Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2554
Творів: 46328
Рецензій: 90462

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Лікарю, припишіть усім пігулки!

© Щєпкін Сергій, 14-04-2019
Надзвичайно-дивовижну приємність із такими жаданими, ненаглядними живими картинами, що повільно і безперестанку змінювали одна одну і кожного разу з’являлася все нова й нова, почав спотворювати якийсь-то звук. Клак…
Клак…
Клак…
Клак…
Цей звук ставав все сильнішим і виразнішим, забирав все більше і більше простору, і від цього звуку плин картин почав уповільнюватися, розмиватися, ніби в тумані, і зміщуватися в праву нижню частину всесвіту, аж поки картинки не стали маленькими-маленькими і не зникли зовсім. Замість цього всього тепер був тільки звук «клак… клак… клак… клак…», і ще темна, майже чорна безкінечність із далекими золотими цятками.
«Що це?.. Що це може так клакати?.. Серце?.. Так… серце може так клакати… але це не серце… це в усьому… у вухах… вухах… це ж і голова є… і очі… вони відкриваються…»
Відкриття очей принесло замість темної із золотим безкінечності щось біле і конечне. На тому конечному мілесенькі крупинки і рисочки разом із нерівностями  у вигляді заглибинок і бугорків, ледь помітні зміни білого кольору на різноманітні відтінки створювали майже такі самі рухливі картини. Але ось вони раптом перестали рухатися, змінюватися, і все… зупинилися, застигли на якійсь одній… всього кілька образів… міст над рікою... велике лице... і ті як намальовані, як у мультику, а не як справжні, живі…
Слідом за зупинкою картин прийшов бічний зір.
Знизу білого було щось ще біліше.
Світло крізь подвійний хрест із квадратами.
Вікно…
За вікном білий… ні – жовтий день.
Жовтого більше зверху.
Поміж синім. Синього теж багато. Всі інші кольори внизу.
Горизонт між небом і землею закриває паркан.
Яка точність…  яка вивіреність…
Паркан…
До паркану дерева. Живі…
Ростуть…
Закривають гілками небо.
Але не горизонт.
До горизонту їм далеко… та й що вони зроблять навіть там… на горизонті?
На один міліметр піднімуть його над землею?
Але ж це все для тих, хто здалеку, з відстані…
А не на витягнуту руку…
На витягнуту руку весна в саду…  На землі трава у килим збирається, ростуть квіти і дерева. Дуже добре видно всі гілки: товсті, тонкі, темні, чорні, а на них біле, дуже багато білого. То абрикоса біля паркану. Розцвіла вся повністю! Щоправда, того білого є вже й під нею… час іде…
А в саме вікно, впритул до скла труться тоненькі гілочки, на яких тільки-тільки почали з’являтися білі початки і до них додалися й зелені… а на якійсь одній вже розпустилося кілька білих квіток і зелених листків.
Вишня.
Квітки розкинули білі широкі крила і, торкаючись ними одна одної, ніби на цій гілці вони всі разом.
А листя так не може…
І ще кожна квітка має тичинку…
Тичинка закінчується…  рожевими крапочками, але загальний колір тичинки, як не дивно, кольору листя – зелений… але не такий насичений.
На білому полі із зеленою підтримкою ростуть зелененькі стовпчики із рожевим пилком.
І багато з них потім стануть плодами…
Як дивно все…
Збоку і знизу під вишнями нарциси.
Їхній колір теж пасує до дня: жовті.
Посланці верхнього жовтого.
І бджоли. Особливо їх багато поміж білим.
Так, це бджоли. Вони летять на біле, але запліднюють зелене…  Рожевим…  Хазяї квітучого саду. Кожного з дерев. А між деревами асфальтовані доріжки, вздовж них дерев’яні лавки зі спинками, на деяких сидять люди. Про щось розмовляють. Але бджолам все те ні до чого, їм головне білі квіти із зеленими тичинками і рожевим пилком. А ще нектар – самий найчистіший напій у світі.
Але… нектар… нектар… щось зовсім нове вже колись чулося в цьому слові… щось зовсім нове, і… отруєне… і тепер воно… так, отруєне… нектар… нектар…
«Клак… клак… клак… клак…» – знову цей звук заповнює увесь простір. «Що ж це таке? Що це так може клакати?»

Раптом десь щось заворушилося і…  доторкнулося до…  до…  до картини з вікном…
Картина вся повністю змінилася усміхненим лицем.
«Хто це?!»
- Ти злякав мене! Ти повернувся! – лице радісно усміхалося і очима, і устами, але в очах блищали сльози, а вуста були сухі. Це було навдивовижу гарне, дуже таке, що от саме є до смаку, жіноче лице. – Я люблю тебе, прийшла тобі укол зробити, а ти вже…
- Люблю?.. … це ти… … укол?..
- Так. Сьогодні вже дванадцять днів, як ти не прокидався. Ти потрапив у закриту свідомість. Лікар сказав, що вихід із неї можливий тільки за твоїм власним підсвідомим бажанням, і порекомендував легкий антидепресант, але за нашу відповідальність. Ось я і приходжу кожного дня…
Красиве лице говорило так багато і швидко, сприйняття абсолютного розуміння сказаного настільки не поспівало за звуками, що потрібно було це зупинити.
«Дванадцять днів? Закрита свідомість… Господи, це ж у нас і сини є… двоє… зовсім про них забув… ні, не забув… я ж їх бачив… де вони?.. як вони?»
- Де малі?.. як ви?..
- На уроках. З нами все нормально. І не кажи на них так – вони вже великі.
«І тебе на роботі скоротили… і кухню ремонтувати треба… і ванну…  і на «катері, що завжди біля трапу»…  ходову робити потрібно… і біля будинку височенна тополя знизу вже напівсуха… всихає…»
- Я вже тут працюю. Другий тиждень. На півтори ставки. Ти не чуєш, що я кажу, прокидайся! Укол робити будемо?
Картина з лицем знову змінилася на картину з деревами і парканом за вікном. Щось біле летіло згори донизу. Що то? Сніг? Так, пішов сніг! Але ж весна, квіти… Великі сніжинки падали під кутом і якось дивно легко летіли понад самою землею.
Та то ж цвіт із абрикоси! Надворі мабуть подув вітер, бо весь цвіт із дерева білим снігом злетів на землю.
Вся сукупність усіх минулих подій, усіх придбаних знань, все минуле життя поверталося в єство одним безперервним потоком, але якщо той потік колись міг заповнити увесь навколишній простір, заполонити всі думки і дії, то тепер зміг уміститися у нижньому правому кутку майже незамітною поміткою – натисни на неї – і все з’явиться. Але навіщо?
Весь простір, все навколишнє стало іншим, новим, вільним, і незвичним. Тільки оце «клак… клак… клак… клак…» намагалося  все зруйнувати.
- Що це… клакає?
- Клакає? Ах так, то будильник на столі, лікар приніс і розпорядився не прибирати, аж доки ти не прокинешся. Він тобі заважає?
- Так… винеси його…
- Зрозуміло…  Лікар так і казав… Укол робити не будемо, перейдемо на пігулки…  І справжню їжу.
- Це добре… «Справжня їжа…
Яка точність…
Яка вивіреність…»

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

нагадало конгрес футурологів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 19-04-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.71581506729126 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …