Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46398
Рецензій: 90567

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідка, а може й притча

Пальмова яблуня

© Щєпкін Сергій, 13-03-2019
Пролог
Мабуть у прологах потрібно хоч щось пояснювати, але автор заявляє впевнено, що нині це зайве – читач і сам все своє знаходить.

І.
В садибі одного хазяїна виросла яблуня. Сам він її не саджав, і ніхто інший не міг це зробити, видно з насінини якогось викинутого огризка сама виросла, чи ще якось. Місце, щоправда, обрала не дуже – ну куди зазвичай огризки викидають? В якесь непримітне місце. От і вона – під задньою стіною курника, на одному із вуглів, що дивилися на город. То була північна, холодна сторона, і сонце туди, за стіну, потрапляло тільки з обіду, а весною і восени взагалі під вечір. Та не дивлячись на те, якось незамітно, всього за рік, чи може за пару років, яблунька вимахала метра півтора, порозпускавши гілки. І от одного разу, дуже ранньою весною, коли приходить пора обрізати дерева від зайвих та сухих гілок, хазяїн її побачив уперше. Він прийшов обрізувати грушу, що росла поряд на відкритому місці. Груша була не дуже велика і кожного року родила дуже смачними невеличкими грушками. Вони були одні із самих ранніх, м’які і солодкі, їх завжди було дуже багато, тож за деревом уважно стежили та доглядали.
Хазяїну стало цікаво, чи на цій же землі, що поряд із грушею, вродить плодами яблуня, навіть якщо вона дика? От і залишив він її рости, м’яко кажучи, не в найкращому місці для дерев, а для фруктових – тим паче. Пересаджувати нікуди було, та й навіщо його чіпати, коли воно само так випнулося. Та й дике воно.
Наступної весни хазяїн побачив, що за минулий рік яблуня дісталася до покрівлі, яка трохи виступала над стіною. Він пообрізував ті гілки, які могли пошкодити покрівлю силою вітру, і залишив ті, що прямували прямо вгору або в інші боки від стіни. А ті гілки знизу, що розходилися в боки понад стіною, прийшлося вкоротити, тому що мимо вугла курника проходила стежка до городу, і тепер приходилося давати кола, затоптуючи край зораної землі. Та й кум, який частенько прибігав: «Немає в тебе нічого, так сильно требується… хоч вина…», а потім, якщо вино було, проходив за сарай до городу (щоб ніхто не бачив), то все якось зачіпався за гілки і одного разу розлив, а іншого разу розбив велику чашку. Що тоді було – одна яблунька чула, зламана її гілка тому доказ. От тоді, після другого разу, від кума і вкорінилася та думка, що «із яблунею на вуглі потрібно щось робити».
Хазяїн садиби уважно доглядав за всіма деревами, ретельно і з любов’ю виконуючи всі потрібні роботи протягом року. В його саду і поодиноко то там, то там на вільних місцях садиби росли фруктові дерева, які приносили різноманітні плоди. І так як плодів було кожного разу багато на всіх без винятку деревах, то хазяїн і думав, що він все правильно робить, а значить він дещо розуміється на цьому. Та що там дещо – з початку літа і аж до перших морозів всі, хто заходили в двір, не могли не похвалити сад і не сказати, що у них теж так само, але трохи менше. Черешні, абрикоси, алича, сливи, шпанка з володимирівкою і ще якісь вишні, різноманітні яблуні, кілька груш і навіть два персики, що теж давали багато хоч і невеликих, але смачних плодів – всі вони почергово від початку літа і до пізньої осені радували смаком і вітамінами. «От тільки та яблунька… котрий це вже рік… так навіть жодної квітки і не викинула… жодної квітки». Бувало, що до нього приходили друзі, чи родичі (а ще зауважимо, що мимо яблуньки була стежка і до надворішнього туалету також), то всі, хто зачіпався за гілки яблуні, казали: «Та спиляй ти її, раз виросла в непотрібному місці, ще і яблук не дає зовсім. Що тут думати?». А він їм завжди відповідав: «Я теж так вважаю. Пішли візьмемо ножівку, це швидко, та й спиляєш. Бо в мене чомусь, не знаю чому, руки не… той…». Одні на те казали, що їм ніколи; другі – що чому це вони чужу деревину пиляти будуть; інші – що зелене пиляти не варто, краще взимку, коли спить; ще інші – що вони в новому одязі, а кум одного разу до того ще й додав: «Гукнеш, коли обрізувати дерева будеш». А от так, взяти – і спиляти деревце, яке… ну не потрібне воно зовсім, – ніхто й не хотів.
Дійсно, роки змінювали одне одного, а яблук на ній так і не було. І нехай курник був невисокий, метра два висотою, і гілки яблуньки із-за стіни і над покрівлею щосили пнулися до сонця і отримували його, все ж цвітіння бодай однієї квітки не було жодного разу.
І ось однієї ранньої весни, а слід сказати, що яблуня розрослася так, що вже добре височіла над покрівлею і стежку все потроху переносили і переносили, а цвітіння не було і минулого року, тож однієї ранньої весни хазяїн твердо вирішив щось із нею зробити. Так, щось із нею зробити «кар-ди-нальне. Чи гукнути кума та хай спиляє повністю… і вино ще є… чи може розібрати курник і перебудувати його по-іншому… чи… чи…» Очі хазяїна раптом спалахнули, оглянули яблуню, особливо ту частину, що зверху, над покрівлею. Потім він відійшов кроків на три від неї і знову все уважно обдивився. Стовбур яблуні виріс чомусь прямий, зовсім прямий аж до шиферу, тільки там, зверху розгалужувався на гілки, як і повинно бути в яблуні. А внизу із вертикального стовбура, що йшов із землі майже понад самою стіною, у вільний простір відходили гілки, кілька великих і кілька менших гілок, які… які… Тут хазяїн рішуче пішов у майстерню, взяв ножівку і за п’ять хвилин поспилював їх усі! Поспилював усі гілки від землі до самої покрівлі, кожну понад самим стовбуром. «І стежка на своє старе місце повернеться, на первинне, і заважати руху по ній нічого не буде». Ті гілочки, що менші – почикав секатором, і склав те все на місці для багаття. «Посохне – для шашлика буде», – із задоволенням розвернувся, і оглянув свою роботу. На тлі цегляної стіни курника темнів прямий стовбур, який доходив до покрівлі і розходився на чотири гілки, які в свою чергу розходилися на тонші гілочки. Всі гілки вже були повністю на волі, курник більше не заважав їм зовсім. Тепер, над покрівлею, вони вже будуть рости в усі боки! «Як пальма, ні…  як… як пальмова яблуня – голий стовбур, а зверху крона… Ще й банани…», – чомусь саме про банани подумав тоді хазяїн. – «Цікаве буде видовище, особливо коли все в листі…».
Але першими на тій яблуні з’явилося не листя, першими з’явилися квіти. Це сталося через місяць чи два, коли вже прийшла справжня весна. Пуп’янків було небачено багато, одні були зеленого, інші ніби рожевого і білого кольорів, і складалося враження, що якщо то все будуть тільки зелені листки, то такого дерева ще світ не бачив, стільки було тих пуп’янків! Але ні, білі і рожеві пуп’янки виявилися квітами, які розпустилися першими! На другий чи на третій день після них з’явилися і маленькі зелененькі листочки. Краса неймовірна! З пів місяця дерев’яних гілок зовсім не було видно, тільки один білий і рожевий квіт!
- Оце на тобі! – кум смачно плямкнув, занюхуючи солоним огірком, і погладив зафарбовані рани на стовбурі. – Це ж треба тобі таке!
Після другої, хрумаючи огірок, кум сказав:
- Точно пальма! Мабуть таки птахи зерно принесли… з Африки.
- І хто знає, чи було б усе так само із цвітінням, коли б ти не придумав обрізання, – після третьої кум задимів, поправив оцупок, на якому сидів, обперся спиною об стіну курника і підняв лице у небо, мрійливо прижмурюючи очі. – І щось воно вродить…

ІІ.
Пройшло десь із пів року. Хазяїн обробляв яблуньку всім необхідним точно так само, як і всі інші дерева. Більшу частину яблук, а їх начіплялося дуже багато, яблуня скинула сама ще маленькими. Ті яблука, що залишилися достигати, висіли над покрівлею курника спочатку як звичайні, а потім ставали все більшими і більшими, і врешті виросли як літрова кружка, але правильної округлої форми. Знизу вони здавалися занадто великими для такої висоти і для таких гілок. «Треба на шифер якісь дошки покласти, щоб не впало та не розбило», – подібні думки хазяїна рідко розходилися з ділами.
А коли з дерева впало перше стигле яблуко (варто сказати, що впало воно на землю поряд із стіною), прийшла пора куштувати, що ж то воно виросло. Яблуко, на легкий подив, зовсім не розбилося, тільки слід від удару. Із темно-зеленого, яким було літом, стало яскраво-жовтим, великим, але чомусь невідповідно легким, ніби вдвоє важчим повинно бути. І на дотик якесь воно незвичне, надто м’яке, ніби схоже на… на щось дуже схоже…
Хазяїн, налюбувавшись стиглим плодом, ножем розрізав його навпіл. Запахло бананом. Так-так, бананом! М’якоть всередині яблука виявилася хрумка, але м’яка і зі смаком банана! До того ж шкірка теж чимось була схожа на бананову: товста, зверху жовта і гладенька, а зсередини – із товстим шаром м’якоті. Зернини були, тільки маленькі, ніби з маленького яблучка, і чорні-чорні.

ІІІ.
Годі й казати, що кому хазяїн тільки не пропонував покуштувати тих яблук – але на превелике розчарування ніхто ніколи досі таких не куштував. Всі дивувалися і висували різноманітні версії, але ніхто так і не зміг відповісти на питання, яке турбувало того хазяїна найбільше: якщо ніхто ніколи не їв такого яблука, то і огризка викинути ніхто не міг, а отже – звідки воно взялося, те деревце?

Епілог
Дерево те плодило кілька років, п’ять чи шість. Дуже рясно плодило. Яблука були завжди великі та легкі, тож на гілки не було надто великого навантаження. Хто пам’ятав гостину хазяїна – той іноді приходив і просив дати чи продати тих яблук, щоб знову згадати смак яблука у банані. Але потім, коли всі здавалося вже звикли до яблук із таким смаком, пальмова яблуня зламалася – курник на неї завалився. Вугол чомусь раптово просів, стіна тріснула – і частина її, разом із вуглом, впала на яблуню. Бідна зламалася біля самої землі. Тільки кора стовбура в одному місці залишилась неушкодженою. Можна було спробувати приживити зламані частини стовбура, але… Але там, нижче під зламом, залишився малесенький відросток. Хазяїн його побачив, акуратно прибрав стовбур, зламане місце обробив фарбою і обгородив відросток, який тепер був із великим коренем, спеціальним загороджувачем для молодих дерев. Залишилося почекати – і може яблуня знову виросте і вродить такими ж смачними і такими ж незвичними яблуками. Тільки тепер курник їй вже не заважатиме, бо він перейде трохи вбік.
Приїжджайте через декілька років – самі все побачите!

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.2491710186005 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …