Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46398
Рецензій: 90567

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ХОР

© Dj. Djojz, 11-03-2019
Зі шкільного хору мене зрештою вигнали. І не те, щоб Володимир Данилович, наш вчитель музики, був чоловіком злим чи нетерпимим. Зовсім ні. На уроках  було як: не можеш співати, то не співай, не всім же дано. Вивчи слова пісні напам’ять і розкажи як вірш. Або перекажи біографію композитора чи щось там із музичної теорії та й матимеш свою оцінку. Цим я і брав. Гарно, з виразом декламував слова пісень і розповідав про непросте життя композиторів, нехай то Едвард Гріг, Модест Мусоргський чи Микола Лисенко. Однак, коли доходило до співу, Володимир Данилович якось весь смутнів і хмурив брови. Ні, голос в мене був, і голос хороший. Не було слуху. Коли я заходжувався співати, Володимир Данилович частіш за все казав:
  -Не те.
  Та я й сам знав, що не те. Те, що треба, звучало в мене в голові, але голосом чомусь виходило геть зовсім не те. А іноді мені здавалося, що й голосом виходить так, як треба, а Володимир Данилович все одно говорив:
  -Не те.
  По правді, не вміли співати ні мій батько, ні мати, ні старша сестра. У нас у сім‘ї співала тільки бабуня, материна мати. Співала вона гарно та й пісень багато знала. Якось так вийшло, що хист цей вона передала тільки дядькові Івану, молодшому маминому брату, що працював у Черкасах інженером. Правда, йому той хист був ні до чого, бо він так вважав і часто це говорив, що співи, як і прочотні книжки - то діло пусте й безтолкове, і користі від того ніякої. А мені от хотілося співати.
  Наш шкільний хор Володимир Данилович любив і леліяв. І то таки був гарний хор. Коли на свято в Будинку культури хористи заспівували зі сцени:
     Приснилось матері, що ожили солдати,
     Які стоять одягнені в граніт.
     Приснилось матері: іде один до хати
     І раптом зупинивсь біля воріт...
і раптово обривали тут пісню, то дихання перехоплювало, а очі мокріли.  І ти повертав голову праворуч, ліворуч і бачив у напівтемряві зали багато очей, а в них теж виблискували сльози.
  А сестри Комашко продовжували у два голоси:
     Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку?
     Чи мало настоявся край путі?..
     Вже скільки літ стоїш без відпочинку!
     Вже скільки літ чекаю в самоті!
  І тобі ставало щемно й тужно, і ти бачив той пам`ятник, що стоїть над дорогою за невисокою оградкою, і стареньку матір у білій хустинці, зав'язаній під підборіддям, матір, що все жде свого сина, а той вже ніколи не повернеться. А Володимир Данилович у своєму сірому костюмі в темну смужку стояв перед співцями спиною до зали і виробляв руками чаклунські паси, що їм, мов зачарований, корився хор. О, як же мені тоді хотілося бути там, на сцені, серед хористів, серед цього чародійства!
  Школярі в хорі були великі й малі, з четвертого класу по десятий. Володимир Данилович видивляв майбутніх хористів на уроках і загадував кому ходити на репетиції. Із нашого п'ятого там було більш, ніж півдесятка дівчат і два хлопці: Іван Біда та Юрко Литвин. Щовівторка і щоп'ятниці після уроків хористи сходилися до спортзалу на співи. Зсували гімнастичні лавки, нижчі попереду й вищі позаду, та шикувались у три ряди. Перший стояв на підлозі, другий на нижчих лавках, а третій на вищих. Перші два ряди займали дівчата, а третій, найвищий, хлопці. Володимир Данилович же грав на баяні чи диригував. Мене Володимир Данилович на репетиції ніколи не кликав, і коли я підійшов до нього після уроків і став проситися, він спершу твердо відмовив, потім завагався, а врешті-решт махнув рукою на моє «ну, може, хоч разочок спробую» і сказав: «Приходь». Так я теж став хористом.
  У Володимира Даниловича з хором було дві мороки, що їх часом важко було звести докупи, наче дебіт з кредітом. Звісно, треба було, щоб це був хор, тобто важило число співців. Але ще ж треба було, щоб хористи вміли співати, а хор добре звучав, і тут вже бажане число могло й не набиратися. Тому хор то розтягувався, то стискався, наче міхи в баяні. Володимир Данилович спочатку набирав скільки треба було по кількості, а коли вже хор не міг звучати як належить, влаштовував чистку.
  Спершу ми розучували «Вєчєрній звон» Аляб‘єва. За соліста був шестикласник Володька Бабій, худющий, біловолосий і трохи манірний, наче справжня естрадна зірка. У Володьки були високий чистий голос і, як казав Володимир Данилович, абсолютний музичний слух. Хлопці дражнили Володьку Граф Здохелло.
  - Вєчєрній зв-о-он!-заходився Володька.
А хор вторив йому:
  - Бом-м-м! Бом-м-м!
  - Вєчєрній зв-о-о-он!-розливався шкільними коридорами Володьчин голос.
А ми розкотисто бемкали:
  -Бом-м-м! Бом-м-м!
  Від цієї пісні мені робилося гарно й весело, адже бомкати в мене виходило дуже красиво й лунко.
  Розучували ми й Баркаролу Миколи Лисенка. Ох, же й гарна пісня, хвиляста така, співаєш, мов на хвилях гойдаєшся:
     Пливе човен,
     Води повен,
     Та все хитається,
     Та все хитається.
     Іде козак до дівчини,
     Та все спиняється,
     Та все спиняється.
  Лисенко, він же наш земляк, із-за Сули. Може, і пісня ця про Сулу, і це по ній човен пливе, а козак і дівчина живуть десь коло річки. Он і моя баба Ганна дівкою жила на хуторі над Сулою, а дід Федір до неї через всі плавні чалапав, поки не оженився та не забрав до себе.
  Отут я вже призвичаївся співати за гуртом і так, щоб не дуже голосно, аби мене не сильно чути було, якщо співатиму знов щось не те.
  Іще була пісня про Леніна, як же без нього:
     День за днем ідуть роки
     Сяють зорі на знаменах,
     Та ніколи і ніхто
     Не забуде імя Ленін!
  Хто б там того Леніна забув, якщо його повно скрізь. Он один, пофарбований серебрянкою, стоїть на постаменті перед Будинком культури й показує рукою на ярок над ставком. Щось із півдесятка Ленінів на різних плакатах стримлять тут і там по селу. А в баби Мотрі Вакирячки Ленін висить у хаті на покуті, бо покійний дід Василь був партійним. Я вже не кажу, що в школі нашій на стінах десь п`ять чи шість Ленінів, то з матір’ю, то з Горьким, то в Смольному, то з дітьми.

  Дійшло, нарешті, й до концерту. На 7 листопада увечері в Будинку культури було свято. Почали з урочистої частини. На сцені стояв довгий стіл, засланий червоною матерією, збоку трибуна. За столом розмістилися голова колгоспу, сільська головиха, парторг і наш директор школи Іван Омелькович. Поки  духовики в оркестровій ямі під сценою грали гімн, на сцені й у залі всі стояли. Потім знову сіли, а голова колгоспу пішов за трибуну виступати.
  Хористи гуртом обсіли дальні місця біля виходу з зали. На сцені бубоніли доповідачі, люди в залі неголосно перебалакувалися й пересміювалися. Іван Біда, справа від мене, теж неголосно бубонів, перекривляючи промовців. Дівчата біля нас стиха пирскали, а  переді мною майтиляла білими бантами Надька Пащиха з шостого класу. Я все дивився то на її банти, то на надьчину довгу шию, а потім легенько полоскотав її кінчиком свого червоного галстука. Надька прожогом повернулась до мене, у неї було таке лице, що точно зараз вб’є, і просичала:
  - Зараз все Катерині Іванівні розкажу!
  Ох і ябеда ж ця Надька, ну її к бісу! А Катерина Іванівна - то моя мама, вона вчителька і теж десь тут у залі. Дуже важко живеться на світі, коли твоя мама вчителька та ще і в твоїй школі. Хтось інший побалується, його посварять та й усе. А тебе посварять і ще й твоїй матері відразу розкажуть. А та вже дома так тебе відчитає, що краще б лозиною відперіщила.
  Після урочистої частини на сцену з'їхала завіса, і поки лаштувалися до концерту, духовий оркестр гримів із ями маршами. А потім був концерт, наш хор співав три пісні, я співав разом з усіма й дивився зі сцени в залу, бачив там і маму, й тата, й сестру, вони уважно слухали спів, а після кожної пісні завзято аплодували. А я був такий щасливий, як був щасливий останній раз на День піонерії 19 травня, коли нам в село на районний зліт привезли морозиво. Ванільне, у вафельному стаканчику. Я з’їв його аж вісім порцій, і в мене навіть горло не боліло.
  Додому ми верталися вчотирьох – тато, мама, сестра і я. Мама сказала, що хор співав дуже гарно, і я теж молодець. А тато все посміювався й повторював, що в нас у сім'ї тепер є свій артист. Сестра ж не говорила нічого, а тільки дала мені два чи три щовбани, поки тато з мамою не бачили. Щоб не задавався.

