Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46534
Рецензій: 90809

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Наодинці зі смертю

© Анатолій , 06-05-2019


   Літак заходив на посадку. Вібрація вщухла. Було чути як випускались шасі. Пройшло ще декілька хвилин тривожної напруги і колеса літака легким поштовхом, торкнувшись бетону, зняли оцепеніня з облич пасажирів. Літак ще мчав по бетонці, але усіх уже охопила метушня. Гомін наростав.  Заплакала дитина. Гучномовець, ніби схаменувшись, вітав гостей столиці із щасливим приземленням та застерігав, що в Домодедово зараз температура повітря мінус 33, вітер помірний. Для пасажирів, що прибули рейсом 5680, із півдня, це було неабияке випробування, адже Ташкент їх випроводжав майже двадцятиградусною спекою. Анатолій Іванович поглянув на годинник, було без четверті одинадцять. О чотирнадцятій він сподівався бути уже в Тресті.
     «Усіх прошу залишатись на своїх місцях до повної зупинки двигунів» – це було останне повідомлення гучномовця. Нарешті літак завмер. Відстебнувши паси безпеки пасажири в ілюмінатори спостерігали, як до їх літака прямував механічний трап. Він, ледь доторкнувшись корпусу літака, дозволив стюардесі відчинити люк. Вона це зробила вправно, а потім, повернувшись до пасажирів лицем, усміхаючись, промовила: – « Прошу на вихід пасажирів з кінця салону. Будь ласка, не поспішайте і не забувайте свої особисті речі в салоні літака».
Холодне повітря збуджувало людей, але штовханини не було. Лише старий узбек хвилювався за величезну диню яка була вплетена в чудернацький кошик із рогозу з петлею, за яку він її тримав, причитаючи: – «Вах, вах, вах. Зачєм та-а-кой мароз! Вах, вах, вах…»
       Анатолій Іванович підійшовши до гардеробу поклав на невеличкий столик портфель-дипломат, одягнув пальто, шапку, і, поправляючи шалек, зустрівся зі своїм відображенням у дзеркалі. На нього дивився молодий чоловік тридцяти п*яти років, з характерною для українця хитринкою карих очей, охайно і по моді одягнений. В столиці він почувався не чужинцем, він тут частенький гість, тому був впевненим у собі.
     – Дякую, – сказав він стюардесі ставши на трап.
     – Удачі вам, – відповіла вона, привітно посміхнувшись на прощання.
По литовищу гуляла хурделиця, а мороз, відразу хапаючи пасажирів за щоки, не дав часу на роздуми та вагання.
До будівлі аэровокзалу їх везли приземкуватим трейлером в який людей набилося без обмеження. Всі поспішали, бо стояти на литовищі і чекати, доки заберуть слідуючим рейсом – холодно. Іншого багажу, крім портфеля, Анатолій Іванович не мав, тому, негаячи часу він швидко, перетнувши зал очікування, попрямував на вихід. Скло вітражів аеровокзалу, розмальоване морозом, обмежувало простір. Величезні стекляні двері час від часу відчинялись,  впускаючи клуби холодного повітря. Анатолій Іванович побачив як купка людей, прохукавши у вітражі віконце, стежила за появою таксі. Коли машина підїзжала, вони, по черзі, квапливо вибігали, і, брякнувши дверкою, вмить зникали у привокзальній хурделиці. Анатолій Іванович підняв комір свого демисезонного пальто і діждавшись своеї черги, впевнено, рвонувши на себе ручку дверей, побіг до таксі. Поривом вітру йому ледь не зірвало з голови шапку. Було так холодно, що в нього, доки він біг, аж в очах помутніло, а мороз видавив непрохану сльозу. Він би і дверку не зміг відчинити, але кмітливий таксист її відчинив перед самим його носом.
– Сідайте швидше! – запрошуючи наказав таксист і машина відразу  рвонулась набираючи швидкість.
– До метро? – запитав таксист.

… Анатолій Іванович раніше доїжджав на таксі до станції метро, а далі, підземкою, їхав до станції Новослободська, купляв у театральній касі квиток на вечірню виставу до театру і далі, на Тіхвінську, ішов провулками пішки, насолоджуючись духом старої Москви. Особливо він полюбляв невеличкі внутрішні скверики де вдень завжди сиділи на лавках пенсіонери, або матері з дітьми, а вечором – закохані парочки. Проходячи мимо типографії  «Комсомольської правди» він з захопленням спостерігав як там, за склом і бетоном, метушились люди. йому було так приємно усвідомлювати, що звідси ішла в життя любима газета…

– Ні. Давай на Тіхвінську, –  після тривалої паузи промовив Анатолій Іванович відчуваючи як тепло машини почало розігрівати тіло.
– У відрядження? – запитав водій.
– Так, але в нас тепліше…
– Ви з ташкентського?
Анатолій Іванович хитнув головою.
– О-о! Ташкент місто хлі-і-бне, – майже проспівав крилату фразу водій.
– І тепле, – добавив Анатолій Іванович.
Розмова не клеїлась, тепло почало морити і Анатолій Іванович безучасно дивлячись на дорогу міркував про долю його проекту, заради якого він прилетів до Москви.
– На Тіхвінській куди? – порушивши мовчанку запитав водій.
– «СОЮЗПРОМБУД»
– Добре, – промовив він і через декілька хвилин підрулив до самого входу.
     Показавши паспорт вартовому Анатолій Іванович відразу попрямував до вікна з написом «Бюро перепусток». Замовивши перепустку він став чекати. В передбаннику, так називали місце для очікування, було чимало відвідувачів. Тут завжди було людно, але не багатослівно, поважні особи стояли і сиділи мовчки чекаючи на виклик. Це була керівна еліта з усього Союзу. Кватирка у вікні «Бюро перепусток» час від часу відчинялась, звідти грубим командирським голосом викрикувалось ім’я та по батькові отримувача перепустки, а сам отримувач гучно і виразно назвавши своє призвіще, отримував документ. Такий був порядок заведений ще з незапам’ятних часів самим Лаврентієм Павловичем. Вся ця утопічна вистава якимось чином нагадувала стародавній настінний годинник з зозулею, в якому також, у визначений час, відчинялося віконце під стрілками, звідти вискакувала пташка і проспівавши своє механічне «ку-ку, ку-ку» зникала за віконцем. Від такого порівняння йому стало веселіше. В цю хвилину кватирка відчинилось:
– Анатолій Іванович! – «прокувала ,,зозуля,,».
– Барабаш, – майже викрикнув він і отримав перепустку.
   Анатолій Іванович, піднявшись ліфтом на сьомий поверх і показавши вартовому перепустку, відразу попрямував до секретаріату. Тут він люб’язно роздавав жінкам компліменти, а інколи і невеличкі символічні подарунки. На цей раз він привіз в подарунок в’ялену узбецьку диню, про що йому вже неодноразово натякала Неллі Семенівна – референт управляючого, Золотарьова Ігоря Вікторовича. Тут він завжди отримував найсвіжішу потрібну інформацію, вислуховував плітки, що стікалися сюди з усієї нашої неосяжної  Батьківщини.
– Ви сьогодні так рано, – щебетала Неллі Семенівна нюхаючи подарунок.  Концентрований, ніжний запах дині, в’ялені скибки якої були старанно заплетені в дівочу косичку, вмить наповнив приміщення. Запах лоскотав нерви, збуджував та здобрював відносини.
– О, дякую, дякую вам. Який запах… Оце дівчата будуть раді. А ваш проект на калегії ухвалили, – відразу віддячила вона йому, за чудовий дарунок, приемною звісткою. – Але потрібні деякі розрахунки, уточнення, а може ще дещо, –  Неллі Семенівна лукаво поглянула на співрозмовника і, ніби запнувшись, відразу змінила інтонацію. – Андрій Якович Платонов вас чекатиме о шіснадцятій годині. Ви зараз пройдіть до технічного управління і попрацюйте із своїм куратором.  У вас додаток проекту з собою?
– І додаток, і кінцеві розрахунки, і техніко-економічне обгрунтування ось тут, – Анатолій Іванович поплескав долонею по вже здутому портфелі. – Гаразд, – промовила Неллі Семенівна, – я зараз повідомлю про вас вашого куратора, Георгія Сергійовича. Доречі, на вас замовлено номер в готелі, так що працюйте спокійно.
– Дякую вам.
       Зі своїм куратором, Анатолій Іванович був знайомий з того часу, як його призначили на посаду головного конструктора заводу. Гусаров Георгій Сергійович був корінним москвичем: трохи поблажливим але високомірним. Він завжди був одягнений в один і той же чорний костюм з затертими до блиску лацканами піджака на якому одиноко і сиротливо виблискувала відзнака «Заслужений будівельник СРСР». Його поважали приїзжі з перифірії, з ним рахувалися, але за його прихильність завжди розраховувались рестораном, про що вже свідчили і мішки під очима, і доволі округле черевце. Себе він давно зарахував до тої особливої касти москвичів які рахували, що вся периферія створена лише для них, номенклатурних працівників, тому з приїзжими він завжди витримував деяку дистанцію у службових відносинах.
      Двері були відчинені. Георгій Сергійович уже чекав на нього.
– Дозвольте?
– Заходь, Анатолій Іванович, мене уже повідомили про тебе. Вони міцно, як старі знайомі, потисли один одному руки.
– Як долетів? Як там життя в Туркестані? – доброзичливо, старомодно запитав він.
– Це  добре, що ти не забарився, нам потрібно обміркувати одну делікатну справу… Ти роздягайся. Твій проект, – продовжував він, – повнозбірного монтування обертових печей, зацікавив… – тут Георгій Сергійович багатозначно підняв догори великий палець на правій руці, – Платонова, головного інженера. Він хоче використати твій проект в своїй кандидатській дисертації і тому нам потрібно узгодили деякі деталі. Розумієш?
– Не зовсім…
– Скажу відверто, проект затвержено до впровадження на другий квартал, але твоє призвіще не повинно фігурувати на документах. Проект настільки вдалий, що Платонов, взяв його за основу на захист кандидатської, уже і тема затвержена на Вченій Раді. Анатолій Іванович відчув як кров запульсувала у висках.
– Ти не хвилюйся. Все буде гаразд. Тебе буде відзначено за впровадження проекту, вже й сума відома… Тут Георгій Сергійович знизивши тон, майже пошепки, по секрету сказав: – півтори тисячі.
       Анатолій Іванович нарешті второпав, що відтепер не він є автором проекту, його давно вже зарахували у впроваджувані його ж проекту, а зараз торгуються за відступне. Його гордість, його безсонні ночі, його талант оцінили всього в півтори тисячі карбованців. А він рахував, що при успішному впровадженні цого проекту, в чому він був впевнений, є  ценз подавати заявку на Державну Премію, тільки автором тепер буде не він.
– Це не чесно, – нарешті видавив із себе Анатолій Іванович.
– Чесно, не чесно, це дитячий лепет. Кожному своє – зрозумій ти нарешті, – зауважив Георгій Сергійович. – Тебе помітили, з тобою рахуються, що тобі ще треба? Слави? Чи мало запропоновано? Але хто хоче багато, той мало отримає! Тобі це відомо?
     Голос Георгія Сергійовича звучав уже загрозливо і чим сильніше він розпалювався тим чомусь спокійніше ставало на душі у Анатолія Івановича. – «Проти вітру не плюнеш» – подумав він.
– Гаразд! Закриваємо цю тему. Я згоден. Але ви теж зрозумійте і мене: хочеться просто жити, а не виживати кожного дня.
– Як жити, тобі видніше, а це хай буде для тебе своєрідним уроком виживання, друже мій. Ти молодий, у тебе все попереду. Георгій Сергійович посміхнувся і вже по дружньому, ніби нічого не сталось, промовив: – Ти і мене зрозумій, мені теж потрібно виживати…
– А тепер давай до справи. Ти привіз розрахунки на поліспасти, про що я просив?
– Привіз. Є також і схема їх установки.
– Гаразд. Розкладайся на столі, а я покличу когось із механіків, нехай підключаються, їх все одно ця тема не мине.
       Час промайнув швидко. Його підтримали, але його і використали. Анатолій Іванович знову відчув прилив сил, його аж розпирало від натхнення. Він любив і вмів працювати і люди завжди метушилися навколо нього. Він закрутив цим проектом весь завод, а тепер трест, і це тішило його єго. Коли він вперше запропонував схему монтування з застосуванням системи поліспастів та похилої естакади, це спочатку сприйняли як фантастичну ідею. Адже до цього часу не було ні технології, ні спеціалізованої техніки для виконання таких робіт. Монтаж обертових печей вели старим провіреним дідівським методом на що витрачались величезні ресурси і час. Він просиджував ночами за профільною літературою, вивчив закордонну інформацію по даній проблемі, робив розрахунки, підключив проектний інститут промислової технології і, нарешті, проект затвердили…

       З Тіхвінської Анатолій Іванович пішов коли стемніло. Автомобілі мчали з ввімкненим світлом. Вулиця була переповнена людьми, що зібравшись єдиним потоком прямували до станції метро. Це був скрутний час і для людей і для міського транспорту. По дорозі він заглянув у гастроном «Тіхвінський», купив пляшку улюбленої «Української з перцем», угорський шпік, нарізного бородінського хліба і близько восьмої вечора уже був у готелі на набережній Максима Горького.
     – Добрий вечір, – привітався Анатолій Іванович з адміністратором, миловидною жінкою. На табличці, поряд з телефоном, було написано: Тамара Іванівна Бризгалова.
– На мене заброньовано номер, – він подав свій паспорт. Уточнивши формальності вона відповіла: – Ваш номер 234. Заповніть будь ласка анкету і відпочивайте, ключ в номері. Цей номер двомісний, ваш сусід уже поселився.
– Тамара Іванівна, а хто мій сусід, дозвольте дізнатись? – поцікавився Анатолій Іванович, – адже я не палю…
– Він теж не палить і співрозмовник хороший. Я думаю ви будете задоволені. Це наш гість із Свердловська, доречі – Герой Радянського Союзу.
– Дякую вам.
– Доброї ночі.
Анатолій Іванович піднявся на другий поверх і постукав у двері.
– Відчинено. Заходьте будь ласка, – пролунало з середини. Він відчинив двері і, переступивши поріг, привітався: – Здрастуйте! Не чекали?
На Анатолія Івановича дивився сивочолий чоловік з короткою зачіскою військового, середнього зросту, одягнений в спортивний костюм.
– Здрастуйте, молодий чоловіче, – привітався постоялець. – Я чекаю на вас, щоб повечеряти. Ви проходьте, проходьте. Роздягайтесь і будьте як дома, – з посмішкою запрошував він.
– Ну, в такому разі будьмо знайомі, – він простягнув руку. – Анатолій Іванович…
– Станіслав Миколайович, – зробивши крок назустріч промовив чоловік. Вони потисли руки, але скованість не відступила. Вони пильно розглядали один одного оцінюючими поглядами і відразу зрозуміли, не зважаючи на значну різницю в віці, що вони близькі духом, але ця зустріч застала їх зненацька. Дивно, але почуття чогось спільного, що їх щось об’єднує не лишала їх аж до першої чарки. Їм потрібен був час на оглядини. «Так ось, яка вона наша зміна» – думав один. «Ось, кого слава не обминула в цьому житті» – думав інший.
Анатолій Іванович окинув поглядом кімнату. Готель сервісом не балував, але номер був затишним і гарно прибраним. По обидві сторони вікна, що виходило на набережну, стояли акуратно застелені дерев’яні ліжка на яких біліли пірамідками вимощені подушки. Два стільці, дві тумбочки, два при ліжкові коврики і, по серед столу, як годиться на підносі, стояв графин з водою та двома склянками; от і все, що відразу привертало увагу. На столі вже були розкладені продукти: старанно, тоненькими кільцями, нарізана ковбаса, сир, лимон. Окремо хизувалась пляшка вірменського коньяку. Щедрість хазяїна не мала меж і це спонукало на взаємність. Анатолій Іванович підійшов до столу, вийняв з портфеля свою пляшку «Української з перцем» і поставив поруч з коньяком, шпік з бородінським хлібом теж були не зайві.
– О, ви з України? – не приховуючи задоволення від зустрічі, промовив Станіслав Миколайович розглядаючи щойно поставлену пляшку в середині якої, в прозорій рідині, плавала малюсінька червона перчинка.
– Ні, я з Узбекистану, а це так… візитна картка щирого українця.
– Так, так… цікаво, дуже цікаво. Ви роздягайтесь. Мабуть теж зголодніли?
Анатолій Іванович зняв пальто, розчинив двері шафи, повісив його на вільне місце, поруч з піджаком на якому виблискувала Золота Зірка Героя.
Станіслав Миколайович, дочекавшись доки колега вимив руки і нарешті сівши до столу, промовив: – Ви знаєте, я в основному полюбляю коньячок, але ви мене сьогодні звабили. Якщо хочете пийте коньяк, а мені дозвольте української горілочки з перцем.
– Станіславе Миколайовичу, ви господар, як накажете…
     Кожний мав свої теми для дружньої бесіди: рибалка, мисливство, відпочинок у Криму. Коли Анатолій Іванович торкнувся військової теми його співрозмовник замкнувся, тому він не став йому докучати в подальшому, а більше слухав, часом додавав погоджувальні репліки.
– Я з Уралу, – розповідав Станіслав Миколайович, – у нас, на Таватуї відомчий будинок відпочинку. Озеро, скажу тобі відверто, це райський куточок з кришталево чистою водою. Запливеш човном подалі від берега, глянеш в низ і дно видно на десятки метрів: а там, мов міріади сонячних зайчиків, виблискують, переливаються всима кольорами веселки малюсінькі частки слюди, вода мов жива. Але коли шторм – тримайся подалі від води – хвилі, як на морі. Тоді слюда спливае на поверхню і вода закипає срібястою піною. А тайга… місцями не хожена… гриби, ягоди.… Не те що ці кам’яні джунглі, – він презирливо махнув рукою. – Я постачальник. За всякою дрібницею шлють мене сюди на уклін, бо тільки руководство тресту розпоряджаеться всима ресурсами – вони хазяї, а ми, лише виконувачі… Централізація… будь вона проклята. Ось, шановний, надіваю піджак з Зіркою Героя і пробиваю нею самі неприступні кабінети. Ти зрозумій мене вірно, за моєю спиною стоять тисячі робітників нашого заводу, – все більше розпалювався Станіслав Миколайович, - а вони тут зажиріли, скажу тобі відверто, кожна козявка стала великим цабе. Не доконали мене німці в Померанії, так вони прикінчать, суччі діти…. Анатолій Іванович від почутого аж стрепенувся.
–  Ви сказали в Померанії… ви там воювали? – серце його тривожно закалатало.
–  А тобі що до того?
– Я служив у Померанському, ордена Богдана Хмельницького, окремому протитанковому дивізіоні, резерві головнокомандуючого, – на одному диханні, майже викрикнув, Анатолій Іванович.
–  Що?
Станіслав Миколайович різко підвівся, підборіддя його затряслось, від раптової задухи він ротом відчайдушно хапав повітря.
– Вам злє? Випийте води! Анатолій Іванович подав склянку, збентежено дивлячись на свого співбесідника. Той зробив декілька ковтків. Йому покращало, але він все ще не міг прийти до тями. Анатолій Іванович не розумів що трапилось, тому мовчав, чекаючи доки Станіслав Миколайович заспокоїться. Нарешті він оволодів собою і сів.
– А ти знаєш, що сталося з нашим дивізіоном у Померанії… в сорок п’ятому?... – тихо, майже пошепки, запитав він. Напруга в душі Анатолія Івановича зростала.
– Так, він був знищений німецькими танками… живим залишився лише один наводчик протитанкової гармати. Я навіть пам’ятаю його ім’я: Нестеренко Ста… неймовірно! – вигукнув він підхопившись зі стільця. – То це і є, Ви, Герой Радянського Союзу Нестеренко Станіслав Миколайович? Ви зберегли наш Прапор і врятували дивізіон від розформування!?
– Зберіг,.. обгорнувшись ним, – тихо промовив старий воїн ніби самому собі. – Мене непритомного підібрали санітари,.. – майже видавив він із себе ці страшні слова.
– Оце так зустріч! Анатолій Іванович не зводив очей з Героя. Він пригадав дні служби, стенд бойової слави в Ленінській кімнаті. Там, на світлині, старшина Нестеренко був ще зовсім юним воїном і майже не схожим на цього чоловіка.
– Оце так зустріч, – зніяковіло повторив він. – Розповіси кому – не повірять.
– Ти нікому і не розповідай. Я вже давно перегорнув цю сторінку свого життя. Занадто болючі старі рани , та жаль загиблих друзів…
В цю мить Станіслава Миколайовича ніби перемкнуло: очі горіли, руки тряслися…
– Про що тут розповідати! Як нас кинули на вірну смерть? Як нами, хлопчаками, заткнули німецький прорив? Так цеж війна скажеш, помирати за Батьківщину то був наш обвязок! Тут він весь затрясся, від люті.
– Я лише зараз, через двадцять років після війни, нарешті усвідомив, що тоді, в 45-тому, можливо було уникнути таких грандіозних жертв. Коли німці, під Арденнами прорвали фронт союзників, і гнали їх аж до Ла-Маншу, наш, «Рябий Пес», вирішив допомогти союзникам, змусивши Жукова піти в наступ, не зважаючи на те, що передові частини, в той час, відірвались від своїх тилів на 120-150 кілометрів. Ось тоді наші танки, зробивши відчайдушний ривок, зупинились, бо мали всього одну заправку пальним. А німці, відчувши загрозу на східному фронті, розвернули з західного фронту свої танкові війська і ударили по нас, в Померанії. Єх, невміло почали війну, невміло і закінчили її, – простогнав Станіслав Миколайович. В голосі його було стільки болю та неприхованого жалю за втраченими друзями, що сльози покотилися щоками.
–  Нехай би німець втопив їх в Ла-Манші, – зле процідив він крізь зуби.
– Для чого треба було їх рятувати? Де вони були, коли ми гинули під Сталінградом? Де! Чекали, щоб ми знекровились побільше, так?..
…А тут, що робити Чуйкову? Наказ-є-наказ, от і кинув він свій останній резерв під танки. Наказ протриматись дві години ми виконали… ми їх зупинили… але якою ціною!?.. Тобі цього не збагнути, ми були просто гарматним м’ясом. Ти тепер розумієш це, чи ні? А жити нам так хотілось!.. Ти, Анатолій, запам’ятай мої слова, – тут Станіслав Миколайович на мить замовк, а зібравшись з думками таке сказав, що в Анатолія Івановича аж мурахи побігли по спині. – Пройде ще десять-п'ятнадцять років і вони, тим, на Заході, заплюють наші могили. Ти думаєш ми їх ощасливили своєю присутністю після війни? Від них аж пре ненавистю до нас. Для них ми стали окупантами…
– Але ж ми їх звільнили від фашизму, – спробував нерішуче заперечити Анатолій Іванович.
– Дурень ти. Нехай би вони самі лягали під німецькі танки, а не наші хлопці. Тоді ми і не були б для них окупантами, вони б на своїй власній шкірі відчули повну ціну свободи. Та ну їх… наливай з перцем, вип’ємо за подвиг наших солдат.
Вони випили і деякий час сиділи мовчки.
– А де був розквартирований дивізіон під час твоєї служби? – порушив тишу Станіслав Миколайович.
– В Альтенбурзі. Тоді, в 45-ому, після переформування, його перекинули, в складі 62-ї Армії, в американську зону окупації. Це гарненьке ухожене німецьке місто. Війна обійшла його стороною. Повезло. Там, в місцевому замку, зібрана найбільша в світі колекція гральних карт, – чомусь саме це запам’яталось Анатолію Івановичу. – Казали, що Тюрінгію, виміняли в американців за теперішній Західний Берлін.
– Отож, хто за Берлін життя віддав, а комусь все дісталося без бою. Хіба це розумно так закінчити війну? – не вгамовувався Станіслав Миколайович.
– Сволота!.. вашу мать!.. – лаявся він. Я себе Героєм не вважаю. А вони, мої однополчани, хіба не Герої? Я вижив, а вони свою чашу випили до дна, там в Померанії…
– Пам’ятаю, на позицію ми стали вночі. Тягачі, виставивши гармати, повернулись в тил. До ранку дивізіон зарився в землю по обидва боки автобану. Ти, Анатолію, сам проти танкіст і розумієш мене, що для нас заритися в землю перед боєм з 100-міліметровю гарматою і звести бруствер, щоб він був не помітним, зливаючись з ландшафтом займаної бойової позиції, це ціла наука, та важка праця. Але, як кажуть: «тяжко в навчанні та легко в бою».
   Вранці дорога проглядалася гарно, вона тягнулась безкінечною сірою смугою серед неораних полів, що вже почали огортатись ранковим туманом. Як тільки сонце почало здійматись, туман враз припав до землі, розлившись молоком по низинам. Автобан майже весь утопав в цій молочній млі. Одні тільки верхівки дерев, що росли вздовж траси, час від часу давали орієнтир наводчикам. Німецькі танки ми почули заздалегідь, по гулу двигунів, і готувались до бою. Туман все густішав. Раптом з нього почали виринати танки уже на відстані прямої наводки. Це були «тигри». Вони повним ходом неслись по автобану все винирюючи і винирюючи з туману. Від реву двигунів, лязкоту гусениць і відчуття близького бою – зірвало нам дах. Ми злилися з землею чекаючи наказу «вогонь». Почалася жорстока гра зі смертю. Ми відчували себе мисливцями і неймовірно бажали першої крові. Від ейфорії все людське єство перетворилось у згусток нервів, рухи стали автоматичними, страх нас залишив наодинці зі смертю і ми стали машиною для вбивства. Раз ти проти танкіст, то повинен знати, – посміхнувся Станіслав Миколайович, – що в поєдинку між танком і протитанковою гарматою перемагає той, хто першим вистрілить.

   – Загорівся перший «тигр», другий. Колона відразу розсипалася по полю і танки, збавивши швидкість, стріляючи з ходу, пішли на нас. Спершу ми вели вогонь по черзі, даючи змогу маскуватись та перезаряджати гармату сусіду. Але з часом все перетворилось в місиво з металу та пошматованих людських тіл. Ми ніби попали в пекло. Танки, від злоби, гусеницями давили вже мертвих бійців. Я, вже будучи пораненим, в приціл побачив як башня підбитого мною «тигра», що вже горів, випускаючи клуби чорного диму, розвернулась в мою сторону. Ми з нею дивилися в приціл один на одного. Я рвонув затвор і знесилений повалився на дно окопу.  То була моя Перемога…

     Ніч поволі котилася до світанку. Вже десь і треті півні проспівали. Мороз розмальовував своїм холодним мереживом скло вікна, застерігаючи постояльців близьким і холодним ранком. Пляшки  стояли порожні, лише перчинка, одиноко приліпившись на донці, була свідком непростої вечері.
                                                                                



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Алла Марковська, 18-05-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93237900733948 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …