Попри всі намагання зими, в нас знову панує осінь. Вже не золота, а вельми підтоптана пані, брудна й нав`язливо доступна. Забулися вже ті молоді часи, коли ніжний ранок закохано збивав з неї росу... Тепер лише обкурений туман інколи мляво виграє її на вологих колодах...
Але осінь, на диво, не стала смердіти цигарками й спаленим листям, самогоном з п`ятого поверху та дешевим планом.
Блуду не пустила до свого серця, вони дістали її тіло, а душу ховає вона якнайдалі під промокле брунатне листя. І звідти промовляє .і співає і пахне. Пам`ятаєш запах сирого принишклого листя, що вчувається десь на рівні бронхів, до легенів не доходячи. Шкода, що мушу щораз видихати, лиш марную час. Мені би тільки жадібно втягувати повітря, пізнаючи незбагненну осінню душу. Та що я! Хай насолода буде дозованою, щоб завчасу не позбавити життя цю загадкову панну. Так само буває і з небом, боюся його видивитися усього, всю синяву поглинути очима, які від того зробляться блакитними. Ні, я лиш зиркну на хвильку, а весь час потім згадую. Щоб очі були зеленими, а небо- голубим.
А потім хочеться їсти землю, ніколи не виникало такого бажання?... ;)
Відчувати її тепло, втопитися в скупих жовтих калюжах, нюхати каміння, асфальт, червону цеглу, полинялу траву, наповнюючи себе пам`яттю про спекотне літо, про зелених коників, їхні моцні членистоногі тільця, про запах мильних бульбашок, та тихий електризований шелест повітряних кульок, про млосний та богемний аромат олійних фарб...
