Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90921

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 47122, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.232.171.18')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Печерні люди 2

© Алла Марковська, 28-03-2019
***

Добігли до високої кам’яної стіни, котра захищала долину від теплих вітрів і невідомих чужаків. Туди, де був закутий у кригу водоспад і велике озеро промерзле наскрізь. Дивні абстрактні статуї, витвір замерзлої води, наче химерний сад Латілли .
Керфі здивовано роздивлявся чудернацький пейзаж, намагався зрозуміти, де вхід у печеру.
– Вхід за водоспадом, – почув голос Гела.
– Не смій читати мої думки! – несподівано розсердився Керфі.
Гел заклав руки за спину, кивнув і весело посміхнувся:
– Я й не читав.
– Татку! Татку! Татку! – Айре підбіг до Гела, видерся йому на руки. – А можна я покатаюся? Дивися, там ковзанка!
– То озеро замерзло.
– По озеру! Можна? – вимагало дитя перевертня.
– Йди, тільки обережно, – дозволив Гел.
Вожак псів підійшов до Гела, став поруч, слідкував за щеням великого вожака не менш пильно, ніж батько-перевертень. Гел запропонував допомогу белкійцю, та дозволив білому псу слідкувати за Айре. Білий пес спустився на рівну поверхню замерзлого озера. Айре, здавалося, вже нападався досхочу, і пес потягнув його за комір на берег озера до батька.
Тоорл помітив дивну поведінку гордого пса. Всі інші собаки підбігли до чорнявого прибульця, наче демонструючи повагу, покружляли навколо нього і подалися до печери, а вожак залишився. І Лянгал якось зацікавлено вивчає саме цього прибульця. Тоорл подумав, що він нічого не знає про перевертнів, може, саме такі стосунки з собаками у них прийняті. Ні, білявий чужинець був більш зрозумілий, простіший, дружній.
– Ти йому все дозволяєш? – запитав Лянгал у Гела, коли вони вдвох звільняли від упряжі собак.
– Я дозволяю йому те, що безпечно.
– Кажуть, що від вседозволеності батько втрачає авторитет.
– Але він звик без страху запитувати у мене дозволу, навіть на дитячі ігри, – з усмішкою відповів Гел.
– Тут ти правий, – погодився Лянгал, і несподівано запитав: – Ти нодієць?
Гел кивнув.
– А твій друг халкеєць? – припустив Лянгал.
– Так.
– А дівчина ірланка?
– Здається, так. Чому ти цікавишся?
– Тут така неприємна штука відбувається: не на краще змінюються всі, хто має регенерацію нижче п’ятдесяти відсотків. Регенерація у них падає до п’яти. У всіх однаково. Якщо щось знаєш про магію, може, ти зрозумієш, що то за пошесть.
– Чому магія? – здивувався Гел.
– Бо медицина тут безсильна, а магів серед нас немає. Може, допоможе. Ви, нодійці, володієте ж тією наукою?
– А медицина якісь висновки зробила?
– Якась штучна молекула дублюється у кожній органічній клітині, вимикає регенерацію клітин та вмикає якісь звірині інстинкти. Люди вмирають від старості, не такої, до якої ми звикли, а вони ще за життя... – Лянгал не знайшов у своєму словниковому запасі слів описати те, що відбувається з людьми, махнув рукою. – Сам побачиш. Усе відбувається дуже швидко. Більше ми не знаємо, наш лікар помер від впливу цієї молекули.
– Дивно, – замислено відповів Гел. – Дуже дивно... – почухав потилицю, ніяк не міг згадати, де чув про щось подібне.
Білий пес притяг Айре, наче щеня, поклав до ніг великого вожака. Айре скочив на ноги і знову кудись побіг. Гел прослідкував за дитиною: малий вирішив причепитися до Енне. Дівчина допомагала Найї знімати упряж. Айре намагався допомогти дівчатам, перетворивши роботу у гру. Найя сміялася з малого, він їй здавався кумедним. Вона звикла у печері до малих дітей, але цей малюк чимось відрізнявся, був інакшим, швидшим, розумнішим, яскравішим.
Керфі допомагав Нату Рі, хоча, здавалося, заважав погоничу більше ніж Айре Найї, особливо запитаннями. Що, куди, для чого?.. Керфі, як журналіст, цікавився всім, адже він вирішив написати книгу і видати її, коли повернеться до Пателли. Книгу про пригоди на загубленій планеті.
Але поки при завантаженні та розвантаженні речей знадобилася сила халкейця. Та й хлопець він був приємний у спілкуванні, набагато простіший, ніж той чорнявий латор. Тим більше, Нат Рі помітив, що капітан Тоорл і Лянгал впевнені, що ті страшні велетенські сліди на снігу залишив саме цей прибулець, а менші – його маленький син. Але від нього, Нат Рі, інформацію приховали. Наче він, Нат Рі, був місцевим дикуном і не міг здогадатися, що серед прибульців є перевертень, тим більше, зугла загризли, а не зарізали.
Погонич був колись навігатором, а ця професія потребує швидкої реакції, хорошої пам’яті та логіки, ще й гострого розуму. Нат Рі планував поговорити з Лянгалом, бо друзі не приховують правду.
Печера виявилася величезною, хоча це була навіть не печера, а ціле печерне місто, чи краще сказати – лабіринт. Лянгал розповів, що до кінця печерного лабіринту ще ніхто з його племені не доходив. Та й ці перші печери не природні, вони рукотворні, їх будували маги, котрими була славна загибла сенпійська цивілізація.
На нижньому рівні від основної печери поселенці знайшли стару атомну електростанцію, досить примітивну, як їм на початку здалося. Якимось дивом електростанцію вдалося налаштувати і запустити. Люди з порушеною регенерацією до атомної електростанції перестали ходити після того, як декілька з них захворіли на невідому хворобу, викликану, як припустив померлий вже лікар, радіацією. Тоді Таку-хімік і Гартак-коваль створили прилад, що показував рівень радіації, та перевірили верхні печери та яруси, що були нижче атомної станції: виявилося, що скелі не пропускають радіації, вони укріплені якимось незнайомим захисним полем.
Серед тих, хто багато років тому опинився у цій долині, були загалом пілоти і стюарди, зв’язківці, один повар, лікар, навігатор, капітан і його перший помічник. Механіків пірати залишили на кораблі.
Та якось облаштувалися. Печери обігрівалися енергією атомної електростанції, за стінами кам’яним лабіринтом текла гаряча вода, навіть була така розкіш, як гарячі ванни, але тільки для тих, хто не був вражений місцевою хворобою.
От тільки лампи не знайшлися. Печери освітлювали свічками та смолоскипами.
Звістка про те, що до печерного племені приєдналися нові люди, і вони також прилетіли на космічному кораблі як вождь-капітан Тоорл й інші старші, які тепер були для молодих наче безсмертні боги, розповсюдилася, мов лавина гірським схилом. До великої печери, де палало головне багаття, збіглися всі представники племені, котрі могли ходити, – від старших до наймолодших. Усі хотіли подивитися на чужих.
У багаття докинули вугілля, запалили додаткові смолоскипи. У племені було приблизно п’ятдесят людей різного віку.
Капітан Тоорл і його команда потрапили у долину тридцять років тому. Від старої команди залишилося шестеро. Вони були головними. Молоді люди дійсно вважали їх богами не стільки за знання, як за те, що вони не старіли.
Лише сьомий з команди, що досі був живий, настільки зістарівся, що й не виходив зі своєї печери. Хвороба відняла йому ноги і пам’ять. Хоча іноді чоловік щось згадував, розповідав своїм онукам якісь історії, але мовою, не зрозумілою молодим. Молодь знала лише міжгалактичну мову і вважала її рідною. Ще трохи знали мову місцевих жителів, що мешкали за гірським хребтом. А дідусь розмовляв мовою своєї рідної планети Тійти. Він так часто згадував назву планети, що його правнуки думали, що то ім’я його коханої жінки, напевне, їх прабабці...
За тридцять років змінювалися покоління. Ті, перші, уражені загадковою молекулою, постаріли і померли дуже швидко, наче їх вимкнули. Друге покоління виявилося більш живучим. Та ознаки старіння починали у них з’являтися після двадцяти семи років. Трете покоління тільки зростало. Юнаки й дівчата довгоногі, стрімкі, зарозумілі, займали своє місце біля головного вогнища поруч із батьками. Деякі дівчата вже народили своїх дітей, четверте покоління. Вони не були схожі на представників космічного суспільства, вони дійсно були печерними людьми. Хоча їх навчали старші, намагаючись передати знання. Та навіщо цим дітям хімія-фізика й карта зоряних трас, а тим більше назви й історія планет Пателли? З літератури їм подобалися казки і легенди, а ще перекази відомих фільмів. Усе інше відсіювалося впертими юнацькими мізками, зайнятими коханням і полюванням.
Керфі увійшов першим, на нього здивовано дивилися, уважно вивчали. Молодші діти, років десяти, бігали навколо і тикали пальцями. Нат Рі запропонував проходити до багаття, відпочити з дороги, випити гарячого відвару. Айре забіг за Найєю, тяг за руку Енне. Дівчину опанував страх. Несподівано Гел вхопив її за руку, не дозволив увійти до печери, відвів під замерзлий водоспад, де утворилася криштальна печерка.
– А мені туди можна? – здивовано запитав Айре у батька, показуючи на вхід до великої печери.
– Так, тільки будь поруч із Керфі, – наказав Гел.
– Що сталося? – здивувалась Енне.
– Стань і стій, мені потрібна від тебе хвилина, яку ти не будеш рухатись і мовчатимеш, – голос Гела був таким владним, що Енне застигла мовчки і навіть заплющила очі.
Те, що відбувалося у кришталевій печері, бачив тільки Лянгал. Але він розумів, навіщо все це.
Енне стояла, заплющивши очі. Гел провів руками вздовж її тіла, не торкаючись: навколо дівчини створилося світло-сріблясте поле, на мить воно розжарилося настільки, що Лянгалу здалося, що він осліпне. А потім те поле стиснулося і засвітилася сама дівчина. Навіть крізь щільний теплий одяг у декілька шарів різних тканин було видно, як світло проникає в Енне. Кілька митей, і сяйво згасло.
– Можна мені дивитися? – запитала спантеличена Енне.
– Ти могла не заплющувати очей, – відповів Гел.
– А що ти зробив? Що то світилося? Щось горить?
– Ти світилася, – осміхнувся Гел, розвернувся і пішов.
– Ви, пане злочинцю, знову якесь паскудство вчинили? Тепер уже немає корабля, то я тут для того, аби мене ламати? – розсердилась Енне.
– Так, тепер ти у темряві будеш світитися, наче лампочка. У печерах дуже потрібна здатність, – відповів Гел, швидко пройшов мимо Лянгала і втік до печери.
– Отак завжди! Щось зробить і нічого не пояснить! – лютувала Енне. – А потім якась дурниця виходить! Планети, галактики, космічні коридори у нетрі космічні... Гад!
– Чому ти назвала його злочинцем? – запитав Лянгал у Енне.
– Тому що його перевозили до тюрми Сфери на моєму кораблі, під охороною, а він захопив корабель і перебив охорону, – відповіла зла Енне, але побачила здивовані очі белкійця і прикусила язика, пробелькотала: – То у нас гра така була, от і говоримо дурниці...
– Добре, добре, – Лянгал намагався втихомирити балакучу дівчину. – Тільки я тебе прошу, нікому у цій печері більше не розповідай про ту гру, добре?
Дівчина кивнула. Сама собі нерідко докоряла за надто довгого язика, але нічого не могла вдіяти: коли нервувала, починала говорити все, що знала, не думаючи.

***

Гел, Лянгал та Енне зайшли до печери. Керфі з Айре вже сиділи біля вогнища, щось їли, пили гарячий напій із глиняних чашок. Мешканці печери дивилися на них, не зводячи погляду, вивчали кожну деталь обличчя, одягу, спостерігали за поведінкою. Все у новеньких було чужим, незнайомим і знайомим одночасно. Діти визирали під руками батьків, братів і сестер, блимаючи блискучими оченятами.
Лянгал запропонував Гелу також сісти до вогнища, щоб познайомитися з печерними жителями, з тими, хто був зараз його племенем. Та Гел попросив тихої місцини, аби поспати. Белкієць здивувався:
– Скільки ти не спав?
– Зо три галактикона, – відповів Гел. – Тільки потрібно придивитися за моїм сином, він малий слухняний, але дуже швидкий.
– Добре, я поняньчуся з твоїм сином. Калтокійці своїх не кидають, особливо у таких важких справах, як діти, – засміявся Лянгал.
– Ти був калтокійцем? – запитав Гел.
– Так, років двадцять служив на Калтокійї. Я був пілотом бойового трьохфредового крейсера. Космічні маневри, бойове патрулювання, абордажі – романтика. Та от навчений воювати я тільки за допомогою техніки, хоча проходив бойові навчання у лабіринті, про всякий випадок. Та коли знадобилися ті знання, нічого не зміг вдіяти. Мене відразу розстріляли та викинули тут. Отакий я вояка... Дружина загинула, вона також була перевертнем, не аджаром, звичайно, – кітоком, гарним білим пухнастим кітоком, – Лянгал привів Гела до своєї печери. – Ось тут тобі буде затишно, коли малий втомиться, я приведу його до тебе.
– Співчуваю твоїй втраті.
– Дякую, я ж заради неї взяв довготривалу відпустку і пішов працювати на цивільний флот. Взяли відразу, служба на нашій планеті і трикутник калтокійця – найкращі рекомендації. А твоя яка спеціалізація?
– Розвідка, диверсії... Я, як нас називають, закиданець, – відповів Гел.
– Ви мені завжди здавалися зовсім божевільними, я вам заздрив. Ти у полон потрапив?
– Так, під час підробітку взяли. Нас найняли супроводжувати журналістів, та дехто не хотів, щоб наші клієнти писали правду, от корабель і підбили. Смертні загинули, моя команда врятувалась, а я, ось бачиш, опинився тут.
– Як так вийшло, що ти тут із сином? – з хитрою посмішкою запитав Лянгал.
– Десь так воно й було, за винятком деяких деталей, – засміявся Гел.
– Добре, – погодився Лянгал, – закиданець, так закиданець. Та я слідкую за тобою.
– Слідкуй, – погодився Гел.
– А звання?
Вони якраз зайшли до печери Лянгала, закритої від усіх тільки незмінними хутрами впольованих зуглів.
– Я – спати, – Гел сів на лежанку, вкриту хутряними ковдрами того ж походження.
– Залишаю тебе тут. Ви, закиданці, злегка помішані на секретності, тобі не здається?
– Ні, – Гел влігся на зручній лежанці. – Та що тобі дасть моє звання?
– Довіру.
– Я і так тобі довіряю.
– Та я розумію, що ти мені довіряєш. Бійся, я додумаюся сам до такого, що ти й уявити не зможеш, а правда куди простіша? Моя уява мене ще у надмірній фантазії не підводила.
– Ти мені погрожуєш? – жартома здивувався Гел.
– А ти думав? Ми, пілоти, схильні до роздумів, – посміхнувся Лянгал і вийшов з власної печери, залишивши свого таємничого гостя. – Настільки ж швидко думаємо, як ви дієте.
– Мене дурнем обізвали, чи що? – сам у себе запитав Гел.
Та втома брала своє, і він відчував, що засинає.
Гел прокинувся через цілковиту тишу в абсолютній темряві. Його очі добре бачили усе, що було навколо. Поруч спав Айре, притулився, наче маленьке кошеня. Біля кам'яної стіни, загорнувшись у пухнасте хутро, відпочивав Лянгал. Посеред печери на матраці, привезеному з розбитого корабля, заснув Керфі.
Гел відчував, що у цей планетарний час у печерах сплять усі, крім чергового, який підтримує велике вогнище і вартує вхід. Цікаво було пройтися кам'яним лабіринтом, та залишати сина без догляду не наважився. Ніч на Сенпі – час сну. Чому б не скористатися затишним теплим спокоєм перед далекою дорогою, яку він замислив? Хотів піти, щойно у долині повіє теплий вітер.

***

Ранок у печері почався вдосвіта. Спочатку прокинулися малі діти, підняли своїх батьків. Гела розбудив Айре: малого неможливо було втримати у печері Лянгала. Айре вирішив, що хоче знайти Енне і Найю.
У великій печері збиралася на полювання мисливиця на ім'я Отуні Таку. Одна з тих, кого печерні люди називали богами. Одна з шести печерних довгожителів.
Коли разом із командою пасажирського корабля, захопленого космічними піратами, вона потрапила на Сенп, жінці було двадцять вісім. Ще зовсім юна стюардеса, яка виросла на Пайрі і здійснила свою мрію подорожувати Всесвітом. На Сенпі вона не відразу пристосувалася до печерного життя. Туга за зірками, за цивілізацією, усвідомлення, що не скоро побачить своїх рідних, а чи й побачить взагалі, призвели до тривалої депресії.
Та минав час, і сильна, витривала Отуні потрохи пристосувалася до дикого життя, навчилася полювати, полюбила піші подорожі горами. Висока і сильна, з регенерацією понад дев'яносто відсотків, вона невпинно вивчала світ, у якому опинилася. Спочатку шукала повідомлення про космічний корабель. Але ніякої інформації не знайшла. Потім подорожувала за хребтом. Знайомилася з сенпійцями. Налагоджувала торгівлю між печерними людьми з долини і жителями гір.
Молоді люди з печерного племені вважали, що якщо піти у похід з Отуні – білокосою богинею, то жодна дівчина племені не відмовить у створені пари. Та Отуні не кожного зі сміливців брала з собою навіть на полювання у долині.
Отуні побачила Гела, який зайшов до великої печери. Тоді, коли великий білий пес-вожак підійшов до нього привітатися, й Айре обійняв великого собаку.
– О, новенький, – усміхнулася мисливиця. – Приєднаєшся? Покажеш, де ти вполював зугла? Чи то не ти був?
– Я був, – усміхнувся Гел. – Піду. Коли знайду няньку для сина. Де печера Найї?
Отуні вказала на вхід у темний тунель, у глиб гори:
– Там шкури розмальовані візерунками – не помилишся. Тільки запитай, чи можна заходити? Бо гребінцями почнуть кидатись.

***

Шкура зугла у дівчачій печері була справді розмальована яскравим візерунком. Айре забіг до печери. Гел не наважився зайти відразу, не те щоб він боявся гребінців... З печери почулися веселі крики дитини, лагідний голос Найї, невдоволений Енне.
– О, мій улюблений хлопчик зранку завітав, то хороша прикмета, – говорила Найя жвавим голосом.
– Ой, не верещить так обидва! Голова болить, – буркотіла Енне.
Гел увійшов.
– Ти що, й тут знайшла випивку? – запитав удавано здивовано.
Енне різко сіла на своєму настилі, скрикнула від різкого болю у голові і сердито кинула у Гела подушкою:
– А до мене зранку прийшов найненависніший чоловік.
– О, я тепер маю хоч якийсь статус у переліку твоїх знайомих, – зрадів Гел.
У дівчачій печері досить сильно тхнуло перегаром. Найя засоромлено почала пояснювати Гелу причину, через яку Енне потерпає від похмілля. Вона вважала, що Гел для Енне наче старший брат, отже, опікун.
– Та то є у нас такий звичай для новеньких...
– Не виправдовуйся перед ним... Він сам хильнути любить, – сердито перервала її Енне.
– Отже, я залишаю вам мого сина. Ви ним будете опікуватись, поки я полюватиму.
– Я тобі що казала?! – крикнула Енне.
– Що ти не нянька... – слухняно відповів Гел. – Але часи важкі, потрібно шукати їжу, а ти полювати не вмієш. Мушу я йти у холодний незатишний світ...
– Зате я вмію, – Енне заплющила очі, згадуючи, що вона вміє, потім широко їх відкрила і випалила: – Я гарний механік й у техніці розуміюся!
Найя і Айре спостерігали за розмовою Енне і Гела, наче дивились виставу. Мовчки, обидва відкривши роти.
– А це добре, що ти така розумна, бо коли я повернуся, ми спробуємо зробити лампи. А то якось дивно: електрика є, а освітлюється печера смолоскипами, – Гел уже виходив з печери Найї, не дочекавшись згоди дівчат бути няньками для Айре.
– Обіцяєш? – зраділа Енне.
– Так, – твердо відповів Гел і втік на полювання.

***

На полювання йшли тільки Отуні і Лянгал, напросився Керфі, і, звичайно, взяли Гела, який знав, де заховалися зугли. В Отуні був лук і сагайдак зі стрілами. Керфі тримав списа, зрозуміло, що він з книжок знає, як застосується цей предмет, але взяв його до рук вперше і вбивати нікого не збирається. Керфі запально пояснив, що спис для захисту. Лянгал звично вдягнув через плече ремінь, поправив на спині піхви з великим тесаком, усміхнувся Гелу і простягнув йому теплу куртку з м'якого хутра:
– Тримай, то мій старий одяг.
Куртка була нова, та Гел промовчав, із вдячністю вдягнув її. Куртка була зручна і затишна, з великим каптуром.
– А це... Не знаю, чи тобі знадобиться, але візьми, – Лянгал тримав у руці хороший ніж, грубої роботи, але зручний і гострий. – Такі наш коваль робить. Гарний, – хвалився Лянгал, наче сам зробив той ніж.
Гел узяв простягнутий ніж, потримав, схвально кивнув:
– Так, гарний ніж, – Гел понишпорив у кишенях, та ні дрібних тестолів  ні діамантів у штанях Ларсарда не знайшов, щоб віддати традиційну плату за подаровану зброю.
– Все, дівчатка, годі базікати. Ходімо, – наказала Отуні за правом головного мисливця племені.
Гел озирнувся у пошуках дівчаток. Лянгал посміхнувся:
– То вона нас так називає...
До головної печери сходилися печерні люди: чоловіки, жінки, діти. Гел здивовано роздивлявся людей, у яких вповільнилась чи й зовсім припинилась регенерація. Вигляд страшних зморшок висохлої шкіри, сивого волосся, згорблених спин, ходіння за допомогою ціпка... Все це вражало.
Давній відчув неспокій і поспішив вийти з печери слідом за Керфі, який ще ввечері надивився на людей, яких тут називали старшими або старими. І сприймали як нормальне явище.
Гел не очікував, що так насолоджуватиметься звичайним, ледь чи не первісним полюванням. Він був наче звір, якого випустили на волю. Але він звір, що не виріс у клітці, він звір, котрий знає, що таке бути диким. Ні, він не вважав своє життя кліткою, він любив те життя, яке побудував, і родину, котру любив та оберігав, але це полювання торкалося зовсім інших струн його почуттів. Тим більше, Отуні спеціально взяла тільки Лянгала і Керфі, бо хотіла побачити перевертня. Тому, щойно відійшли від печери подалі, щоб від порогу не було видно, Гел набув звіриної іпостасі і припустився по сліду на чотирьох лапах. Отуні до того моменту думала, що бачила у житті все, та перетворення людини на звіра змусило її заклякнути у первісному жахові перед невідомим. Лянгал торкнувся плеча мисливиці:
– Не бійся. Він цілком зберігає людський розум.
Керфі, звиклий до перевертнів, підтюпцем побіг за звіролюдом. Безсмертний, хоч і молодий, був вихований на правилах, що є незмінні (і змінні для нього) як для основної маси жителів Пателли. Для нього трансформація була нормою.
Отуні прошептала до Лянгала:
– Я і помислити не могла, що то так дивовижно. І гарно. То і є магія?
– Ні, – з усмішкою відповів белкієць, – магію я бачив, вона інакша, а це просто трансформація. Природна трансформація на клітинному рівні . Мені казали, що це гарне видовище, але я вперше побачив перетворення зблизька. Раніше спостерігав за тим лише на моніторах корабля, перед битвами, коли аджари йшли у бій. Та на моніторах я бачив тільки, як зникають люди і з'являються звірі. Як багато я не знав про своїх побратимів. І як багато ще не знаю...
– Тоді побігли, – приречено сказала Отуні. – Все життя потрібно чогось вчитися. Напевне, колись звикну та перестану дивуватися, і то буде найсумніша мить.
– Не звикнеш. Він у нас не затримається надовго.
Гел привів мисливців до гаю, де напередодні полював на зуглів. Звірі, звичайно, змінили місце перебування, та відійшли недалеко. Мисливці залягли у сніг на узліссі малого гаю. Гел попередив, що вижене звірів на них. Оуні і Лянгал знали, що таке полювати на зуглів. Керфі запевнив, що знає. Йому повірили усі, крім Гела.
Тейл відігнав від табуна двох зуглів, погнав на мисливців. Міг вбити їх сам, та не було у тому необхідності. Зугли, звичайно, тварини без душі, та Гел не любив убивати навіть рослиноподібних тварин заради гри. Печерним людям потрібно годувати плем'я, вони і мають вбити тварин, щоб жили люди їх племені. Гел відповідав тільки за сина і Енне. Їм не потрібно багато їжі, завжди міг їх забезпечити.
Отуні випустила стрілу у зугла, що вибіг на неї. Звір упав: стріла пробила його серце. Отуні заклякла над тілом, за звичаєм, котрий сама і заснувала, просила вибачення за відняте життя. А от другий звір вибіг на Керфі. Лянгал стояв трохи далі.
Гел добре вивчив цих дивних всеїдних звірів. Зростом зугл сім фрето у холці, має гострі ікла хижака й тіло травоїдного. Зугл здавався масивним та неповоротким, та насправді рухався дуже швидко. Взимку ці звірі полювали на малих гризунів, а іноді й на більших тварин.
Звісно, якщо зугл відгризе халкейцю руку або частину ноги, то халкеєць швидко відновиться. Та чи потрібно доводити до крайнощів навіть задля того, щоб навчити чомусь молодого безсмертного.
Зугл пер на Керфі, мов некерований бронегравітав зі збитими поплавцями.
Халкеєць не хотів вбивати, але мусив захищатися, тому кинув списа, напевне, задіяв для того кидка всю силу безсмертного. Спис наче оминув тварину й пробив товсте дерево. Наскрізь.
Гел вискочив із хащі. Керфі вхопив зугла за гострі роги. Зугл підняв халкейця на ті роги. Мотнув важкою головою, кинув халкейця у дерево, з якого стирчало древко списа, добре, що лезо було з іншого боку стовбура. Халкеець гепнувся у сніг, намагався швидко стати на ноги. Зугл розвернувся і попер на Керфі. Гел розумів, що за порятунок халкеєць навряд чи йому подякує, та не був певен, що халкеєць зможе вбити розлюченого звіра. Гел стрибнув на спину зугла і розрізав діамантовими кігтями шию тварини. Зугл упав до ніг халкейця.
Лянгал чухав потилицю і посміхався. Керфі сердито говорив до Гела:
– Навіщо? Я б сам впорався!
– Вибач, я за інерцією, – винувато всміхнувся Гел, торкаючись пальцем кінчика свого носа.
Підійшла Отуні. Подивилася, спочатку оцінюючи, на мертвого зугла, потім, з усмішкою, на сердитого халкейця, затим, з поважним кивком голови, на Лянгала, і в кінці, остерігаючись, на Гела.
– Викликати нарти? Гадаю, двох зуглів поки досить, – вирішила печерна богиня мисливства.
– Викликай, – погодився Лянгал. – Сьогодні, завдяки аджару, ми швидко впорались.
Гел здивувався, коли Отуні витягла з кишені маленьку металеву коробку та увімкнула її. Почувся шурхіт радіохвиль і скрипучий, спотворений відстанню і саморобними динаміками, голос. Оуні назвала умовні координати, де вони знаходились, вимкнула масивний апарат. Лянгал із гордовитою усмішкою спостерігав здивування Гела:
– А ти думав? Бачиш, дичавіємо. Вже на радіохвилі перейшли.
– Найпростіше і найкраще у вашому випадку, – спантеличено погодився Гел.
Він попросив важкий апарат зв'язку з кованим корпусом і висувною антеною потримати у руках, роздивитися.
Керфі до розмови не долучився: все ще ображався на те, що Гел не дав йому можливості самому перемогти хоча б зугла.
День був сонячним, яскравим, наповненим блиском і синіми холодними тінями. Небо здавалося жовтим від яскравого та холодного світла зірки. Та зі сторони, протилежної від печерного лабіринту, означилася темна смуга, що з кожною миттю збільшувалася, поширювалася, розповзалася по небесному куполу, насувалася на долину, загрозливо виблискуючи синіми блискавками.
– Це якась заметіль? – запитав Гел, вказуючи на темно-синю хмару.
– Заметіль, – мовив Лянгал, придивляючись до хмари пильніше. – Це не просто заметіль. На долину насувається завірюха. Краще повернутися до печери. Тут взимку наче тропічні, але снігові смерчі. Така завірюха приносить із собою страшенний мороз. Якби не наша атомна станція, ми б не вижили.
Оуні покликала Лянгала і вказала на темно-синю хмару, що сунула на долину. Лянгал відповів, що помітив.

– Радіопередавач зробили, а лампи ні? – дивувався Гел.
– Наш коваль і гончар працюють над цим. А зв'язківець колись захоплювався радіохвилями і радіопристроями, мав у колекції старі деталі. Перше, що зробили, коли потрапили сюди, у долину, то був радіоприймач. Та, крім шуму, жодного звуку ми не почули. Телепатів серед нас не було, то ми й не знаємо достеменно, що там далі, за гірським хребтом. Отуні ходила у гори, я вибирався у походи з нею. Нижче передгір'я не спускалися.
– А що у горах? – Гел розпитував Лянгала, хотів визнати у жителів долини всю відому їм інформацію.
– У горах живуть общини, їздять на верхових тваринах, дуже гарні істоти. Я маю на увазі тих тварин. Самі горяни менші за середній зріст: чоловіки п'ять, п'ять із половиною фрето, жінки нижче п'яти. Смагляві до коричневого з яскраво жовтим волоссям, очі яскраві, живуть, як наші уражені, років шістдесят, а то й менше. За рахунок швидкої зміни поколінь.
Оуні з Керфі про щось розмовляли між собою: Керфі цікавився методами полювання, намагався згадати, як працює проста рушниця, яку б міг, напевне, зробити коваль Гартак за кресленнями, які Керфі спробує відтворити. Оуні сміялася, що тоді полювання буде розганяти зуглів від печери, поки вони з переляку не втечуть у гори.
– Горяни дикі, – продовжував Лянгал, – і закони у них відповідні. Як у звірів. Хоча я їх розумію, десь вони праві. От у нас був один хлопець, та молекула зробила його агресивним. Зґвалтував трьох жінок, бив слабших, до чоловіків не задирався, але завжди ображав усіх. Було би правильніше відвести подалі і вбити, але ж ми цивілізовані, вигнали його. Переклали роботу ката на горян. Ті нам його голову принесли і кинули до печери.
– Невже вони встигли звикнути до тієї хвороби настільки, що з'явився закон вбивати ґвалтівників? – Гел відчував, що його маленька пригода та подорож за інформацією буде складнішою, ніж передбачалося.
– Наші молоді, здається, тільки й думають про кохання, вірші складають, страждають, – продовжував розповідати белкієць. – Одна дівчина, отримавши відмову від коханого, вибігла у буревій з печери. Її знайшли весною, поховали. Я не можу цього усього пояснити, у них, наче у рослиноподібних тварин, переважає інстинкт розмноження і виживання.
– Тут я тобі поки не знаю, що відповісти, – Гел вказав рукою на темні цятки на білому виднокраї. – Швидко вони впоралися.
На нартах приїхали Нат Рі і Найя, за ними прибігли три кремезних молодих чоловіка. Вони, хизуючись своєю силою та вмінням, швидко розпотрошили здобич, склали у мішки. Жартували, що така кривава робота не для ніжних рук богів і богинь, які полюють тільки для задоволення. Залицялися до Оуні, намагаючись жартувати, заглядали їй в очі, чекаючи схвальної посмішки. Вона не звертала на ті залицяння увагу, і хлопці з печери подумали, що білокосій подобається світлий чужинець. Так Керфі не очікувано знайшов ворогів.
До печери повернулися перед бурею. Тільки завели собак і затягли нарти та здобич, як у долині почалася неймовірна вистава з музикою заметілі. Лянгал відтягнув Гела від входу в печеру:
– Ті, кому цікаво подивитися на буревій, замерзають на смерть миттєво. Не варто тут стояти.
Молоді чоловіки закрили вхід щитами, сплетеними з соломи. Та завивання заметілі чулося крізь вмить заледенілі щити. Айре підбіг до Гела, обійняв його за ноги.
– А що там, бій? – запитало маля, яке зростало на бойовому космічному кораблі.
– Ні, маленький, – Гел підхопив сина на руки. – Там завірюха.
– Завірюха, – з повагою прислухаючись до виття вітру, повторив малий нове слово.
Енне стала про всяк випадок поруч із Гелом.
– Нічого страшного, – намагався заспокоїти її давній. – Бачиш, вхід щитами закрили й всі спокійно повернулися до своїх справ. Лянгал каже, це у них тут часто буває, головне, не перебувати на вулиці, бо доведеться тебе розморожувати.
– А ти б зміг заморожену людину повернути до життя? – з усмішкою запитав Лянгал.
– А потрібно? – запитав Гел.
– Та поки ні, – Лянгал якось навіть знітився.
Гел бачив, що белкієць усе шукає відповіді на свої запитання, їх діалоги перетворилися на шпигунські ігри.
Найя забрала Енне. Айре побіг з ними, вхопився за руки дівчат і розхитувався між ними на їх руках, як на гойдалці.
Керфі вже покликали до великого вогнища, наче він був героєм полювання. Подобався він печерним людям, особливо печерним жінкам. От і глиняну миску у руки дали, і деревʼяну ложку, і чашку з гарячим напоєм, йому дарували посмішки, жарти. Гела намагалися не помічати. Лянгал одразу помітив різницю у ставленні:
– Щось смертні між собою пліткують, хтось чутки розпускає. Боюся, наш Нат Рі своїй коханці все розповів, а вона перша пліткарка у печері.
– Неприємно, але хіба на такій малій площі таємницю заховаєш?
Підійшов вождь Тоорл. Привітав із вдалим полюванням, вимагав розповісти, як усе було, запропонував піти до малої печери, як її називали печерні люди – печери богів. Так вже повелося, що у тій печері горіло священне вогнище, і тим, хто старів, сидіти біля нього чомусь стало забороненим, хоча вголос про те наче ніхто не казав.
Біля вогнища богів вже відпочивали Оуні і Нат Рі, вони обговорювали полювання, Оуні розповідала про стрибок Гела. Нат Рі погодився з нею, що такий сильний звіролюд дуже корисний, особливо у важкі зимові часи. Сиділа, обхопивши коліна, Найя поруч із Енне. Вона тільки прийшла до вогнища, не звикла ще до відкритого вогню, зачудовано ворушила вугілля гілкою. Дівчата розмовляли про щось своє: Енне запитувала про життя у печері, Найя розповідала. Айре знайомився з височенним копроконцем, порівнював його з дядьком Коре і дядьком Варко, а найбільше коваль нагадував йому дядька Нака, і малий намагався виговорити назву рідної планети тих дядьків. Гартак не відразу зрозумів, що Кокне Прокононе та Такононе насправді назва його батьківщини Копроконе, а ті дядьки – його співвітчизники.
Дівчата з великої печери з поважним виглядом посвячених жриць принесли казан з кашею. Якось так складалося, що ті, хто називали себе простими смертними, почали задобрювати своїх покровителів, яких називали безсмертними. Самі "боги" спочатку намагалися боротися з релігією, котру поширювали між собою жителі печери, та потім зрозуміли, що то марна справа, й непомітно з часом почали віддалятися від людей, бо смертні при них замовкали, чекали пихи і мудрих слів. Але боги знали, що відрізняються від своїх співплеменників тільки тим, що мають кращу регенерацію, а їх організми не заразилися біологічним паразитом.
Дівчата принесли казан, вклонилися і вибігли з печери.
Копроконець коваль Гартак, що так нагадав Айре дядька Нака, був чоловіком височезний, сім із половиною фрето зростом, світлошкірим, з бурштинового кольору волоссям, довгим, по плечі, й зав'язаним у густий хвіст. У Гартака було добре обличчя у ластовинні, завжди усміхнене.
Айре виліз йому на руки. Гел не встиг зупинити сина і тільки закрив обличчя тонкою рукою. Його син поводився у печері, як на кораблі, – всі яскраві і досконалі істоти для нього були своїми.
Керфі також провели до малої печери якісь старші зморщені жінки, натякаючи, що його місце серед богів, а серед смертних він може бути поважним бажаним гостем. Керфі досі ображався вже на усіх, тому мовчки сів біля вогнища. Чоловіку здалося, що над ним тут насміхаються, обговорюючи його невдачу на полюванні.
– На кого ще схожий наш Гартак маленький? – наче жартома, запитав Лянгал у Айре.
– Ще на капітана Джарка! – вигукнув Айре так голосно, напевне, щоб усі почули у малій печері ім'я капітана калтокійського флагмана. – Тільки дядько Джарк трохи нижчий.
– Не чесно, – буркотів Гел.
– Зате ефективно, – сміявся Лянгал. – А ти адмірала на флагмані зустрічав? Кажуть, він любить із закиданцями в операціях побігати по планетах.
– То ми будемо їсти те варево? – запитав Гартак, передаючи Айре на руки Лянгала.
Гел скористався переміною теми, не відповів. Сів поруч із Найєю. Енне відразу напосіла, пояснюючи свої ідеї, як зробити лампи з місцевих матеріалів. От тільки коваль потрібен віртуозний.
– Та будемо, – погодився вождь. – А ви з Тикоком щось вигнали? Бо те пійло, яке жінки роблять, якесь слабеньке.
– Хто тут згадує великого змієборця? – почувся голос із тунелю, котрий вів у печерний лабіринт до печери богів.
До них зайшов чоловік зростом чотири фрето, чорношкірий, з білим волоссям і білястими очима, мешканець планети Робюн, що мав сімдесят чотири відсотки регенерації.
– Звичайно, вигнали, – продовжив він. – Воно якесь біле, але міцне. Хто наважиться? Чи хлопчикам віддамо, подивимось, чи виживуть?
– Вони виживуть, а ми залишимося без пійла, – пробурчав коваль.
– Ото вже найбільший пияк обізвався! – сміявся Тикок, поставив глиняний горщик на великий камінь біля вогнища. – Тобі дружина дозволяє? А я забув, на тебе тільки пійло переводити! Півгодини і тверезий!
Коваль самовдоволено розреготався:
– То ж не так, як ти, чарку випив – і спиш добу"
– Та досить мірятися, наливай, – наказав Тоорл. – Агов, звіре! Будеш? – Тоорл покликав Гела і вказав на глечик.
Гел кивнув.
– А ти, малий? – це до Керфі, той заперечливо похитав головою. – Як хочеш.
Айре тягся до глечика, намагаючись зрозуміти, що там такого цікавого. Найя підхопила малого на руки.
– Я не буду пити, – повідомило маля, й усі розреготалися. – Ніколи. Мама казала, що воно не смачне, – згадавши маму, Айре несподівано заплакав. – Я хочу до мами!
Гел підхопив сина на руки:
– Ми повернемося до мами, я також хочу до неї, – шепотів Гел, обнімаючи сина.
Та Айре плакав серйозно й довго, ніяк не міг заспокоїтися, а потім несподівано заснув.
Пили самогон тихо, жартували пошепки.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74759602546692 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …