Подивіться он туди!
Усі льотні агенти глянули на вхідні двері. На брунатних лакованих дверях висіла чорно-біла копія паспортних даних. Служба авіаційної безпеки роздрукувала біометричний паспорт громадянина Іспанії. Звали його Карлос Морено Філінта, 1997-го року народження, виданий 15 лютого 2015-ого року. Термін дії паспорта закінчується у 2028-ому році. Обличчя Карлоса на фотовідбитку було розмите, брюнет, коротка стрижка. Нічого особливого в Карлосі не було. Крізь стійку реєстрації на авіарейс таких Карлосів проходило сотні й тисячі щодня. Ніхто їх не запам'ятовував.
Як?! Усі почули старшу агентку, котра була старшою тільки за званням, а тепер підвищила голос, хоч завжди розмовляла тихо. І пауза, тиша... «Як?» Тільки на мить усі звернули увагу на новий одяг старшої агентки: сліпучо-білу сукню із мереживами по боках, крізь яку виднілися...
Як цей дебіл опинився біля посадки на літак? Хто дав йому посадковий талон? Цей Карлос Морена твердив, що в нього бомба, мені це переказували очевидці.
Тендітна рука старшої агентки грюкнула по столу. Усім у кімнаті здавалося, що в ній більше сили, ніж у Івана Піддубного.
Старша агентка глянула на гладкого й лисого агента Трегубова, який сидів за столом біля вікна і жував сендвіч. Товстими й масними пальцями він гортав журнал і саме, зупинився на футбольній сторінці. Втомлена агентка Остапенко сіла подрімати на краєчку дивана в кутку кімнати. Вона закрила службовою курткою зігнуте удвоє тіло так, що її довге, пофарбоване у зелений колір волосся спадало на чорні штани й ледь не волочилося по підлозі. За Трегубенко солодко хропіла диспетчерка Мар'яна. Циганкуватий льотний агент Андрій із пірсингом у носі, вусі та язику втикав у телефон, грався у свої улюблені танчики. Кость і Степан, два безтурботні студенти авіауніверу викликали один одного рацією: «Костю, прийом! Як мене чутно?» Стьопкова рація харчала. «Так. Чутно. Прийом». Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха. Їхній сміх лунав на всю кімнату. Стажер читав офіційні документи: «Посадова інструкція агента з зустрічі/посадки пасажирів», «Правила обслуговування пасажирів», «Інструкція служби авіаційної безпеки для агентів з зустрічі/посадки пасажирів»...
Хто писатиме пояснювальну?
На мить на стільці заворушився зовсім зелений льотний агент Сергій. Старша не помітила його одразу. На лобі худого хлопчини виступив піт. Він витирав його паперовими серветками, які жбурляв у смітник. Руки Сергія тремтіли, погляд був скляним. Повсякчас хлопчина позирав на білу паркетну стелю в кімнаті, у вікно на парковку біля аеропорту. І не сиділося йому на місці. Сергій підійшов до кулера набрати води. Натиснув на помпу, а звідти не впало ні крапелиночки, тільки насос натужувався, видаючи дивні звуки. Молодий агент пригубив із порожнього стаканчика і викинув його в кошик. Сів посередині дивана: заклав ліву ногу на праву, потім праву на ліву. Через якийсь час Сергій узяв голову в руки й сидів непорушно.
Сергію, ти нічого не хочеш нам розповісти?
Сергій вийшов зі свого стану. Пильно подивився на старшу агентку. Потім обвів поглядом весь кабінет, де кожен займався своїми справами. «Ні, нічого не хочу розповісти». Немовби всі свої сили зібрав Сергій і сказав цю фразу. Потім перевів свій замислений погляд у вікно. Старша ще дужче почала тиснути на підопічного. «Але ж ти був на зміні у цей час! На цій реєстрації. Я точно це знаю. І колеги це потверджують!». «Хто?». Сергій глянув довкола.
У кабінеті на нього ніхто не звертав уваги. Тілька муха дзижчала біля світильника зверху. Вона знайшла свою іншу муху і вони почали кружляти в мушиному танку. Вдарятися тулубом об скляний абажур, розбивати голову об одне одного, дзижчати як не в собі. Мухи дзижчали так сильно, що заглушували мотори літаків. Одна муха сіла на фотографію, де було зображено обличчя динамівського форварда, який феєрично не забив гол у ворота суперника. Муха зробила на обличчі футболіста величезну чорну крапку. Трегубов навіть не помітив її, мусі набридла така неповага до власної персони й крапки на папері, тож вона відлетіла. На цьому крилате створіння не заспокоїлось, полетівши кусати Остапенко, волосся якої майже звисало над підлогою. Муха сіла на зелене волосся, пройшлася лапками по його кінчиках. Їй стало нецікаво, вона злетіла угору й зацікавилась великим вухом Остапенко. Своїми брудненькими лапками залізла у вушну раковину дівчини, де їх почистила. Муха сподівалася, що це приверне увагу зеленоволосої красуні, але ні, нічого. Муха розсердилася й полетіла до іншої жертви. Ще такої тупої байдужості до своєї персони, як тут, у цій кімнаті, вона ніколи не бачила, навіть почала ображатися на цих покидьків.
Щойно муха захотіла сісти на іншу голову, як згадала, що їй уже час народжувати. Ось-ось із її чревця вилізуть дітки. І де б його народити? Материнський інстикт підказав, що треба повернутися назад, у вухо Остапенко. Зручно примостившись у вусі, муха відклала дрібненькі золотаві яєчка. Мамі так вони сподобалися, що вона була щаслива цієї зворушливої миті. Остапенко навіть не зойкнула. Після нелегких пологів муха трохи відпочила, набралася сил, помила свої крильця й вилетіла собі геть ображена. Летіла, летіла й сіла на телефон Андрія. Вона сіла просто на танк, який от-от мав добити ворога, але закрила своїм тілом екран, і ворог так пальнув по Андрієвому стальному коневі, що той одразу розсипався.
– Б...! – крикнув Андрій на весь кабінет, відганяючи набридливу комаху. – Мій танк! От чортова муха!
Андрій відігнав муху подалі. Циганкуватий хлоп перезавантажив телефон. Відкрився екран із новою грою, і до справи взявся майстер підривати танки. Муха летіла й не стала сідати на голову нервовому Сергієві, адже була задоволена тим, що комусь насолила. Вона сіла на клавіатуру старшої агентки, щоб і її подражнити, але і кроку не встигла ступити, як була вбита великою пластмасовою мухобійкою, котру та дістала з шафи. Старша агентка згребла зі стола те, що залишилося від мухи й викинула у смітник.
Дівчина вже не сподівалася, що хтось зізнається у своїй провині. Вона тяжко зітхнула, дістала з комірчини робочий одяг, вийшла з кабінету в туалет, хутенько перевдягнулась і знову повернулася на своє місце. Як вона вже розуміла, нічого в кабінеті не змінилося. Вона ще раз тяжко зітхнула, поправила свою форму, волосся, сповнена сил та енергії й легкого розчарування, зірвала портрет хлопця, який погрожував усім бомбою, і вийшла з кабінету.
