ГОВІР — одиниця тер. диференціації діал. мови, що становить об’єднання говірок, близьких за фонет., акцентуац., грамат. та лекс. ознаками. Структурно близькі Г. входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференц. ознак на різних структурних рівнях вони протиставляються ін. Г. і літературній мові. Східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський), західнополіський говір входять до північного наріччя (поліського); середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір, степовий говір — до південно-східного наріччя; лемківський говір, надсянський говір (долівський), закарпатський говір, покутсько-буковинський говір, гуцульський говір, бойківський говір, наддністрянський говір, волинський говір, подільський говір — до південно-західного наріччя (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Притаманний Г. ареал поширення визначається шляхом лінгв. картографування (див. Лінгвістична географія). Зовн. межі Г. окреслюються пасмами ізоглос найважливіших у структур. відношенні явищ. У тер. плані Г. не є чітко відмежованим, замкнутим утворенням. Ізоглоси окреслюють ядро і периферію Г.: у ядрі зосереджуються його осн. структурні особливості; окраїнні говірки у своїй структурі можуть поєднувати риси сусідніх Г., витворювати ознаки перехідного діал. типу. Риси, що визначають специфіку Г., можуть виявлятися лише у частині говірок, спричиняти його внутр. диференціацію. Межі Г. історично рухомі, їх зміна може зумовлюватися як зміщенням ізоглос визначальних рис у процесі міждіал. взаємодії (т. з. мовна експансія, напр., переміщення на північ меж поширення дифтонгів), так і колонізацією носіями Г. нових територій (напр., поширення гуц. говору на Мараморощині і Буковині в 17 — 19 ст.).
Кількість укр. Г., їх межі, глибина протиставності іншим Г., а також їх внутр. членування на групи говірок можуть бути як наслідком племінної диференціації з доістор. часів, так і пізніших різночасових політ.-адм. об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку адм., культур., реліг. і осв. центрів. Тому межі Г., ізоглоси окр. явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкр. кордонами між державами, феод. землями, племенами, що існували в минулому.
Центр. об’єкт при дослідженні Г. — сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які входять до складу Г., геогр. розподіл цих рис, зовн. межі Г. На противагу говірці Г. не є реально функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних підсистем має умовний характер. Описи Г. переважно виглядають як перелік осн. рис його структури (напр., «Про говір галицьких лемків» І. Верхратського, 1902). Поняття Г. має не лише мовний, а й істор.культур. зміст: часто співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окр. етногр. групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення Г. також використовується термін «діалект».
Літ.: Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія. К., 1980; АУМ, т. 1-2. К., 1984-88.
П. Ю. Гриценко.
ГОВІРКА — найменша одиниця тер. диференціації діал. мови. У структурі мовно-тер. утворень (Г. — говір/діалект — наріччя) лише Г. є реальною комунікат. системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох нас. п., принципово рівнозначною мові. Г. відзначається єдністю структури, протиставляється іншим Г. набором диференц. ознак на фонет., акцентуац., грамат., лекс., семант. рівнях. Близькі за визначальними рисами Г. утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає діал. мову. Г. є центр, об’єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І. Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгв. атласах.
Літ.: Синявський О. З укр. діалектології. В кн.: Укр. діалектол. збірник, кн. 2. К., 1929; Вопросы теории лингв. географии. М., 1962; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології укр. мови. К., 1966.
