Знічев’я, туди-назад, сую запобіжником – туго ходить, заводжу його подалі угору й злегка вигинаю – так уже краще; з одного магазина дістав всі патрони й тренуюсь вставляти пустим в автомат; тоді починаю ляскать затвором. Вертаю патрони назад. Просовую в виїмку бруствера і дулом повільно веду, вицілюю жовті брилики соняхів – по той бік вони єдині гойдаються, беззвучно кивають на вітрі. З напарником переговорили усе, що можна було, всі мислимі теми, що ще робити. Час майже вийшов, ще хвилин десять –покурити чи що?– і поміняють. Поїмо, відпочинем і знов до окопів, на якого звіра пошлють – периметр назовні тримають «кроти», всередині «рисі», ближче до табору врились «соколи».
Знаю точно що робитиму завтра, позавтра і потім – елементарно, відстояв дві години, маю дві особистого часу, тоді дві законного сну, і знову в окопи, знов відпочину, ще відісплюсь і знову під землю, знов відпочину і – дві через дві через дві – повтор за повтором. До безкінечності. Кольори калейдоскопу, одні і ті скельця лягають в нехитрий узор із ліжка-намету-окопів, так щільно укладені, що відрізнити один день від одного, будь-який день від іншого дня – майже ніяк.
Ввечері вільною зміною трохи нерівно, хто як уміє, шикуємось, вилізаєм з наметів – нам щось доведуть. Питають за добровольців, в поміч хлопцям із полку, радять все добре зважити – ніхто за ногу не тягне, хто зважив, підходим до капітана. Вільно. Думайте. В наметі сідаю на ліжко, схопився, виходжу надвір. Біля входу закурюю, дивлюсь на причеп армійської кухні, що поволі вгрузає у землю, на застиглі ряди косих рукомийників, за ними і аж до посадки насторчились соняхи – очі, ледь ковзнувши жовтим, звично спиняються в небі – зараз майже без хмар, воно тут єдине міняється, несе хоч якусь інформацію.
Поруч став Влад, дивиться теж кудись понад поле, питає що я надумав, тоді – чому. Стенаю плечима –шукаю на жопу пригод. Сам собі щойно сформулював, на випадок як хто спитає. Влад відійшов. На більше думки в мене не вистачає, і це неправильно, маю прикинуть, ретельно зважити.. щось. Трохи обіч під грушою сам-один спирає стовбур плечем капітан, в руках м’ятий зошит і ручка. Правила гарного тону вимагають не гнати, пропустити когось наперед, тоді без метушні підійти, записатись. Але й щоби не обійшли – потрібно не аж так багато людей. Вже підступивши, ревно, наче про це тільки мріяв, дивлюсь, як виводять у зошиті прізвище.
Зранку, довкола ще темно, вантажим Урал. Спочатку зводим цілу інсталяцію позад машини, стільки, здається, в жоден кузов не влізе, тоді починаєм давати нагору. Кузов звичайний, відкритий, видно як вище і вище у ньому стають ящики із набоями, паки води, медичні засоби, гранатомети, знову вода, знов медицина. Машина майже забита, проте власні речі ще не вантажим. Підносимо ще медицину, ще більше паків; нестримні, майже фізичні позиви докинути власний рюкзак, і заспокоїтись. Ні, команди немає. Нарешті несем рюкзаки, закидаєм на речі – вони давно вийшли понад борти, й акуратна спочатку укладка тепер випирає горбом.
Вилазим нагору: балансуєм, аби не подавити щось з ліків, обережно ступаємо поміж речей і по речах, розсідаємось. Знизу хтось радить, розстібую бронежилет і лаштую на додану дошку, яка іде понад бортом. Зайва морока – ми на купі піднесені так, що броня хіба ноги прикриє. Тіло дорожче – вертаю назад.