  А незабаром ми поїхали у район на конкурс шкільних хорів. Краще б того конкурсу не було зовсім або щоб і був, але нас там не було.
  Хорів з'їхалося аж дванадцять, співали по дві пісні й виступали з перервою на обід. Самі співали, самі себе й слухали, бо крім конкурсантів і журі, глядачів у залі більше не було. Журі сиділо в першому ряду перед сценою. Головував у ньому сам Гичка з райкому комсомолу, двох інших, повнуватого дядька з залисинами й тітку з високою білою зачіскою, я не знав.
  Ми виступали п'ятими, співали Баркаролу й пісню про Леніна. Виступили дуже гарно, ніхто ні разу не збився, усе зробили так, як нас навчав Володимир Данилович. Коли зійшли зі сцени, він нас ще й похвалив. А в перерві я сам бачив як до нього підійшов учитель з Михайлівської школи, потиснув руку й сказав:
  - Ну, ви дали жару. Молодці!  
  Потім ще була друга частина, там виступали райцентр, Вишнівка, Григорівка, ще якісь школи. Коли виступили всі, жюрі вийшло у спеціальну кімнату радитися. Конкурсанти сиділи в залі, чекали на журі й теревенили. Ми чогось навіть і не сумнівалися, що хор наш був найкращим, і вже раділи, що нас зараз оголосять переможцями.
  Хвилин через десять жюрі вийшло з-за куліс на сцену. Жінка з білою зачіскою тримала в руках грамоти. Зал затих, Гичка прокашлявся й почав оголошувати результати і вручати грамоти. Перше місце присудили школі з райцентру, друге дали Лукашівці, наш хор був аж третім.
  З району ми верталися вже поночі. У ЛАЗі було гамірно й весело - то сміх, то балачки, то співи. Володимир Данилович сидів на боковому сидінні біля передніх дверей мовчки і задумано дивився на наші веселощі.  

  На наступній репетиції він увійшов до спортзалу з виглядом  суворим і рішучим. Всі вже чекали на своїх місцях.
  - Зараз буде!-сказав Іван Біда.
  Володимир Данилович кілька разів плеснув у долоні для тиші, а затим став викликати нас один за одним до себе. Грав на баяні «То берізку, то ялину», і треба було заспівати під баян один куплет. Перший ряд, потім другий, спочатку дівчата, потім хлопці. Багатьох Володимир Данилович повертав назад у стрій, але комусь вказував і на двері.
  Чим довше тривало це випробування, тим більше хололо у мене всередині. Коли дійшла моя черга, я зістрибнув із лавки й майже приречено підійшов до Володимира Даниловича. Той заграв, а я затягнув якимось паскудним чужим голоском:
     То берізка, то ялина, то рокит зелений гай.
     Дорога моя країно, де знайдеш такий ще край!
  -Не те,- поморщився Володимир Данилович...

  Вже в дверях я оглянувся назад. Іван Біда саме співав, Володимир Данилович перебирав кнопки баяна й задоволено кивав головою.
  - Не те, не те. Сам знаю, що не те. Чи й не новина,- пробурчав я та й почовгав до роздягалки.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 15-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Вікторія Т., 13-03-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.114618062973 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …