Уже рік Василь Петрович керує Луговим.
Дванадцять, ще й одна сота відсотка, забезпечили йому перемогу на виборах. Ще з десяток претендентів дихали йому в спину зі своїми від шести до дванадцяти відсотками, а інші були в глибокому нокауті.
– Це якесь диво, – здивовано розводила, стоячи серед хати, руками Шура.
Василь Петрович і сам не йняв тому віри, але сталося те, що сталося – на якихось двадцять два голоси він обскакав нинішнього мера, інші ж були нижче.
– Певно, Андрій спрацював, – здогадами повнилася Шура.
– Андрій Юрійович, – поправив Василь Петрович.
– Хай і так, – погодилась, але видно було, що й досі вважає колишнього свого просто Андрієм.
Тріщина, яка й до того зяяла між подружжям, почала ширшати й глибшати.
А на роботі Андрій Юрійович теж узяв віжки до своїх рук. Межі накреслено було товсто й чорно, за них рекомендували не висовуватись, аби не плодити проблем.
– Тут моє царство, бо це моя земля, – Андрій Юрійович задоволено потирав руки.
– Моя теж, – нагадав Василь Петрович.
– Твоя – менша, – почув. – Так розпорядилося життя.
Новому меру було подаровано новий телефон – дорогий, престижний. Не встиг і натішитися, як прослідувало й роз’яснення.
– Щоб кожен крок погоджував. Бо так треба.
Щоранку на тому телефоні лунав дзвінок і зі слухавки неслися розпорядження, що та як слідувало робити.
– Я що, безголовий? – обурився міський голова через три місяці служби в підручних Андрія Юрійовича.
– Добре, – завважили в неофіційних верхах, – займайся міською комуналкою. Що треба там по крупняку, проси, звісно, але питання вирішуй самостійно.
Та ще скинули на його голову всю бюджетну малооплачувану сферу, аби було на кого людям зсипати прокльони й невдоволення.
Василю Петровичу катастрофічно не вистачало грошей. Не на міські потреби та будови, там Андрій Юрійович сипав щедро, але й контроль за всім виділеним вів жорсткий аж до дріб’язковості. А на вчителях та медиках що ти там заробиш? Ото й тільки, що вдавалося трохи скубнути на ремонтах доріг, але ж то крихти були, а не приробітки.
А грошей бракувало. Після обрання на високу посаду Василю Петровичу якось уже ніби й не личило тинятися по молодицях, як розпусному парубійкові, та й роки трохи гнули до свого, не такого норовистого.
Але ж і Шура не гріла. Більше того, вона схолола остаточно. І що найбільше сердило, так це те, що хололо якраз більше з її боку, ніж його.
Як ото з дарованого телефону неслися щоранку свіжі вказівки, так і з Шуриних уст щодня слалися величальні в честь шановного Андрія Юрійовича.
– Шуро, ми віддаляємося, – не витерпів, сказав раз.
– Ми й так по різні боки Всесвіту, нам нікуди вже віддалятися, – почув у відповідь.
– Шуро! – скрикнув. – Всесвіт розширюється, ми можемо віддалятися вічно. Але в нас діти, ось наша гравітація, котра має нас тримати разом.
– Діти дорослі, так що можеш виключити свій гравітаційний пояс. Та ти весь вік при мені був порожнім, яка там у тебе гравітація.
– Ти на що це натякаєш? – заходив у сварку, як коса в траву.
– Ти ж весь вік притягував до себе сміття, як чорна діра, – підійшла впритул, шипіла в самі очі. – Ти ж ним себе засипав, що я тебе вже ні бачу, ні відчуваю. Ти не світишся для мене, Василю. Не світишся так, як я для тебе не світилася всі роки нашого спільного життя. Чого ти розпереживався, маєш нині свого двійника – глянь, я ж твій двійник у наших відносинах, ми вже давно потухли одне для одного, наше небо чорне, на нім жодної світлої цятки.
– Що, загуляла, може, з Андрюшкою? – вжахнувся й похолов.
– Якби ж то, – й очі поволокою затяглися.
– Ах ти ж… – паленів.
– Що я, що я, – зирила байдуже, мов у порожнечу. – Не придурюйся, Василю, я тобі нецікава, он, кажуть люди, якесь дівча знайшов, товчеш на мерських кріслах. Не я тебе бішу, Андрій, котрий тебе переплюнув по всіх іпостасях, переплюнув не лишень у житті, а й у моїх очах. Така біда – весь вік жінка ганчіркою поряд, аби руки витерти, а тут завважила, що є кращі руки, набагато кращі. Хай і пізно вже їх витирати, бо вони в білих рукавичках, але ж думкою ганчірка однак біля них. Біля них, не біля тебе. Бунт ганчірки – ось із чим ти ніяк змиритися не можеш. Бунт ганчірки, над яким ти, оспіваний у власних думках князь ремонту, нічого зробити не годен. Та ти ніде нічого зробити не годен. Ти ж так, манекен, ширма, керує всім однак Андрій. Пам’ятаєш, ти розказував, як плів йому про власну війну на танках, а він не вірив, сміявся. Так от, Василю Петровичу, він сміється й досі, весело й натхненно, а ти як воював на танках, котрих ніколи й у очі не бачив, так воюєш і досі. Непомітний, безпомічний боєць на невидимих танках на неіснуючому полі бою, котре давно вже живе мирним життям, бо його підкорили й перемогли ті, хто насправді бачив, що твої танки – міраж.
Він так різко розвернувся, що аж слід від підборів лишився на підлозі, немов гальмівний шлях автомобіля на асфальті, розвернувся й вийшов з хати.
Назавжди.
Бо дійсно мав на ту пору Злату. Молоденьке дівча, на двадцять з величезним хвостиком літ менше за нього, воно горнулося кошеням і гріло душу. Гріло, як ніхто до цього не грів. Не по сидіннях автомобіля, не по найманих квартирах, хоча й те було, але як додаток, а гріло десь зсередини, як термоелемент розігріває замерзлий на лютому морозі серед ночі дизель. Пошарпаний такий, та все ж живий, здатний до руху дизель.
Василь Петрович покинув Шуру, покинув хату з гаражем на подвір’ї, покинув усе, навіть на рейтинг наплював, на осуд людський, на статті недоброзичливців у місцевій жовтій газетці, наплював на все, винайняв квартиру, забрав до себе Злату, більше того, взяв із нею шлюб і почав життя з чистого аркуша.
Та шлюб був хистким, наче корабельна палуба серед штормів. Злата виявилася вельми привабливою панночкою, вимогливою як до свого вигляду та способу життя, так і до втіх у ліжку. А Василь Петрович раптом почав здавати. Ніби й гаразд усе, але як для його віку, а коли двадцять п’ять, немов різниця між чисельником і знаменником, то відчувалося, що там ще треба та й треба, а тут уже випущено дух.
Ревнощі зростали, як гриби о дощовій порі.
– Запуся, – це вона, Злата, так його величала, бо «зайчик», казала, йому не личить, а «зайчище» хоч і личить, але не для молодожонів, – ти б піклувався про мене, бо я тьмяніти почала біля твоїх літ. Думала, мери – люди заможні, а виходить, так собі. Ти ж розумієш, що як ти почнеш шкутильгати, то я втечу. Мене треба щодня наздоганяти.
Дарував дарунки, зодягав пишно, але відчував фінансову неспроможність до повного аншлюсу. Мався щодня загарбувати, а це було важко й не зовсім приємно. Був би молодшим, гнав би поганою мітлою таку нахабу. Але ж любив. Любив на старості літ так, як не любив ніколи. Навіть не знав, за що Недарма, певно, кажуть, що коли люблять по-справжньому, ніколи не можуть сказати, за що. Проведе ото шовковою своєю долонею по щоці, вустами пригорнеться, очима освітить, станом війне, ніжками майне, в стогін покличе – нема заміни дівчаті. Гляди, надумається піти, відчував – застрелиться він після розлуки. Аж хрестився іноді від тої нестерпної туги та дурних думок.
Мався трудитися над дітками. Тільки вони, оті гравітаційні зайчики, здатні втримати сповзання «запусі» в негожі «зайчища».
– А жити де з дітьми? – округлила очі Злата. – На винайнятій квартирі? О, ні!
– Ну, то де ж те житло взяти? – журився. – З часом, може…
– То ти мер, чи хто? – допитувалася Злата.
– Мер, – потверджував.
Хоча й сам не дуже в те вірив.
Он їздив по справах до мера сусіднього міста. Зайшов і додому чарчину пригубити за дружбу. Боже, хороми! Хай той чоловік уже другу каденцію, але ж і місто втричі менше за Лугове, й район суто аграрний. І так розрісся, вкоренився чоловік. Щоправда, в нього немає Андрія Юрійовича, містечко обшарпане, без інвестицій, без будов, звичайне простеньке містечко, але ж мер, як мер, а не невдаха з молодою дружиною на винайнятій квартирі.
Так сором пік по дорозі додому, більше за випиту горілку.
У Василя Петровича Шовковичного назрівала криза. Вона тужавіла й затягувалася у вузол. Її треба було рубати.
– Якось неправильно воно робиться, – завів раз балачку перед Андрієм Юрійовичем, – я ніби хлопчик з підносом, а не мер. Що мені робити, чим зайнятися?
Андрій Юрійович підійшов до вікна, глянув на паралельну центральній вулицю, по якій у вибоїнах хилиталися автомобілі.
– Ремонтами, – порадив.
– І все? – наливався гнівом Василь Петрович. – А іншого всього стільки довкола. Я до всього хочу докластися.
– А нащо? – здивувався Андрій Юрійович.
– Бо я маю право, я – мер! – своє ніс.
Та несеного не взяли, ще й грубо відштовхнули хлопчика з підносом.
– Глянь, – підвів Андрій Юрійович мера до вікна. – Бачиш он лікарню, що аж сяє майже новими корпусами, ще трохи добудувати лишилося. Моя робота. Шинний бачиш? Моя робота й власність до мене горнутися починає. А парк бачиш? Хто спорудив? Я. А школу? Я. А арку он монтувати почали. Я. А пансіонати на озерах в розпалі будівництва, а театр у тому ж розпалі, а спортивна база, а стадіон старий роздерли на шмаття, щоби новий творити. Я, скрізь, скрізь я. Що тут твого, Василю Петровичу? Що твого, що ти дереш кирпу? Ти – всього-навсього король ремонту. От ремонтом і займися поки що. Бо як я закінчу з будовами, то й за дороги візьмуся сам. І те в тебе заберу. А поки що твори ремонт. Князь ремонту ти наший.
І пішов по своїй вотчині, Василь Петрович бачив крізь вікно, як цар. А серед кабінету безпомічно стовбичив мер. Невеличкий такий мер, що витворився з колишнього князя ремонту. Що свого часу непогано робив авто. А перед цим танки. Уявні танки, такі ж уявні, як нинішнє ось це мерство.
