Він стояв біля високого рівного стовбура, задерши голову в небо. Старий дід і стара береза. Він навіть сам був, як той стовбур – високого зросту, з порепаною, мов кора, шкірою, з утомою в погляді, яка буває тільки в сімдесят літ.
Усе дихало березнем: безмежно висока блакить над облізлим провінційним містом чекала на пташок, глибоко під кривими асфальтованими тротуарчиками чорна земля вмивалася талим снігом, жовті жмутки торішньої трави відчували, як крізь них неминуче проросте молоде та сильне зело. Навколо з мурашиним завзяттям вовтузились люди, дітиська витягували з зимових сховків припорошені велосипеди, собаки шукали латочки сонця, щоб подрімати.
Повз мчали роки, цілі десятиліття, а старий нерухомо стояв і стояв, думаючи якусь єдину думку, що не давала йому тепер спокою, діймала, дошкуляла, наче давня болячка. Дід думав про цю березу.
Ні, він її не садив. Він не знав її дівчатком, біленьким прутиком, що вцілів дивним чином від знищеного скверика. Так говорять люди. Старий вірить, бо це пречудове місце для скверика. Йому здається, він пам’ятає затишні лавочки серед оази пишних дерев, але навряд то було насправді. Та вже давно з одного боку від берези голосиста й кольорова від автівок дорога, з іншого – цементно-бліда багатоповерхівка.
Він сновигає тут частенько, проте тільки тепер побачив велику калюжу під стовбуром. Кілька крапель впало на рукав одежі. Якусь хвилину дід навіть не розумів, що це. Та відколи звів голову вгору, відтоді й крутиться ота єдина думка в старечій його голові: як так?
Днями березі обрізали руки по плечі. Сказати лагідніше – кронували, майже коронували. Проте великі білі кільця свіжих зрізів нагадували голі кістки, що світили навсібіч таким соромом, таким болем за цю дорогу і цю багатоповерхівку, за цей байдужий мурашник міста, що старий аж дихати забув. Високо між кільцями, як насмішка, зосталася єдина гілочка, чомусь не зрізана комунальниками. Вона не знала, як вірити – життю чи смерті.
А дерево плакало. На висушеному вітрами-відчайдухами асфальті кілька тижнів назбирувалася калюжка березового соку, після дощу вона ширшала. Старий торкався до давно не білої березової кори, оплакуючи її втрату, заламуючи руки замість неї:
- Як так? – тихо-тихо, - як так?
На його щоці зрідка з’являлася сльоза. Він повільно витирав її чорною, мов рілля, долонею. Хлопчаки на велосипедах перегукувалися:
- Диви, бомж плаче.
Але ніхто не знав достеменно, чи то крапля березового соку, чи дідова сльоза.
Старий із себе серцевину вийняв би, та мало-кому було до такого діло. Лиш би біль, той тягучий пізній біль стих на трохи, на хвилинку. Але береза плаче день у день - і дідові нестерпно. Навіть за межею так само буде, бо ж біль дерев вічний.
