Туга пов'язка тисла на очі, а шорсткий ворс ганчірки неприємно колов м'яку шкіру Беотосового обличчя. Коли її зняли, світла все-одно не було. Навколо стояла густа, непроглядна темрява - липкий морок, наскрізь просочений духом гнилі, крові та фекалій. Люди, що привели його сюди, беззвучно зникли; принаймні, він більше не чув їхніх кроків.
- Агов! - напівголоса гукнув юнак, знаючи, що поряд із ним мають бути решта шестеро юнаків та сім дівчат. За щільним запиналом темряви їх було не розгледіти, проте Беотос відчував тепло їхнього подиху та їх швидке серцебиття.
- Де ми? - схлипнув зовсім близько жіночий голосок.
- Вони точно зняли з нас пов'язки? - відгукнувся ламкий юнацький бас. - Тут темно, як...
- Що за сморід?! - скрикнула якась дівчина.
- Міазми, - похмуро відказав їй хтось із хлопців. - Гниль, мертв'ячина...
Дівчина охнула. Беотос на якусь мить перестав відчувати під ногами підлогу. Швидке запаморочення, звичайно, викликане отруйними випарами, швидко минулося, проте неприємний холодок у грудях, принесений ним, лишився. Справді, навколо була така темрява, що Беотос не міг розгледіти навіть підлогу, та що підлога! - він не бачив власних рук.
- Чекайте! - вигукнув він. - Не рухайтеся, замріть! Якщо ви підете, то тільки заглибитесь у лабіринт, туди, де живе він...
Беотос затнувся. Йому було страшно вимовляти ім'я тієї істоти, що мешкала десь у далеких коридорах лабіринту.
- Але що нам робити?
- Дурню, просто не ворушись, добре? Якщо ми триматимемось купи, то він не насмілиться напасти на нас! Він боягуз...
- Не знаю, чи насмілиться... - мовив Беотос. - Але краще нам не віддалятися один від одного. Хтозна, чи не зможемо ми вийти звідси по слідах тих, хто нас сюди привів... Головне, не загубити один одного.
- Твоя правда, - відгукнувся котрийсь із юнаків. - Ходім.
- Куди?
- Вперед, дурню!
- Досить називати мене дурнем!
- Боги, тут так смердить...
Спочатку Беотос розгубився. Хоч як би розумно не звучав заклик рухатися уперед, він ніяк не міг розібрати напрямків. Він навіть не відчував, де у нього яка рука, де живіт, а де спина. Ступивши кілька непевних кроків уперед, юнак наштовхнувся на край холодної мармурової стіни. На руку йому впала чималенька волохата істота й забігала цупкими ніжками по його м'якій шкірі. Від несподіванки Беотос скрикнув і струсив із себе павука; в ту ж мить позаду нього пролунав розпачливий жіночий зойк.
- Боги, куди ж ви?.. - вигукнув він. - Зупиніться! Дурні ви, ні, не біжіть!..
Але було вже пізно. Тринадцятеро юнаків та дівчат у паніці розбігалися темрявою, налітаючи на стіни, б'ючись об каміння, спотикаючись, падаючи й знову підводячись. Незабаром їхні кроки розтанули у важкому мороці, неначе він поглинув їх та розчинив у своєму всеперетравному шлунку. Поруч Беотоса не лишилося нікого - він відчував це. Відчував цю гнітючу, вогку, сповнену отруйними міазмами порожнечу. І до нього в думки закрався страх.
Кричали про Мінотавра. Беотос не сумнівався, що це була неправда - просто хтось прийняв його зойк за напад цього... мешканця лабіринту й поширив паніку поміж інших... але що, як він справді був десь неподалік, і хтось розгледів його й підняв тривогу? Що як і йому, Беотосові, слід було б тікати?..
Ні-ні, це неможливо. Навколо ані звуку, тільки слабкий відгомін луни, що блукала лабіринтом, - химерна суміш спотворених відстанню криків і плачу.
- Агов! - гукнув Беотос, сподіваючись, що не всіх іще проковтнула темрява, що хтось його та й почує і прийде на поклик. - Люди, агов! Де ж ви всі поділися? Гей!
- Гей! ей! е-е! - загриміла луна.
Беотос заціпенів від страху. Це був не його голос. Темрява відняла у нього не лише тіло, а й голос! Лабіринт спотворив Беотосів ламкий юнацький баритон, перетворивши його на зловісний потойбічний рокіт, ніби десь в глибинах лабіринту закричали десятки гекатонхейрів. А може, то була зовсім не луна?..
"Опануй себе! - подумки гримнув на себе Беотос. - Опануй.."
"Тікай", - стиха мовив якийсь невідомий йому досі голос, і Беотос, не тямлячи власних дій, зірвався з місця й кинувся уздовж стіни крізь темряву, розсікаючи її, немов корабель - нічні простори моря. Його кроки розкотисто гриміли кам'яною підлогою, і луна помножувала їх, створюючи враження, що по лабіринту мчить оскаженіле стадо диких аргоських коней.
Раптом Беотос з розбігу налетів на стіну. Удар відкинув його назад, і він заточився, безсило хапаючи ротом повітря. В голові запаморочилося, в ніс ударив мідянистий запах крові. Думки повільно поверталися до нього, і перша з них була про Мінотавра. Тільки за мить юнак усвідомив, що всього лише наштовхнувся на стіну. Відсапавшись, він підвівся, витер з-під носа кров і прислухався, сподіваючись почути тишу.
Але натомість по вухах його зненацька ударило люте ревіння, притлумлене відстанню, що долинало із глибин лабіринту. Від несподіванки у Беотоса в грудях щось обірвалося, і він, прихилившись до стіни спиною, розпачливо ухопився за голову. Ревіння стихло, і його відголоски загубилися серед затоплених мороком коридорів. А за мить хтось розпачливо закричав і замовк. Запала тиша, у якій Беотосові здалося, що він чує далекий тупіт, а більше нічого.
Він стояв, прихилившись до стіни, і на плечі йому падали павуки, а під ногами звивалися змії. Але він не зважав на них. Уся його сутність зараз перетворилася на слух; він до болю вслухався в морок - чи не почує важкого бичачого сопіння, чи не застукотять десь по кам'яній підлозі роздвоєні ратиці? Проте навкруги було тихо, дуже тихо. Темрява ніби гула, супроводжена м'якими ударами крові в скронях. Беотос чув тільки їх - їх і власне дихання.
Поволі він почав просуватися далі, обережно, тримаючись руками за замшілу стіну. Кілька разів його боса нога наступала на щось живе, і воно тікало, дрібно цокотячи лапками по кам'яних плитах; також були змії - сухі та холодні, немов пальці у мерця.
Незабаром Беотос втратив лік часу - йому здавалося, що він блукає уже не один день. Дивно, але він не відчував ані голоду, ні спраги, неначе темрява проковтнула все його тіло, залишивши тільки ноги, які безцільно йдуть по холодниx плитаx, та пальці, що ледь торкаються шорсткого мармуру стіни.
Потім надійшла втома. Він приліг і заплющив очі, сподіваючись подрімати.
І раптом поруч із ним важко засопіла якась велетенська істота.
Беотос розплющив очі і побачив прямо перед собою два лютих ока - величезних, палаючих помаранчевим полум'ям, із дрібними чорними зіницями посередині. Були ще роги, були зуби, і мускулисті руки - людські руки - з короткими брудними пазурями та щетиною. Гарячим струменем ударив Беотосові в обличчя солонуватий запах смерті. Юнак відкрив був рота, щоби закричати, але не зміг. Його ноги підхопились і понеслись кудись у темряву, таку густу, що не було видно навіть власних рук...
Гуп-гуп-гуп
Істота бігла за ним. Беотос не обертався; він знав, що вона просто за ним. Він відчував на плечах її гарячий подих, чув жахливе сопіння, що вилітало з її вузлуватих ніздрів і на мить не відставало.
Ноги несли Беотоса по лабіринту, випереджаючи його на добрих півкроку. Раптом попереду з'явилась стіна. Першими на неї налетіли коліна, потім - лице. Перед очима в Беотоса сяйнуло, і все навколо стало сліпучо-білим, а потім знову запав морок. Пролунав вологий хруст - то переламалися шийні хребці. Стіна відкинула його, залишаючи на собі в'язкий кривавий слід, і Беотос упав, дивуючись, як він тільки міг не помітити її.
А Мінотавра не було. Після удару об стіну, тупіт його ратиць, важке сопіння, віддих - усе обірвалося. Беотос вдивлявся у темряву, але там не було ані полум'яних очей, ані рогів, анічогісінько. Мінотавра не було - був лише порожній лабіринт та морок. Беотос утікав від власного сну.
Від цієї раптової здогадки йому стало до болю смішно, проте він не засміявся - сміх не зміг покинути розбиті, понівечені груди. Юнак лише криво усміхнувся, і усмішка ця лишилася на його обличчі назавжди.
