Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46233
Рецензій: 90335

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

****3

© Яків , 10-03-2019
Початок:
http://gak.com.ua/creatives/1/47019
http://gak.com.ua/creatives/1/47053
***
Ніхто не забутий, ніщо не забуте, ніхто не забутий, ніщо не забуте ‒ ці рядки зі сценарію до Перемоги, як і про вербичку в жалобі, вкипіли в мою дитячу свідомість, повторювані рік по рік біля пам’ятника солдатам Другої Світової. Урочиста процесія збиралася біля клубу, завідуюча поспіхом проводила останню репетицію, далі колона рушала на кладовище, попереду ветерани з червоними прапорами, за ними плив ялиновий вінок, строго по два йшли ми, потім небайдужі односельчани, а десь у хвості бадьоро гримів духовий оркестр.
Ми ставали спинами до постаменту, де напередодні сріблянкою підводили імена, що ввійшли в безсмертя, позаду ховалася завклуб з зачитаними папірцями незмінного монтажу, і те мене трохи дратувало, бо забути одні й ті ж вірші було неможливо.
Потому на цвинтарі про те саме проголошувало полум’яні промови місцеве начальство, схилялися прапори у хвилині мовчання, і травневим повітрям, змішаним запахом хвої та фарби, лунали наші дзвінкі голоси під громаддям гіпсової постаті, яку я й часом побоювався, уявляючи, як воїн раптом зійде з постаменту та піде суворий і срібний поміж хрестів.
Правда, він так і не пішов, він розвалився, хоч його підмащували, фарбували, та він однак лущився, тріскав, осипався крихтами в землю... Його з’їдав час.
Моя баба по матері, баба Ганя, Ганна Оксентіївна, жодного разу не ходила на той мітинг, не називала його Перемогою, а при спомині ‒ лише по рускі, Побєдою. То була не її перемога, і таки, певно, й не зовсім наша.
Про бабиного чоловіка, діда Йосипа, там ніколи не обмовилися й словом. Наче й не було його. Й не існувало. Був і ні… не було. Дарма, що дідова могила в двадцяти метрах від срібного солдата, під старою крученою вишнею, вплетеною у високу огорожу. Баба завжди залишала хвірточку прочиненою, мов би її Юсько ще міг коли прогулятися світом, бо хіба ж то ним натішився…
Аби я знав більше, то міг би й розказати більше. Я би розповів, діду, в якому гарячому бою тебе вибухом присипало землею, тією самою, чорною, на якій має рости зерно, та як тебе знайшли гітлерівці та потягли в довгий полон. І чого вартувало тобі, контуженому, тричі тікати з концтабору, двічі невдало, відчувати на собі оскаженілий подих німецької вівчарки, і знову долати Одер, і йти, йти, йти, повзти, рухатись на Схід.
Ти, виснажений і побитий, за колючим дротом, не продав товариша, єврея Мишка, за буханку чорного хліба, яка охлялій людині могла видатися дорожчою за життя. Потім ви тікали удвох і він назвав тебе братом, ви влипали в каламутну баюру на узбіччі дороги, та якби не Мишків заплічний чемоданчик, то німецька колона прогуділа би поруч, але котромусь солдату заманулося підібрати той нехитрий скарб, примітний в багні. І знову приклади, і шмаття твоєї скатованої плоті, і дріт, і табір,  і полон.
Нічого не знаю. Я майже нічого не знаю. Твоя війна вміщується в мої кілька рядків. Коли тобі врешті втретє вдалося втекти, то тебе ледве не забили свої, за те, що ти повернувся з полону живим, і тебе порятував твій названий брат, який, падаючи на коліна перед червоними катами, розповів про ту чорну буханку хліба… Що ти наш, не чужий. Свій. І ти знову потрапив на фронт, і воював до самісінької Побєди.
Бо Ганиного брата, полоненого Григорія, визволителі зразу потягли в шахти спокутувати те цинічне й болюче сталінське тавро. Одна каторга мінялася іншою.
Ти ‒ є. І в списках воїнів теж. Я сам посприяв цьому, аби твоє ім’я писалося виключно з тієї срібної букви. Це мій маленький вклад в твою посмертну долю.
Правда, твоя Ганя про те так і не довідалась. Востаннє вона залишала хвіртку прочиненою в дев’яностих, а далі й сама зайшла за неї.
Може, й була яка книжка червоноармійця, чи який інший папір з печатками, та хоронили діда злиденної осені, коли й день, як ніч, та розбитою дорогою, зі ще глибшими баюрами за ті воєнні, ховали в тому благенькому піджаку, одному, що тільки на вихід, де в кишені й могли бути документи. Про те, що воїн, що воював, що проливав кров, що пробився крізь пекло. Та після зустрічі з ним, ти, зранений,  вже не міг довго прожити.
Тепер про те мовчить земля і не скаже нікому нічого.
***
За моїм другим дідом, Іваном, майбутнім чоловіком Ядвіги, Друга Світова не поспіла. А я, будучи малим, якщо іноді й звертав увагу на табличку на дідовому хресті з 1940 роком, то всякий раз подумки велемудро завважував, що мій дід Іван таки був хитрим, бо зумів же вмерти раніше та не піти воювати!
Проте на війну він потрапив. І пройшов її молодим, фактично безвусим юнаком,  всю від початку й до кінця, від краю й до краю. Та не його вина, що на війні дід опинився неправильній, де воювали за царя й отєчество, то ж пам’ятників не тільки дідові, а нікому з тої війни нема. Ні імен, ні пам’яті.
Я взагалі би не знав, що він там був, якби в бабиній шухлядці не натрапив на старе пожовкле фото солдата з царською білою кокардою на кашкеті.
‒ Хто?
‒ Дід твій. Іван. У Першу Мирову. За царя.
Я тоді більше нічого не спитав, а батько нічого не сказав. А баби вже не було на світі. І більше нікого спитати. Ні слова.
Людина могла чотири роки підніматися в безглузді атаки, сидіти в сирих окопах, втрачати здоров’я і молодість, а через кілька десятиліть потому – пустеля. Пустеля пам’яті. Вона продовжується в мені.
І десь крадеться єхидна думка, що полеглих згадують до початку нової війни, бо нова війна – це нові смерті і свіжий біль.
Кілька років тому, коли весною орали город, земля віддала латунну пряжку російського солдата часів Першої Світової війни. Може ‒ його?  
Бережу.
----
Думаю, далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 13-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 13-03-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-03-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.65797805786133 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …