Натомість Лугове по якімсь часі здобуло мецената.
В особі Будяка Андрія Юрійовича.
Сей ботанічний фрукт, товплячись біля своїх атомів, не пішов товктися в порожнє та теоретичне, а прилип до нафтових молекул. Там по якімсь часі й зріс. А коли атоми поклав у політологію, а політологію розіклав на атоми, то здобув таких висот, що фінансові потоки його текли могутнім Єнісеєм при самому його гирлі. Якась висока шишка возвела Андрюшу в коло наближених, а коли відшишкувала й подалася в прості смертні, то Андрій Юрійович очолив парафію. Єнісей після того здався струмочком за городами, бо потоки валюти, що сипонули з офшорів, вирили таке ложе для моря, дна якого знайти було годі.
При всьому тому виходець з Лугового не забув про отче коріння. Приїжджаючи на могили батьків, зауважив, що його Лугове занадто мілке, як батьківщина, для такого гіганта, як він. Тож і вдарився в меценатство. Що він там витісував язиком з місцевим керівництвом, покрито сімома таємницями й десятьма сургучевими печатями захоронено, але незабаром у Луговому, що до того вже обзавелося шинним комбінатом, але який чомусь більше чадів, ніж розвивав місто та його інфраструктуру, почали коїтися дива.
Місто потонуло в будівництві. Громадилися парки й палаци, арки й фонтани, центральний проспект розрили, немов хотіли знайти під ним древній Рим, дитячий майданчик замахнувся на славу Діснейленду, тролейбусний та автобусний парки мали списувати, вже й почали, бо поява десятка нових сучасних машин стала провісником появи ще сотні таких же. Скрізь кипіло. Андрій Юрійович сам ледь не щомісяця навідувався до рідного міста, плекав школи та дитячі садочки, театр і спортивну базу, житловий фонд мався весь перепрофілювати на сучасне опалення й утеплення, з будинків обдирали ще радянських часів плитку й починали вшивати гарно та корисно, десь на озерах горнулося до туризму й санаторіїв, закладалися нові фундаменти, а на шинному комбінаті розвернули генеральну реконструкцію, аби не чадів, а шини витворяв такі, щоб і Європа стала в чергу.
Василя ж точила заздрість. Навіть не заздрість, а нерозуміння.
– Як це так, як, – стискав кулаки перед Шурою в сімейних бесідах, – що я весь вік горбатився й гонором здіймав вали, аби приповзти врешті-решт до непримітного гаража на подвір’ї та незавидної хати, а ботан, негожий ботан розвинувся аж до небокраю?! Та він з моїх долонь зростав недорікою, а виявилося, що недоріка я, а ботан високої масті фрукт. І де справедливість, Шуро?
Шура мовчала, але ж він бачив, як у неї світилися очі. Не заздрістю й ненавистю, як у нього, теплом. Бісовим теплом.
– Ти що, його й досі любиш? – не витерпів того тепла, пішов на нього холодним фронтом.
– Та яка любов? – аж скипіла. – Ти з мене давно виїв душу, а серце висушив, наче тараньку. Але скажу відверто – мені дуже, дуже приємно, що та людина, котра любила мене, сягнула таких висот. У тих новобудовах є часточка й моєї душі. Отут між нами, при мені, немає, а там – є.
– Ти дебілка, Шуро, – тільки й мовив.
– Може, й так, – не заперечила, – бо клюнула на кабріолет. А малась би знати, що з атомів будуються світи, не з кабріолетів.
Не відповів нічого, тільки затаїв велику злобу. Бо вважав світ нещирим, неправильним. Був би світ правильним, було б не так. Люди б ішли поволеньки, з пастуха до кабріолета, з кабріолета до лімузина, з лімузина до нафти, а звідтіль уже в політику та глибоку грошву. А хто не сягнув кабріолета, хто застряг біля атомів, мався там скніти довіку, як опертя для тих, хто йде правильним шляхом, долаючи пунктик за пунктиком.
Врешті-решт Василь воював на танках, не Андрій. Хай уявних, хай віртуальних, головне, що воював він. Андрій просто слухав. Мав би слухати й надалі, а не лізти в розповідачі, забираючи в людей слово, гонор, славу.