Колеса повільно рушають із місця, й на кожній нерівності нас на верхотурі вихитує з боку на бік. Минаємо табір, за нами в досвітній туман безшумно пірнає довжезний стовбур-шлагбаум. Проїжджаємо трохи іще, повертаєм і – покотились згори, набираємо оберти. Густа ранішня тиша всмоктує гуркіт машини, не дає йому розійтись. Унизу, перед самим селом повертаєм іще, і вже по асфальту летим повз хати, хати, хату-генделик, встигаю побачити назву – «Восьмьорочка», пролітаємо ще із десяток дворів, і село уривається
На пласкому, до обрію просторі масштаб стає враз оберненим і ми малієм з машиною, швидко тратимо в розмірах, поки крупинкою не розчиняємось серед полів. Відчуття руху зникає так само, вже не ми, а обшир од горизонту до нас суне темні смужки посадок. Сонце зійде от-от, і небо з непевно-імлистого, часто міняє відтінки, в якийсь момент стаючи неправдоподібно бузковим. Автомати в руках стирчать по обидві сторони кузова і в довколишнє ми, по інший бік зброї, демонструєм типові ознаки мішеней.
Все не визначусь, тримати АК перед себе, чи опустити дулом під ноги. Війна досі лишається чимось окремим – місцем куди можна зайти і так само вийти, чимось не-прямо-тут-і-не-зараз. І де вона починається, поки не знаю. Поки – цікавить як стрибати із кузова, в разі чого, у броні, з самої гори, й з однією ногою: купа під нами вібрує і суне, аби із речей не спливти вниз під колеса, весь час ногами впираюсь у верхній край борту, й, ось тобі, права – ні зігнуть, ні розім’яти – так недоречно німіє, віднялась, здається, по саме стегно.
В’їжджаємо до передмістя і стволи мимоволі підводимо вгору. На сірих вулицях ранок теж стає сірим. Поодинокі прохожі спішать, і швидко зникають. До нас місту байдуже. Пласке і розмазане, воно із високого кузова не набере ніяк форми: довгі вулиці тягнуться і западають, розходяться у пустирі.
І першим спиняється небо. На контури вулиць точним відбитком лягає стара, аж пожовкла світлина: реальність двоїться, іде легким брижем; все стає глибшим і завмирає. Глухе форкання, скрегоче уявна трансмісія – далі, іще, зелену машинку суне натхненно дитяча рука: в кузові, всі як один, в два ряди завмерли солдатики, личка суворі; дрібненькі руки на зброї; півкулі світло-зелених шоломів; і в дві полоси, зовсім вже крихітні, на рукавах прапорці.
Остання зупинка. З Уралу зіскакуєм прямо під дачний будинок, тиняємось трохи подвір’ям, за будинком розходимся серед дерев. Яблука тут величезні: на гілках темно-червоні, як тягуче домашнє вино, під ногами урозсип – в броні ледь нахиляюсь, приклад б’є під руку – такі ж, вже підгнилі. Каску знімаю, приторочую на бронежилет, автомат закидаю за спину, ходжу, розминаю кінцівки. По стежці край саду дерев’яна кабінка. Здається, є час, прямую туди. Перегодом виходжу – нормально, часу займає побільше, але і в броні цілком можна, принаймні отак, без метушні. Звідкись виліз, до будинку веде, я за ним, рудий кіт. Тут вже вдруге скипів, клацнув кнопкою чайник, на столі купа пряників, перед столом взад-перед ходить гойдалка, хлопці – троє на гойдалці, інші хто де – потягують каву з чашок.
Хазяї, такі ж хазяї як і ми – бородаті дядьки в камуфляжі – з глибин дому доносять ще випічки. На гойдалці трохи тісняться і я відкидаюсь на спинку, разом з іншими – чирк ногами туди, чирк – назад по землі. Увага, вантажимось! Вилітаєм нагору; злізаємо скоро назад – відбій. На вулиці зброю зіставили попід паркан, від машини вже не відходим. Сонце почина припікати. Зловивши кота, присідаю на старенький «Москвич» хазяїв – кепку на очі, кіт муркоче в мене на животі, горілиць витягаюсь на теплім капоті. Обіч, тінню, сонце закрив, всівся Саня. Краєм ока іще помічаю – хтось знімає на телефон.
Знову лізем до кузова, вже не спішим. І більше не злазимо. Сидим тихо, надто тихо як на людей, яким нема чого хвилюватись; минає десять хвилин, двадцять; чекаємо. Сказали, що мають бути ще танки. Оце найгірше – в недвижній машині стирчати на самій горі. Нарешті, наче щось знав, виходить один із господарів – машина під нами враз оживає – маше рукою, крізь гуркіт кричить, що все буде добре. Тому що дурням щастить. А тільки зовсім відбиті поткнуться туди верхи на кузові. Сміємся, але авто не рушає. Підходить кеп з якимсь молодиком. Молодик закидає до нас два здорові баули. Тоді лізе сам, скуйовджений, в благеньких спортивках і шльопках, зніяковіло всміхається –хлопці, щас, заважати не буду!– мостить сумки, тоді вкладається сам поміж двох рядів наших спин, ще трохи товчеться і завмирає.
Капітан став на підніжок, зазирає до кузова, –Ліворуч буде посадка, дає інструктаж, від дороги десь з кілометр – цілитись сенсу немає, відкриваєте просто вогонь, без упину, скінчився ріжок, відстібнули, одразу новий і навалюйте далі – аби там ніхто голови не підняв – все одно не дістанем, але їх поприжме, в кого підствольники, сипте з підствольників. Це він лівому борту. Мені від того, що спиною буду до сторони, в яку треба так насипати, трохи незатишно – спина у мене за твердістю, тепер відчуваю – як пластилін, і бронік цьому не зарадить. Ви,– кидає нашому ряду, –З вашого боку буде бетонний паркан, там, наче, чисто, але все одно всім уважно – коли побачите, буде великий пролам – дії ті самі, якщо раптом полізуть, то там.
Капітан зникає в кабіні, грюкнули двері, виїжджаєм до поля і воділа топить на газ. Не помічаю коли, мабуть був поворот, перед нас з'являється танк. Самого танка майже не видно, котим ґрунтовкою, і поперед машини тепер встає клубами, суне вперед маса пилу. Пил темно дрижить і бубнявіє так, наче дорога під нами горить. З цієї завіси паралельно землі виринає, праворуч веде довжелезне танкове дуло. За гуркотом тануть інші всі звуки, і в оглушливій тиші удавано легко – здається, без жодних зусиль дуло раптом зрина вже ліворуч – так само рівно пливе у пилу.
Пил хвилями б’є у машину й лижну маску весь час доводиться терти рукою. Відриваю погляд од танка, намагаюсь прицілитись, і не виходить – широке скло маски не дає щокою припасти до автомата. Поруч хтось – Валерка, торга в плече, безгучно кричить, на мигах вказує на окуляри, крізь шум долітає ривками –Не вийде, знімай! – пил одразу заліплює очі. Відвертаюся, мружусь, щоби потім бодай на секунду щось перед себе розгледіти. Танк забиває будь-які звуки, але згори важкою вібрацією вже іде щось настільки потужне, що тамую дихання. На горизонті, в посадках, по обидва боки рівно скипають молочного кольору хмари, і до мене потроху доходить, що вони і є результат тієї вібрації, а значить.. А-аа, до біса, просто всім тілом всотую звуки, яким не місце по цю сторону світу
Хлопці за спиною разом беруться стріляти і зброя заходиться різноголосим дражливим татаканням. З нашого боку виростає, тягнеться довгий бетонний паркан; поки без жодних проламів. Є час: намагаюсь зорієнтуватись в який бік брати поправку на швидкість, і безбожно все плутаю. Хльоскання з-заду не припиняється. Не витримую, обертаюсь скільки можу назад, і світ за очі, акурат коло Сашкової скроні випльовую чергу; Сашко, не повертаючись, одним словом дає мені знати що він дума про це і про мене, повертаю ствол до паркану
Він якраз закінчився. Вилітаєм на бетоноване поле і за пару хвилин машина спиняється перед будівлею з довгим, прозірчастим у весь другий поверх фасадом. Все, поїздка скінчилась. –Давай-давай, швидко!– Злетіли із кузова, похапцем весь навал із машини по руках переміщаєм до входу. На вході, під козирком двоє військових мовчки нас розглядають
