохи, вивертаєм ліворуч і котимось згори, набираєм оберти. В’язка досвітня тиша, наче щось їй чужорідне, ковтає важкий гуркіт машини, не дає йому розійтись. Внизу, перед селом ледь пригальмовуємо – знову повертаєм, минаєм заспані генделики, на одному ще помічаю вивіску – «Восьмьорочка», пролітаєм іще повз десяток будинків і село уривається.  
      На пласкому, аж до обрію масштаб враз стає оберненим і ми з машиною дрібнієм, тратимо на розмірах, поки піщинкою не губимся в полях. Відчуття руху теж зникає, тепер не ми, а обшир повільно від горизонту суне до нас смужки посадок. Сонце от-от має зійти і небо, з невиразно-імлистого, один за одним міняє відтінки, в якийсь момент стаючи неправдоподібно бузковим. Автомати в руках стирчать по обидві сторони кузова і для довколишнього ми – по той бік зброї – набуваєм характерних ознак мішені.
      Ніяк не визначусь, тримати автомат перед себе, чи опустити дулом до борту. Війна досі лишається чимось окремим – місцем куди можна зайти і так само вийти, чимось не-прямо-тут-і-не-зараз. І де вона починається, поки що невідомо. Поки що – цікавить як стрибати з кузова, в разі потреби, в броні, з такої висоти, й з однією ногою: купа під нами дрижить і суне, аби не з’їхати з речей під колеса, весь час ногами впираюсь в край борту, і от тепер права – ні зігнуть, ні розім’яти – так недоречно німіє, віднімається по саме стегно.
      В’їжджаєм до передмістя і стволи несамохіть підводимо вгору. На сірих вулицях ранок теж стає сірим, випадкові перехожі, заклопотані, не зводячи облич, спішать по роботах: місту до нас байдуже. Пласке і розмазане з висоти кузова, воно ніяк не набере форми: вулиці одна за одною витягуються, розходяться в пустирі, лишають самі контури. Першим завмирає небо. На контури лягає стара, аж прозора світлина і реальність двоїться, іде брижами, робить усе опуклим і глибшим. Глухе форкання, скрегоче уявна коробка передач, двигун завиває – далі, ще, дитяча рука натхненно суне зелену машинку: в кузові в два ряди завмерли солдатики, хмурі личка, руки стискають патички зброї, на всіх однакові каски, і зовсім вже крихітні, звідси не видно, на касках двопільні прапорці.  
       Остання зупинка. З Урала зіскакуєм прямо під дачний будиночок, трохи топчемось на подвір’ї, за будинком розходимся серед дерев. Яблука тут великі: на гілках темні, кольору домашнього вина, розсипом під ногами – у броні важко нахилятись, приклад б’є під руку – такі ж, тільки підгнилі. Каску знімаю, приторочую до бронежилета, автомат закидаю за спину, розходжую кінцівки. По стежці окрай саду дерев’яна кабінка туалету. Здається, час є, прямую туди. Перегодом виходжу вдоволений – забирає більше часу, але навіть в броні можна впоратись, принаймні коли спокійно. Вигулькує й простує до будинку рудий кіт. У дворі вдруге закипає електричний чайник, поруч на столі розсипані пряники, взад-перед мляво ходить широка лавка гойдалки, наші – троє на гойдалці, інші хто де – потягують каву із чашок.
       Господарі, насправді такі ж господарі, як і ми – усміхнені бородаті дядьки в камуфляжі – несуть з надр дому ще якусь випічку. На гойдалці посуваються і я стомлено відкидаюсь на спинку, разом з іншими шерхаю ногами по землі.  Вантажимось до машини. Злазимо – відбій. Автомати зіставляєм під парканом біля двору, вже не розходимось. Сонце припікає. Ловлю кота й спираюсь на старенький «Москвич» наших господарів. Насовую кепку на очі, кіт моститься на мені, я горілиць витягуюсь на теплому капоті, поруч сідає Саня. Краєм ока ще помічаю, як хтось фотографує.
