Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46454
Рецензій: 90643

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Князь ремонту ч.1

© Михайло Нечитайло, 02-04-2019
Ні, цьому треба було давати раду. А то йшов правити, а прийшов до неповноцінності й непотребства.
Мер Лугового Шовковичний Василь Петрович задумою крився, наче спалений ліс попелом. Будяк Андрій, ботанік ще зі шкільної парти й за видом, і за статурою, та й за потребами життєвими теж, якось так зумів витворитися в житті, ніби пройшов крізь шторми титаном і воскрес велетнем понад новобудовами світовими.
А йшлося ж навпаки. Зачухане, тихе дитя, що гнулося над партою, вплітаючись у книжки та науки, ні виду, ні надій, ні жаргону, ні спроб до укріплень серед люду. На нього всі махнули рукою. Мався зрости понад світами чи то вчителем, чи то, в крайньому випадку, фізиком десь побіля загубленого позитрона. Він же завжди сіпався недорікою, коли Василь брав верховенство до рук і ніс до життєвої оселі хай і не володарем, то повелителем точно.
Тоді Лугове ще не було сучасним Луговим, з шинним комбінатом у основі свого устрою, воно тоді слалося провінційним містечком, прибите до землі звичайними сільськими хатами окраїн, чередами корів по видолинках та загубленим по чисельних, та все ж мізерних, заводиках місцевим людом, що по вечорах покидав лоно пролетарів та прикипав до пасовищами окреслених обріїв гноями та картоплями пропахлим селянством.
Василь з Андрієм тоді мали завдання випасати після школи корів. Пізня осінь черствими шкуринками загублених дощів горнулася до морозів, до ранку геть і калюжі цементувала крихкими оскоминами першої криги, але під обід тепло гнало морози, як бундючний крамар шолудивого песика, припнуте до низького горизонту сонце все ще гонорувало й дарувало якесь поліття, що звалося теплом, а насправді, з точки зору літнього дня, було собачим холодом. Інші господарі вже давно поставили худобу в стійла, аби вим’я морозами не горнулися до маститів, череда розпалася, а Василеві й Андрієві батьки марили зеленим випасом серед пожухлих трав, бо прагли худобі волі аж до останнього сонячного промінчика перед грудневими сутінками. Тож і гнали дітей у поля післяобідньої пори, наче тих золотошукачів на розриті до основ копальні, де вже тисячі разів пересіяли грунт і породу, вилущивши не тільки золото, а й кожну крупинку кварцу, що мала змогу блищати.
Нудьга серед порожніх ярів, де сумно тинялися три корови, телиця та двоє телят, такою тугою вкривала хлопців, що розпалені вогнища, може, й гріли, але не обнадіювали. Ту тугу малося щось розвіювати. Андрій завжди приносив з собою якусь книжку, котру мався, тримаючи посинілими пальцями та вмостившись на купі зненавидженого нічними морозами бур’яну, впихати в голову. Він би тим залюбки й займався, але ж Василь переводився б тоді в нудьгу, бо книжки його не вабили й за тепла, а за холоду й поготів.
Тож Василь брав керівництво до своїх рук, бо мав перевагу – чотирма роками пересилював сусіда за віком. Він трощив чагарники, палив кострища, нипав ораними полями в пошуках загубленої картоплини, пік ту здобу, навіть як геть не хотів їсти, занурювався в сажу й товк той харч, наче віками тільки й мріяв, щоб пожувати напівсирої картоплі серед мерзлих ланів. Тільки самота явно не пасувала Василеві. Тож він примусом брав верх над другим пастухом, відкладав його книжку в незвідані часи й майбутнє, вів у сажу, в печену картоплю, в іскри польових багать, у тепло вогню та нескінченні оповіді про війну.
Василь мав колись таку придибенцію, як чиряк на шиї. Він виліз тоді великий та синій, майже не болів, але й верха не викидав. Мати повела сина в лікарню, там призначили операцію, бо фурункул, сказали, дуже застуджений, тож поліз не нагору, а кудись углиб шиї й мався там наробити клопоту. Василя розрізали. Це батько тої пори, гарно хильнувши з чолов’ягами, пустив сльозу та кричав, аж місто стогнало, що Василя розрізали.
А насправді йому видалили ту синю гулю з шиї, що він навіть не зогледівся, як ту фанаберію йому втяли, бо приспаний був. Та все ж повинен був берегтися з тиждень і не виходити з хати. А клятий рудий кіт, що мав у матері неймовірні преференції, тож вештався будинком, де й коли йому заманеться, забачив колись на шторі мишу, котра вигулькнула з-під проваленого плінтуса й подерлася вгору, аби узріти звисока цей світ. Кіт мишу чи й зловив, ніхто не знає, але гардину зі стіни обрушив, бо товстий був, як мамонт у період особливо соковитих пасовищ. Все те – гардина, штора, тюль, кіт, і, певно ж, миша – з гуркотом повалилося долі. Тільки долівки не сягнуло, бо під вікном на столі базувався телевізор, а на ньому мати притулила вазу, виповнену водою, бо хтось їй подарував квіти, тож вона хотіла дати їм вічне життя. Квіти, звісно, вічності не сягнули, бо ще до котячого гармидеру давно засохли, але марили честю скніти серед кімнати й сипати пелюстками на зачовгану батьком при вичитуванні районної газети скатертину. Квіти з вазою гепнулися на телевізор, вода потекла по мікросхемах, наче кров по зворохобленому пригодою котячому організму, тільки кіт нявкнув та й здимився, а телевізор гавкнув конкретно. Лишень димом затягло кімнату, наче ватру розпалили серед господи. Дим мати вивела з хати, розчинивши всі вікна й відкривши двері, але телевізора це сім’ї не вернуло, він відійшов у небуття, чорним екраном лякаючи пожильців відсутністю кіно та новин. Почалася процедура збирання грошей на нове диво електроніки, от тільки на період того вишукування резервів серед осиротілої на блимання хати й припала Василева лікарняна епопея.
Радіо в них також мовчало, наче навіки припнутий до німоти бранець, бо дядько Олекса гріб екскаватором гравій зі стежки, зачепився стрілою за вишню, роздер її навпіл, а вишня порвала всі дроти, які тільки змогла дістати. Телефон справили, бо ті дроти мали щастя завитися в ізоляцію, їх змотали ізоляційною стрічкою, послухали слухавку, чи шипить, учули там шерхіт і заспокоїлись. А радіодроти були такі древні, наче їх притягли ще римляни з далекого Карфагена, відхопивши, як контрибуцію, вони сипали іржею, ніби дірявий міх сіллю, горобці, й ті остерігалися на них сідати, аби не попадати разом з порохнявою донизу, тож дядько Олекса до них приклався при допомозі вишні конкретно, що аж з шостого стовпа від місця форс-мажору в обидва боки пообсипалися з чашечок, на яких ще трималися якимись млявими вітрами, наче кулі з розбитого воза. Майстри приїхали на місце аварії, походили, понюхали нащось півонії в дворі, мов малися відшукати там азарт до роботи, не знайшли, пошкребли потилиці, сказали, що легше відрізати ці радіоточки, ніж латати, бо плата за це радіо й за десять років не перекриє затрат на ремонт, хотіли відрізати, геть і ножиці вийняли, походили, випили в дядька Олекси по сто грам, а тоді виявили, що обрізати вже немає чого, бо все долі, зачохлили ножиці, сіли в свою машину-грабарку, вона пахнула чадом, голосно пукнула й завіялася в навіки.
Василь у німій хаті два дні мучився снами, а як геть перестала боліти рана, сон уже не брав. Нипав він, нипав, нащось погортав пожмакані меншою сестрою батькові районки, не знайшов там утіхи, але вирив з-під них пошарпану книжку. Палітурки на ній не було, мати здерла на підставки для підвазонників, але загалом книжка справляла враження цілої. Хто її написав, Василь не запам’ятав, бо полінувався прочитати, але що звалася «Курська дуга»,  в пам’яті лишилося. Знехотя від безділля Василь прилип до сторінок, і – о, диво! – книжка його захопила. Були там, звісно, якісь балачки, якісь кореспонденти нипали сторінками, щось збирали й обдумували, але Василь те пропустив, бо воно хилило в сон. А от бої описувалися цікаво. Книжка була чимала, але Василь перечитав її тричі – ті, звісно, місця, де бої заполонили сторінки. Воювали там в основному танками, воювали до біса цікаво, вірніше, воювали й гинули страшно та важко, але описи були надто цікавими, надто.
От на полі біля розпаленого курища ті танки й вигулькнули з Василевої пам’яті. Тільки вони надто далеко заїхали від книжкових. Василеві раптом прийшло в голову не книжку переповідати, а повідати Андрієві, як він, Василь Шовковичний, особисто кремсав ворога з броні. І не десь під далеким Курськом, а по рідних видолинках, котрі зараз так бездарно витоптує сухоребра худоба.
Бої велися на всіх прилеглих пагорбах, вихлюпувалися аж у місто, німецькими танками тут був устелений ледь не кожний сантиметр території, хрестаті потвори з’їхалися сюди ледь не зі всього вермахту, вони малися будь-що згорнути Лугове в річку, наші тоді боронили Курськ, їм було не до Лугового, тож Василь і ще зо два десятки відчайдухів, котрі в немилосердних боях згинули, бідолахи, влаштували тут німоті содом і гоморру. Що означали ті содом з гоморрою, Василь на ту пору ще не знав, але часто чув від місцевого батюшки, як його малим полишали на бабу й вона його водила до своїх молитов у храм. Слова хлопцеві сподобалися, тож він їх і вживав у значенні повного розгрому фриців.
– Содом – це коли підбиваєш танк, – розвішував власні теорії по Андрієвих вухах, – а гоморра – це коли обриваєш з нього гусениці.
– А гусениці нащо обривати? – недоумкувато витріщався Андрій.
– На свої танки чіпляв, – гордо випинав Василь груди. – Бо німецькі кращі, в них не так сиплеться протектор.
– У гусениць траки, а не протектор, – несміливо ніс власні знання начитаний Андрій.
– Ти його був на тій війні, що варнякаєш? – обуренням гори зносив Василь.
– А ти був? – не вгавав і Андрій.
– Глянь, – тицяв Василь у рубець на шиї, – звідти знак.
– Ти не міг бути на війні, бо ти ще малий, – патякало восьмирічне закопчене в науках чудо. – Я знаю математику.
– При чому тут математика? – аж слина летіла з Василевих губ. – Якби воювали за твоєю математикою, німець і досі сидів би в Луговому.
– Не вірю, – твердо відповідав опонент. – Як ти міг захищати Лугове, коли німці були аж під Курськом?
– А що? – лупав очицями Василь. – Вони там, а ми тут. Фронт, паря, це така штука, що на тисячі кілометрів.
Андрій колупався в мурашиній купині в низині.
– Туфта, – одно повторював. – Як ти можеш воювати з мурахами на голові, коли вони долізли тільки до твоїх колін?
– Що ти мурах з танками порівнюєш? – вибухав Василь. – Мурахи лізуть, а танки, це швидкість. Та ми після перемоги в Америку на парад їздили, за два дні доїхали. А ти про Курськ товчеш, та до нього танками три години ходу.
– Через Аляску добиралися, чи як? – єхидно зирило мале щеня.
Василь тяжко розбирався в географії, що Америка десь за морем, сам знав, як туди перебрести, поняття не мав, зрозумів, що дурницю зморозив, але відступати не мав права, бо відступи він від Америки, далі незворотньо зрів відступ з-під боями понівеченого Лугового.
– Навпрошки йшли, щоб швидше, – мовив зі знанням справи, – а де вже геть море розливалося, то чіплялися за літаки, американці прислали, так хотіли бачити нас на параді, й трохи перелітали.
– Чим чіплялися? – Андрій сміявся, аж за боки хапався.
– Гаками, – тіні усмішки не пробігало по Василевому обличчю. – Відкручували з підбитих танків дула, приварювали до своїх, згинали в гаки, літаки летіли зі спеціальними тросами, нас підхоплювали, й ми ковзали по воді, як ото, може, бачив по телевізору, серфінгісти.
– Не вірю, – синів від сміху Андрій, геть одного разу не втримався й у вогнище штаньми шубовснув, його щастя, що майже геть потухло, тож обтрусив жарини, та й по всьому.
Василь же бісився тим невір’ям.
– Та я, та я, – бив себе в груди, – та я тут німецьких танкістів у землю стільки закопав, що ти стільки разів до вітру за вік не сходив.
– А де ж їхні могили? – заливався сміхом Андрій. – Де кістки, прах де?
– Корови затоптали могили, я ж просив людей пасти деінде на іншому боці міста, не послухали, – ходив Василь видолинком, човгав чобітьми по травах, – а прах зітлів, зійшов у траву, як добриво. Кістки ж у танках погоріли. Знаєш, як він горить, коли підіб’єш. Втричі сильніше за бензин, бо броня, як сильно розігріється, дає бета-полум’я. То страшна річ. Як подивишся напряму, брови згоряють, а зіниці сходяться докупи, що й на зірки дивитися не можеш, бо здається, що вони більші за сонце. Я раз був подивився, то три роки лікувався. Аж як брови відросли, пройшло.
– То як же ти воював сліпим? – тупо так зирила малявка.
– То був уже останній танк, я для експерименту зняв бропік, – роз’яснив.
– Кого? – не второпав неук.
– Спеціальні такі пов’язки, – пояснював далі. – Як ремонтуєш танка після бою, здираєш залишки напалму. Потім по лісах вишукуєш ще князівських часів мечі, бо вони були з дамаської сталі. Те все переплавляєш, виходить прозора така ніби ганчірка. З неї й куєш бропік, потім його й носиш у боях.
– Ти ще й по ремонтах спец? – не вгавав невіра.
– Я як знайшов першого князівського меча, – вирішив похвалитися Василь ще й цим, – то приснився мені сон. Буцім іде до мене князь київський.
– Який саме? – допитувалася, пакость.
– Кажу ж, київський, ясно ж кажу, – посадив на місце Василь недотепу. – Так от, підійшов той князь до мене, поклав меча на плече та й каже: «Виростеш, Василю, будеш князем ремонту.» Бо без тебе не бути Луговому. Танків буде обмаль, маєш їх справляти, бо пішака нічого не втнеш. На тебе надія, синку.
– Не вірю, брешеш! – кричав Андрій. – Не вірю!
Василь ніби не знав, що бреше. Знав, звісно. Але це він знав, з висоти своїх дванадцяти літ. А малолітній Андрій мався вірити. Щоб не гороїжився своїми перечитаними книжками. Бо книжки – ніщо, коли ти здатен воювати язиком. Сотні книг не вартують однієї, прочитаної знічев’я, але в смак. Та ще обдуманої так, як умієш тільки ти. У книжці ж головне не те, що там написане, а те, що ти з неї вичитав. Так воно, потім зрозумів, і в житті, головне не те, що відбувається, а те, як ти його всмоктав і перетравив.
Та це зараз, а тоді Василь ловив Андрія та навертав у свою віру. Він тер йому кислиці, тер нещадно червоного, як жар у вогнищі, лоба до сліз на очицях та скімлення малолітнього недомірка:
– Вірю. Вірю. Вірю.
Все кінчалося нестримним плачем і повною перемогою Василевої брехні. Така правда зростала з кислиць, аж іноді й самому Василеві ввижалося, що він дійсно-таки воював, а німецькими танками так усипані вибалки, що завтра й корів не буде де попасти з-за розкиданого скрізь обгорілого металолому.
Здавалося, наступного дня Андрій мався або ж щодуху тікати від Василевих оповідок, що навряд чи було можливо, або ж мовчки й зосереджено сприймати їх на віру за щиру й незрушну правду, аби не нести додому тертого кислицями лоба.
Андрій же з часом навіть перестав тягати з собою книгу, відразу по виходу в поле підбігав до Василя й просив щось розповісти з минулої його війни за Лугове.
Василь не жалкував фантазії. А мале бісеня зловтішалося й аж качалося по холодному ґрунту, захлинаючись від сміху. Тут побратими Василеві згоряють у вогні німецьких батарей, з-за розпеченої броні посилаючи останні снаряди, а малий шлибздик синіє від сміху. Рятували кислиці, які зганяли синь, поселяючи натомість червонуватість у лоб. Звідти й сочилася віра, яка наступного дня знову переходила в регіт.
Бої скінчилися з першим снігом, коли вибалувана на обгорілих танках худоба остаточно заштопорилася по хлівах.
Все б забулося, якби не Андріїв дід. Він здибав серед засніженої вулиці Василя  й запитав, примруживши очі:
– Прийдеш завтра до мене, хлопче?
– Чого? – здивувався Василь.
– Притягнув танка з вибалка, а відремонтувати не спроможуся. А ти ж князь ремонту, без тебе ніяк.
– Нащо вам той танк? – соромом залився Василь.
– Німців попригортати треба, бо корови замість трави жують кістки, а це негоже. Переведеться худоба в м’ясоїди, людей ще почне жерти. Рятувати треба Лугове, хлопче, рятувати.
Відчував, що червоніє більше за тертий кислицями Андріїв лоб, тікав геть, брьохаючись у глибокому снігу.
– То як, князь ремонту, прийдеш? – линуло навздогін.
– Ні! – верещав.
– А як же мій танк, худоба як, люди, місто? – гукав дід.
Утік. Від діда. Від князя ремонту – ні. Однолітки вислухали діда й приклеїли прізвисько.
На весь вік. І понині, дарма, що мер уже, як хто розсердиться, то й бурчить:
– Задовбав уже цей князь ремонту.
Є в місті один учитель, філолог за фахом. Ще коли Василь не був мером, то називав його вчитель унікумом.
– Це що, нове прізвисько? – аж кулаки тоді зціпив Василь.
– Та борони Боже, пане Василю, втратити вам чинне, – жахнувся тоді філолог. – Ваша унікальність у тому, що у вас одного на всеньке місто прізвисько складається з двох слів.
Утішив, називається.
Всякі бої колись кінчаються. Але не зникають. Продовжують існувати в людській пам’яті.
Навіть якщо вони були тільки на язиці.

                                                                  (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 08-04-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 06-04-2019

Чисто структурно

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Інра Урум, 03-04-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-04-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76334810256958 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …