Ні, цьому треба було давати раду. А то йшов правити, а прийшов до неповноцінності й непотребства.
Тим часом у Луговому назрівали події. Андрій Юрійович, майже прибравши до рук шинний комбінат, вирішив його кардинально розширити, добудувавши ще три лінії по випуску шин і ще якихось там гумових виробів. Комбінат мався вирости втричі. Для цього потрібно було чимало землі, водну артерію загнуздати, трохи населення посунути з насиджених місць, одним словом, малася бути територіальна революція.
Андрій Юрійович з потроєною енергією взявся до роботи, аби заспокоїти населення, котре починало трохи бурчати, відчуваючи скору появу на своїх теренах промислового монстра. Будівництво не те, що затопило Лугове, воно накрило його, наче повінь бадилину на лузі. Скрізь щось ворушилося, копошилося, гуркотіло й ляскало. Два велетні, майбутні житлові будинки для грядущих багаточисельних працівників заводу та тих, кого малися відселити з прилеглих до комбінату хат, заклали свої фундаменти й погнали догори стіни.
Та й у Андрія Юрійовича не бракувало проблем. На комбінат, котрий усе-таки ще не був зовсім його, накинули оком не менш вправні власники. І почалася буча.
Буча, котра дала Василю Петровичу шанс. Бо при виділенні земель та й при оформленні власності на комбінат він зі своєю печаткою раптом почав грати певну роль.
До нього й завітали новоявлені претенденти на шинний. Горнули до себе, як ненька дитя. Навіть потай пообіцяли певну мзду, як зіграє на їхній бік.
На безхліб’ї мзда, звісно, щось значила, але, як подумати, то була скупенькою й обширами подих не перехоплювала.
– А що ж ви для міста зробите? – згадавши Будякові подвиги на цім поприщі, перепитав мер.
– А що ми маємо робити? – не зрозуміли ті. – Наші податки, а ви господар, робіть, як зможете.
– Ясно, – резюмував Василь Петрович і заходився чекати приїзду Андрія Юрійовича.
Той заявився, кляв своїх конкурентів, на чім світ стоїть, бо вони, мовляв, розкрили роток на його вотчину, де він увесь до останньої кісточки.
– Ну, вотчина не тільки твоя, – натякнув Василь Петрович. – Усі мають право на власність, як мають.
– Що це ви, Василю Петровичу, такими абракадабрами заговорили? – насторожився Андрій Юрійович.
Василь Петрович помовчав трохи, збираючись з духом та наважуючись на бунт, навіть Злату згадав, з-за якої ладен був розбитися в дошку, й повагом почав:
– Розумієте, Андрію Юрійовичу, всі мають право на власність, але не всім вона судилася. Бо є різні фактори. В тому числі й мій підпис.
Та й замовк багатозначно.
– А ти що, проти мене? – раптом зійшов з офіційних відносин Будяк. – Ти що, не бачиш, скільки я зробив для людей і міста? Невже потягнеш руку за зайшлими, які й маслом навряд чи помастять, а щоби ще й хліба вкраяти та м’ясця підкинути, то й поготів?
– Я не проти тебе, – раптом теж зійшов з офіційної стежки Василь Петрович. – Твори добро місту, я не проти. Підтримаю й твої зазіхання на комбінат. Усе підтримаю. Освячу й виведу між люди. Тільки при одній умові.
Мовчки дивилися один на одного.
– А умова така – врешті продовжив Василь Петрович. – Ти будуєш мені, де скажу, шикарний котедж, ну, так, поверхів на три, та щоб басейн при ньому, ялинки там і садочок фруктовий, ставиш у гараж, який теж будуєш, пару джипів, потім ще на утримання й розвиток інфраструктури дещицю на рахунок утнеш. Тоді я за тобою.
– Ти ж півміста обчикрижиш своїми запитами, – пильно дивився Андрій Юрійович на мера. – Бо в мене кишеня тільки здається гумовою, насправді ж це не так. Як кудись покладу, то кудись не докладу.
– А мені з того що? – відкинувся на спинку крісла Василь Петрович. – Моя умова ясна. Я так розумію, що до початку тяжби по комбінату півроку. От зроби до того часу все, що прошу, бо мені це треба, життєво важливо треба, тоді й ляже моя печать на твій бік. А інакше – ні.
– Ти хоч розумієш, що ти просиш і в що вплутуєшся? – не зводив очей Андрій Юрійович.
– Розумію, – був незворушним Василь Петрович. – Але не ти один скеля. Проти тебе така ж. Мені однаково, на яку опиратися. Я з цього просто повинен щось мати.
– У тебе немає совісті, Василю, – всміхнувся Андрій Юрійович.
– Ще всовісти мене, – байдуже мовив мер.