      Знов ліземо до кузова, цей раз без ажитації. І більше не злазимо. Сидим, минає десять хвилин, двадцять, чекаєм. Вже відомо, що мають бути танки. Оце найгірше – стирчати в нерухомій машині. Нарешті, наче знав, виходить один з господарів – машина під нами оживає – маше рукою й кричить, що все буде добре. Тому що дурням щастить. А тільки зовсім відбиті поткнуться туди верхи на кузові. Сміємось, але авто не рушає. Підходять кеп з молодиком. Молодик закидає до нас два безрозмірні баули. Тоді лізе сам, скуйовджений, в благеньких спортивних штанях і шльопках, ніяково усміхається –щас, хлопці, я не заважатиму!– Мостить сумки, тоді вкладається посередині сам, акурат між двома рядами спин, ще трохи товчеться і завмирає.
      Капітан стає на підніжку, загляда до кузова, дає інструкції. –Ліворуч буде посадка, до неї там з кілометр – цілитись сенсу нема, просто відкриваєте вогонь, без упину, кінчається ріжок, скидаєте, одразу новий і насипаєте далі – щоб там ніхто голови не підняв, все одно не дістанем, але має бути шум, в кого підствольники, сипте з підствольників.– Це він лівому борту. Від того, що весь час просто сидітиму спиною до сторони, в яку аж так треба палити, стає якось незатишно. –Ви,– звертається до нашого ряду, –з вашого боку ітиме бетонний паркан, зазвичай там чисто, але все рівно – уважно. В одному місці побачите великий пролам – тоді робите те саме – якщо полізуть, то там.  
      Капітан зникає в кабіні, виїжджаєм на дорогу і водій топить на газ. Не помічаю коли, мабуть був поворот, перед нами опиняється танк. Самого танка не видно, ідемо ґрунтовкою, і тепер перед машиною встає клубами, суне вперед маса пилу, пил темно дрижить і спухає так, наче дорога ізнизу горить. З цієї завіси паралельно землі вирина, веде правим боком танкове дуло. За гуркотом відступають всі інші звуки, і в оглушливій, зазвуковій тиші неприродньо плавно, здається, без жодних зусиль дуло раптом опиняється вже ліворуч – рівно, без ривків пливе у вихорі пилу.
Пил хвилями б’є в машину і окуляри щохвилини доводиться обтирати рукою. Відводжу погляд від танка, пробую прицілитися з автомата і не втрапляю – випукла маска не дає припасти щокою до ствольної коробки. Поруч хтось, Валерка торгає в плече, безгучно кричить, на мигах вказує на окуляри, крізь шум уривками долітає –Не вийде, знімай!– Пил одразу забиває очі. Мружусь, постійно відвертаюсь, аби потім, бодай на мить, щось перед себе розгледіти. Танк перекриває всі звуки, але згори важкою вібрацією вже іде щось таке потужне, що, зачарований, тамую подих. Горизонтом, далеко по обидва боки рівно скипають біленькі хмарки, і до мене потроху доходить, що вони і є вислід тої вібрації, а значить.. Та, до біса, просто насолоджуюсь звуками, яким не місце по цей бік світу.
       Хлопці за спиною разом починають стріляти, і зброя заходиться різноголосим дражливим татаканням. З нашого боку вигулькує паркан, поки без жодних проламів. Є час, намагаюсь зорієнтуватися в який бік поправка для стрільби, і безбожно все плутаю. Хлопання з-заду не спиняється. Не витримую, обертаюсь наскільки можу й світ за очі, дулом акурат біля Сашкової скроні пускаю чергу, Сашко, не повертаючись, одним-єдиним словом дає знати що він про це думає, і я прибираю автомат. Паркан вже кінчається. Вилітаєм на бетоноване поле і ще за пару хвилин машина гальмує перед довгою будівлею з широкими, на весь фасад, вікнами. Усе, подорож скінчилася, приїхали. –Швидко, давай-давай!– Злітаєм з кузова й похапцем викидаєм добро з машини до входу. На вході, під козирком двоє військових мовчки на це дивляться.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 14-06-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-05-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 24-05-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90270304679871 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …