Так іноді саме собою трапляється. Бачиш цікавий малюнок - і ось уже написалась історія.
П.м.: Про помилки, як знайдете - пишіть, виправлю. Конструктивну критику люблю та поважаю.
Ще не вичитувала, публікую так, і відразу, як воно написалося. Додаю з телефону, тому абзаци будуть пізніше.
Крижина і Полум'яна
Колись, у сиву давнину, у ті часи, про які вже давно ніхто не згадував, жили дві жінки. Крижина і Полум'яна.
Перша миттю заморожувала те, чого торкалась; друга навіть випадковим дотиком могла зпалити все навкруги. Крижина жила далеко на півночі, у печері, спред снігів. Полум'яна - у кам'яних руїнах посеред пустелі. Одна одну вони ніколи не зустрічали, і тому були не знайомі. Але жінки мали багато спільного у тому, що добровільно пішли подалі від людей, бо не хотіли лякати і шкодити. Й у тому, що не знали щастя, адже завдяки своїм особливим силам не могли зустріти кохання, взнати радість материнства та й навіть відчути такі різні дотики: теплі й прохолодні, ніжні й жорстокі, м'які й тверді. Кожна з жінок ніколи не знала дружби і мала вкрай мало досвіду навіть простого спілкування.
Та ще дещо схоже сталося з Крижиною і Полум'яною. До кожної з жінок завітав гість.
Молодий чоловік, не принц і не король, навіть не шляхетного чи багатого походженя, а простий мисливець. Коли його брат одружився, він відчув себе дуже самотнім. І те, що власне село перестало бути його домівкою. Аби нікому не псувати настрій сумним обличчям, а також віднайти себе і своє місце у світі - мисливець відправився у довгу подорож.
Так сталося, що його шляхи у різні часи й пори року привели молодого чоловіка до обох жінок. І кожна мала з ним довгу й цікаву розмову.
І Крижина, і Полум'яна були неабияк здивовані й дуже потішені тим, що він не боявся їхніх сил; а також схвильовані й зачаровані його добротою і щиросердям.
Коли чоловік пішов далі своїм шляхом, незалежно одна від одної, жінки відчули самотність і те почуття, що люди звуть коханням. І так їм стало тяжко, що важко описати; домівки здалися чужими й порожніми. Не маючи сил чекати на випадкову зустріч, яка може ніколи не статися, Крижина і Полум'яна, кожна в свій час доби і року, рушили на пошуки того, про кого не могли забути.
Три довгих роки жінки блукали серед людей. Вони навчилися стримувати і приховувати свої сили, розмовляти з іншими людьми. Та пошуки того, хто навіть ім'я свого не назвав, мали в собі занадто мало надії.
І так було, допоки одна богиня не пожаліла зневірених жінок.
Вона обернулась на стареньку шаманку і начебто випадково зустрілась із кожною. Богиня пригостила їх своїм узваром, і під холрдним світлом нічного сонця було кожній жінці видіння.
Полум'яна і Крижина нарешті побачили свого коханого, що вже більше двох років томився у найтемнішій печері під будинком Білого Жерця. Останній отримав своє прізвисько за колір одежі, а його душа мала зовсім протилежне забарвлення. Вона билася у жахливих муках, коли жрець бачив скільки добра робив молодий мисливець людям, скільки щиросердя і людяності він випромінював. Тому Жерець брехнею заманив чоловіка у найтемнішу з печер, яку не торкався жоден із сонячних променів і понад якою стояв його будинок.
На ранок після видіння кожна з жінок не змогла знайти шаманку, аби віддячити, тому - швидко вирушила в дорогу, бо тепер точно знала, куди йти.
Там, перед дверями будинку Білого Жерця жінки й зустрілись уперше в житті.
Та одного погляду в очі одна одній було достатньо, аби відчути якусь спорідненість. Їхнім силам цього також вистачило. Довгий час стримувані лише волею, вони нарешті вирвалися на свободу.
Під ногами Крижини у мить замерзла земля аж до дзеркального відблиску; а навкруги Полум'яни розверзлося живе полум'я.
Вони розмовляли деякий час. Вистачило лише кількох коротких фраз, аби зрозуміти, що в них одна мета і спільний ворог.
Швидко жінки розвернулися до будинку і почали атакувати. Але їхніх сил виявилося замало. Тоді вони вирішили вдарити одночасно й на повну міць. Та й це не призвело до виникнення хоч якихось результатів. Там, куди била Полум'яна були лише чорні сліди від кіптяви, а там, куди поцілювала Крижина - паморозь із бурульками.
Та бог смерті добре боронив свого вірного служку у обмін на кров молодої жертовної тварини, що нею Жерець щедро окропив його вівтар.
Довгі години жінки атакували чергуючись й часом нападаючи одночасно. Та у відповідь чули лише тріскучий регіт Білого Жерця і його зповнені знущання та тріумфу репліки.
І от, на межі зневіри і безсилля, жінки знову зазирнули у очі одна одній. Й кожна побачила там відповідь на власне безмовне запитання. Воля, дух і почуття до коханого чоловіка змусили їх взятися за руки, зплести тонкі пальці і з'єднати в одне ціле абсолютно протилежні сили.
Кожна розуміла, що може не вижити після цього. Та той, хто змусив суцвіття їхніх душ розкритися у повній красі, мав отримати шанс продовжити свій шлях по лінії власного життя.
Сили льоду і полум'я обєднались у дуже світлу, та не за кольором, енергію, перед якою темні чари бога смерті не встояли. Будинок Білого Жерця миттю розчинився у просторі, а його душа звільнилась від того болю, що він отримав іще коли був маленьким хлопчиком. І з сім'я якого злий бог проростив чорну квітку, що своїми гострими шипами колола та рвала душу нещасного десятки років поспіль.
Об'єднане світло зникло так само швидко, як і з'явилось. На небі займалась зоря.
Коли промені світанкового сонця заповнили печеру - вивели з неї мисливця.
Коли очі звикли до освітлення, чоловік пройшов повз безсвідомого колишнього Жерця. І там, де половина землі була вкрита памороззю і кригою, а друга кіптявою й поодинокими тліючими вуглями - лежала жінка у розірваній сукні. Половина її коси буа золотою, мов стигле жито; половина - чорною, як та темрява з печери. Одна рука жінки була з пухирцями від опіків, друга - зовсім бліда із явним обмороженням. Обличчя її здалося мисливцю водночас дуже знайомим, майже рідним, і невимовно чужим.
Коли вона прийшла до тями, то не змогла згадати своє ім'я, й ґеть нічого з того, що відбулося тієї доби і задовго до неї.
Та малося одне, у чому вона була точно впевнена - це те почуття, що змушувало серце биттся у прискореному темпі, бо він був поряд і підтримував.
Чоловік відчував, що саме ця незнайомка врятувала його життя, хоч і ніяк не міг це пояснити. Тому не залишив її там, а забрав із собою. А з плином часу він покохав дивну жінку, що так сильно раділа простим дотикам, і вони одружилися. Збудвали собі хатку поряд з лісом. Й народилося в них четверо дітей. Так мисливець зрозумів, що його дім там, де є ті, хто його любить. Від колишніх сил і життів у неї не лишилось жодних більше проявів, окрім незвичного забарвлення коси та шрамів від опіків.
Аби зберегти життя Крижини і Полум'яни, богиня об'єднала їхні тіла і душі так само, як воз'єдналися сили льоду та полум'я для боротьби зі злом.
Тож, якщо ваше тіло кидає то у жар, то у мороз - це, мабуть, душі Крижини і Полум'яни знову стали до битви зі злом.