– Я ошелешений, ти навіть не уявляєш, як я ошелешений, – розводив руками інвестор.
– Мені байдуже, – своєї вів Василь Петрович.
Андрій Юрійович довго ходив по кабінету.
Наразі рвучко підійшов до мера, став позаду, нахилився, зашепотів у вухо:
– Ти хоч розумієш, що ти кладеш на лопатки все місто? Я, чесно кажучи дуже вагаюся, вкладати гроші в цей шинний чи в нафтові свердловини в Сибіру й на Каспії. Там вигідніше, але тут моя земля, тут мої батьки поховані, тут буде пам'ять про мене, моя слава й моя радість сердечна. Там просто бізнес, а тут душа. Я йшов за душею. Але в тій душі немає місця твоєму маєтку, Василю, бо він ніяким боком ні до моєї слави, ні до моєї землі, ні до радості.
– А хіба не один чорт, – схопився Василь Петрович, – що ти будуватимеш – мій маєток чи школи з лікарнями? І то, й то краса нашої землі. Я його звідси не вивезу, Андрію Юрійовичу, й на той світ не заберу, зроби його до ладу, постав скульптур на фасад та подвір’я, налий фонтанів, створи не маєток, витвір мистецтва. І тобі пам'ять, і мені гарно. Мистецтво – воно ж не ділиться на приватне й суспільне, воно якщо є в чомусь, то є, а як немає, то немає. Та й що з тих шкіл, лікарень та спортивних баз? То ж функціональні приміщення, їх за років двадцять так обшмульгають, що й не впізнаєш, що й не знайдеш уже там ні твоєї руки, ні тобою вкладених коштів. А я красу в приватнім володінні берегтиму. Як зіницю ока берегтиму. Бо мені від неї за життя не втекти, я в неї вросту корінням, ввіллюся душею, серцем заплетуся. Ось де пам’ять про тебе житиме, Андрію Юрійовичу. Тільки не пожалій грошей, влий мільйони, вона вирине зі століть і про тебе напише на небесних скрижалях.
– Ти що, й досі не виліз зі свого танка при обороні міста? – раптом різко та грубо запитав Будяк.
– А при чому тут це? – аж запнувся від несподіваного питання Василь Петрович у своїй патетиці.
– Бо твій маєток – такий же маразм, як і ті танки. Яка пам'ять може жити в хабарі? Яке мистецтво буває в ницості й жадібності? Ти просто вбив мене морально, Василю. Танками не вбив, а маєтком – наповал. З танків я сміявся, бо то була бравада малого хлопчини, а біля маєтку плачу, бо це той хлопчина виріс не тільки зі своїх казок, а й зі своєї совісті. Я не буду будувати тобі маєтків, Василю. Ні за яких умов.
– Тоді програєш комбінат, – натякнув Василь Петрович.
– Я й за нього не буду воювати. Я просто зійду.
– Та невже? – не повірив мер. – А як же гроші, котрі ти вбухав у всякі будови та проекти? Таке не кидають.
– Кидають, Василю, кидають, – не погодився Андрій Юрійович. – Коли починають топитися в болоті, кидають усе й тікають відмивати його кудись на Каспій.
– Тікай, – не вірячи в такі слова, байдуже здвигнув плечима Василь Петрович Шовковичний.
І Будяк утік. Магнат не впокорився князю ремонту. Зібрав усе, що міг – техніку, будівельні матеріали, не встановлені ще конструкції, навіть могили своїх батьків – і пішов геть. Назавжди.
А на шинний прийшли інші люди. Вони розбудовували завод, платили податки, але й гроша не вклали в місто. Бо й не обіцяли. Бо в кожного з тамтешніх хазяїв була своя маленька батьківщина й вони обклеювали за рахунок комбінату з міста Лугове її.
А Василь Петрович Шовковичний нарешті став справжнім мером. Йому ніхто не телефонував кожного ранку й не казав, що робити. Він самостійно розпоряджався міським бюджетом. Робив те, що вважав за доцільне. І що виходило.
Одне тільки муляло очі – нескінченні будови по всьому місту, які світили своїми котлованами, залізобетонними ребрами та високими фундаментами. Закінчувати їх чи бодай продовжувати роботи не було ні сил, ні засобів. Тож і стояли, руйнувалися та розтягувалися. А виведені на метр стіни того, що малося стати колись театром, сесія міської ради взагалі вирішила продати, бо театр місту навряд чи світив у майбутніх років п’ятдесят – нащо ж плодити диких котів на зарослій бур’янами та бузиною будові.
Оголосили аукціон по продажу. Бажаючих придбати було не густо, аукціон разів зо три зривався, аж доки мер міста проявив свідомість та сам викупив те горе, аби не бовваніло на центральній площі гармидером несусвітнім.
Під кінець каденції Шовковичного на посту мера там уже вивищувався вкритий дорогою покрівлею справжнісінький маєток. Лишалося провести внутрішні оздоблювальні та й почасти ремонтні роботи, бо фактура театру не надто відповідала вимогам житлового будинку пані Злати та двох її з Василем Петровичем діток.
Щоправда, роботи на деякий час призупинили, бо назріли вибори. Василь Петрович знову балотується в мери, навіть, як стверджують політичні оглядачі місцевого вишколу, має шанс.
Вибори завтра, а сьогодні Василь Петрович повертається службовим авто зі столиці. Ще далеко від міста видно, як сяє вогнями будов, криє світ димами цехів шинний комбінат. Авто звертає з траси на в’їзд у місто. Ось обабіч шляху диким терном поросли фундаменти колишніх запланованих оздоровниць, неподалік тліє в купах землі спортивна база, ще далі впав на височенні будяки тин так і не спроможних здійнятися вище трьох виведених поверхів нездійсненних житлових будинків. Мимо пропливало місто. Неохайні розбиті дороги хитали авто, авто, відповідно, колотило своїм пасажиром, не даючи можливості рівномірно споглядати краєвиди. З лікарні чомусь нещадно облітає вимощена колишнім інвестором теплоізоляція, бо її так і не вистачило снаги підігнати під самий дах, аби під неї не запливали дощі й не залітали сніги. Неподалік школа страждає тим же самим. Ще одна школа сумно зирить у небо так і не вкритими покрівлею біло-біло вимуруваними стінами. Біло-біло – це, звісно, було колись, бо зараз сіро-сіро. Арка перед центральною площею, котру звели, але не скріпили належно, ось-ось має впасти комусь на голову, тож міськрада запланувала її після виборів знести. Парк, посаджений Будяком, ще тримається, дерева ростуть, алеї вправними доглядачами якось звільняються від набридливої рослинності, але запланованих скульптур так у ньому й не поставили, бо Андрій Юрійович їх забрав із собою. Так і стоять по парку остови, стримлячи арматурою, куди малися всістися всілякі Музи та Аполлони. Фонтани без води засипалися порохнявою та відходами життєдіяльності бомжів, що їх, певно, треба буде засипати землею та насадити клумби.
Оті клумби – то тільки вершина айсберга майбутніх планів, з якими Василь Петрович буде обиратися завтра вдруге в мери. Бо планів багато, коштів обмаль, тож головне – переобратися, а там воно якось буде.
На центральній площі мітингувальники виставили плакати. Протестують проти розширення шинного комбінату, котрий уже й так став упритул до людських тинів. З відселенням не склалося, тож зараз у місті конфлікт. Оті, котрі не змогли відселитися, його й провокують, його роздмухують, вони ж і на мітингах вистоюють та висиджують.
«Ох, нелегка ця мерська доля,» - зітхнув Василь Петрович, під’їжджаючи до будови колишнього театру, що раптом перетворилася в його оселю.
Роботи ще біля дому та й роботи. Воно, звісно, коштів достатньо, що то значить власноручно, а не під наглядом розпоряджатися бюджетом міста, гляди, не судилося вдруге всістися в крісло, завершити дім і жити в ньому далі грошей вистачить. Але не завадило б і покерувати містом далі – воно не зайве. Віжки – дуже цікава річ, вони ніколи не намулюють рук, хоч десятиліттями їх тримай.
У дворі завалував собака. Василь Петрович відкрив масивну хвіртку, ступив на подвір’я.
У світлі вікна прибудови, де він зараз мешкає з сім’єю, бо основний будинок буде завершено аж через рік, промайнула жіноча постать. Злата, його мила Злата. Молоденька його кізка, що так неждано вскочила в старість.
– Ох! – аж зітхнув.
Та й уступив у накладену собацюрою купу.
– Бісова твоя личина, – вилаявся.
Ліхтарі, котрих свого часу неміряно понавішував по місту ще пріснопам’ятний Будяк, немилосердно втрачають воїнів світла, вже добрих вісім з десяти не сяють, а міняти лампи вчасно немає кому, бо ніяк не вдається зіпхнути Будякове господарство на чийсь баланс.
Ось позавчора й біля двору голови зблякла лампада. То це ж її вже двічі міняли, бо в центрі та ще ж і біля двору голови. Іншим усім не завжди всміхається така честь, тому й або ж блимають немилосердно, або ж потухли, наче жарини на давньому попелищі.
Ну, нічого, все це піддається виправленню з часом. Щось зруйнується, а щось відродиться.
Витер Василь Петрович ганчіркою черевика, пішов до хати.
До своєї хати, до своєї Злати. І це – головне.
