В ті часи, коли Лугове готувалося до стрибка в будівничу сферу, аби вигулькнути звідтіля новим, сиріч, остаточно оновленим містом, його спіткали вибори мера.
Кандидатів натовклося в списки більш як півсотні, бо багато виявилося охочих нагрітися й чином, і шаною людською, та й готівкою біля Андрія Юрійовича бурхливої та дороговартісної діяльності.
Попхався в ту боротьбу й Василь Петрович Шовковичний. Шура сподвигла. Отим теплом ув очах, котре було не його, її законного чоловіка, не його.
– Я докажу! – стискав кулаки й сам себе в нездійсненне.
Бо отримати перемогу на тих перегонах світилося якимось таким фантастичним та ледь видимим світлом, що ніхто його не бачив і не вірив у нього ніхто. Навіть сам, придивляючись до кандидатів, бачив себе десь на окраїнах, серед лузерів, що стирчали величезним сонмом перед трьома велетнями. Нинішній мер, поруч нього якийсь задрочений, але дуже шипуватий політик, а ще власник довколишніх ланів з елеваторами біля залізниці застовпили три головних місця, облюбувавши їх серед усіх соціологічних опитувань.
Соціологічні опитування не врахували одного – самого Андрія Юрійовича Будяка. Досі залишається таємницею, що він не вподобав у нинішньому мерові, бо з політиком він і не збирався до співпраці, а з власником ланів та елеватора хоч і пив на брудершафт на святкуванні Дня міста, але теж чогось не схвалював його пузатого тіла в мерському кріслі. Андрій Юрійович Будяк викликав до себе Василя Шовковичного.
– Ну, – замість привітання сторожко запитався Василь Петрович, переступивши поріг виділеного місцевою владою Андрієві Юрійовичу кабінету.
– Є таємна розмова, – повідомив той, простягнувши руку.
Василь Петрович кивнув головою.
– Хочу зробити на тебе, Василю, ставку на виборах, – з місця пішов алюром Будяк.
– Із-за Шури? – як із кілочка, зі своєю думкою Шовковичний. – Невже при твоєму баблі мало тобі баб у світі? Невже й досі тримаєш у серці?
Андрій Юрійович довго думав, крокуючи кабінетом.
– Давай щиро, – раптом запропонував. – Я вже давно жонатий, при дітях, так що питання Шури на повістці денній не стоїть. Так, я її бачив, щось ворухнулося, не таїтимусь, бо колись не те, що душу їй готовий був віддати, а навіть фізику закопати, аби лишень бути поряд неї. На жаль, не склалося, ти вирвав її в мене разом з корінням, що виростало з людської порядності. Отже, зараз я хижак. Безсердечний незакомплексований хижак, котрий бачить тільки свій інтерес. Був би з Шурою, був би, може, іншим, був би десь при лабораторії, халатиками протирав би столи й не тримав на собі всього Лугового. Але ви мене навчили. Навчили, що халатики й душа – вони є, але молитися на них навряд чи варто, бо прийде колись князь ремонту й зруйнує твій світ, як би дбайливо, душевно та чесно ти його не будував. Має бути азарт, намагання щось комусь доказати, переплюнувши самого себе. З цього зростають. Так, я хотів доказати Шурі, що вона глибоко, на всю довжину свого життя, помилилася. Хотів доказати будь-що. І доказав. Але поки доказував, цінність самого доказу втратила будь-який смисл і зміст, натомість сам процес затягнув мене у вир, викрутив з мене іншу людину. Шура зараз для мене майже ніщо, спровокований нею процес – усе. І я хочу за це віддячити. Бо й у хижаках має жити душа, аби вони не вигризли кругом себе людей і не почали від самоти згризати власне життя.
– Ти хочеш зробити ставку на мене? – перепитав, дивлячись у очі, Василь Петрович.
– Так, – пильно подивився й Андрій Юрійович. – Але не тільки тому, що десь у глибині душі вдячний. Не тобі, більше Шурі, котра піддалася на твою звабу в образі матеріального супроти мого на той час духовного. Дещо з-за іншого. Нинішній мер, він, як би це тобі його сказати, він закостенів. Він ні в чому мені не перечить, але ж йому вже без року шістдесят, він загруз десь ще в нашому дитинстві й не мислить сучасними категоріями. А мені потрібен менеджер. Щоби вмів розкинути мізками, лежав піді мною, наче цвях під молотком, але в той же час дошку пробивав своїм вістрям. Коротше – я маю займатися своєю справою, розбудовувати місто, нашпиговувати його як своєю місією, так і власним бізнесом, включаючи й шинний комбінат, якого ми маємо вміло перевести під юрисдикцію іншого крила, а ти слухняно підписуєш мої фантазії й реалії, одночасно взявши під особистий контроль усю соціальну сферу, в якій я тобі допоможу, але займатися якою я не маю ні бажання, ні смислу. Моя роль – будівничий; твоя – князь ремонту, – покепкував. – То що, згода?
– А шанси на успіх? – поцікавився Шовковичний.
– Шансів два – підійшов Андрій Юрійович упритул – Моя пряма підтримка – словом, грошима, рекламою, обіцянками – це по-перше; а по-друге – багаточисельна армія кандидатів на крісло, в якій кожен губиться, тож відсоток перемоги може випасти, як джек-пот, чисто випадково. Я простягаю руку для співпраці.
Стояв з простягнутою рукою.
– Я бачу твій потенціал для виконання моїх задумів, – тільки й мовив.
Ну й куди було діватися Василю Петровичу Шовковичному? До гаража на власному подвір’ї звичайнісінької хати в передмісті? Коли поряд стояло стільки справ біля такої купи грошей. Звісно ж, потиснув руку.
Просто хотілося віжок. Хотілося правити. Роки випивали з тіла здоров’я, ключі ставали менш вправними, гайки менш піддатливими. Та ще б коли біля колишніх «прокачаних тачок», де таланту та фантазії було де розгулятися, де грошенята водилися. А біля пригнаних на ремонт розбитих колимаг – та хай воно сказиться. Ліпше вже правити.
