Узагалі вона добре вміла притлумлювати свої бажання, моя мати. А мрій, здавалося, у неї й зовсім не було. Хіба таке щось, геть уже несусвітнє, як для кінця 80-х – побувати в Парижі, одягти сукню від Коко, сфоткатися з Вахтангом Кікабідзе. Та ці фантазії радянської жінки, якій ще й тридцяти немає, зрозуміти можна. А ще в неї було предивне – як на радянський глузд – неприйняття «ширпотребу», якесь майже органічне його відторгнення. Я тоді був геть байдужий до речей і зовсім не розумів, чому вона з таким трепетом і захватом одягала на мене темно-синю в білу клітинку сорочку, припасовувала, пригладжувала й замріяно казала:
– Прибалтика… вміють.
Мати гірко плакала, коли в бійці з однокласником я втратив половину рукава… Вона чудом діставала речі, яких ні в кого не було, і носила дуже довго. Через сім років італійські чоботи «Salita» були наче такі самі, як у перший день. Мати сиділа над ними з ножем у руках:
– Поріжу… як же ви мені надоїли!
Не порізала…
У неї не було тяги до речей у сучасному розумінні, коли постійно хочеться чогось нового й нового. Ні, просто якимось шостим чуттям, надтонким нюхом вона вміла знаходити насправді свій одяг. Коли вперше його вдягала, мені починало здаватися, що одяг так само довго й уперто шукав її, мріяв зустрітися з нею. Срібний гарнітур із бірюзою – улюблена прикраса – пасував до більшості речей її небагатого гардеробу.
Підкрадалися дев’яності. Батько від нас пішов давненько, ми економили на всьому, світла зайвий раз не вмикали. Мати працювала товарознавцем у райспоживспілці, цілими днями щось рахувала на електричному калькуляторі, писала стовпчики цифр на грубому розлінованому папері, який важко піддавався ручці, та ще блукала між лантухами, ящиками, контейнерами й діжками – у дощ і мороз. Верталася додому в чистісіньких блискучих чоботах, щось варила, точно відмірюючи крупу й картоплю, мовчала.
Те кляте мило мати надибала в універмазі. Воно там лежало на полиці, серед якихось недоладних люстерок та носових хустинок, якими хіба чоботи хотілося витерти. Вільно лежало. Не чеське, не прибалтійське, не югославське, навіть не ГДР-івське. Французьке мило «Jean Patou». Велика коробка барви слонової кістки з золотим тисненням, а в ньому – аж три брусочки, любовно загорнуті в тонесенький папір, перехоплені тонкою атласною стрічкою. Мати відкрила коробку, нахилилася й понюхала. Напевно, тоді їй уявився й Париж, і Ейфелева вежа, і сукня від Коко. Коробка мила коштувала 18 рублів і скількись там копійок. Мати глянула на гаманець, тоді на мене – і махнула рукою. При зарплаті 80 рублів не до таких забаганок. Ясне діло.
– Ма’ – допитувався я, – ма’, нащо воно тобі? У нас дома повно мила. Десять кусків, чи дванадцять, у шафочці в ванні.
Вона, виринувши звідкись, посміхнулася й мовила:
– Бо воно дуже красиве. Ти ж бачив. У нас не таке…
Звісно, що я не зрозумів її. Я не бачив різниці між нашим і тим, «Jean Patou». Я подумки розвів руками.
– Чим воно хоч пахне? Розами?
Мати махнула рукою й не відповіла.
Вона ще заходила провідувати те мило. Кілька разів навіть рішуче діставала гаманець, розстібала, а потім зиркала на мої черевики або куртку й клала гаманець назад у сумку.
«Це ж треба, щоб людина так хотіла мила. Гм», – подумав я й почав збирати гроші. Назбирати 18 рублів, коли надворі десь 1988, а тобі лише 8 років – не така проста справа. Але я помаленьку збирав. Відмовився від мрії про ручку за 6 рублів, про зошит із жар-птицями, щоб записувати туди «все». Пиріжки в буфеті купував через раз. Місяців за три назбирав. Прийшов в універмаг із жерстяною банкою з-під монпансьє, впевнено рушив до потрібного відділу й зажадав коробку пахучого «Jean Patou». Продавщиця повідомила мені зашкарублим голосом, що такого мила в продажу вже немає. Розібрали.
Розхапали, варвари, розтягли по домівках.
Я розчарувався й образився. На універмаг, на продавщицю, на дядечка Jean Patou, який вислизнув од мене, втік, не дався до рук. Узагалі той клятий 88 рік був якоюсь суцільною часткою «не»: немає, не вистачило, не достояв, не встиг, не купив, не наскладав.
*
Років через надцять, коли я вже й виш давно закінчив, а мати знову залишилася сама в квартирі – щоправда, цього разу облаштованій так, як їй хотілось – я спитав у неї про те мило:
– А пам’ятаєш?
Вона, уявіть собі, пам’ятала. Описала з точністю й коробочку слонової кістки, і напис, і атласну стрічку. Вочевидь, поринула ще далі, бо погляд став похмурий, тривожний, невпевнений, як і тоді.
– Чим воно пахло? Ти тоді не сказала, – спитав я.
– Та нічим, – вона замислилася, – нічим таким. Дуже тонка й ніжна косметична отдушка, без аж такого запаху.
– Я хотів тобі його подарувати, але…
– Я знаю, – перебила вона, – продавщиця мені сказала. Нічого страшного.
– А що б ти робила з ним? Однесла б у ванну? Невже однесла б?
– Ні, звичайно, ні. Поклала б десь… хай би лежало.
– Ну а нащо? Я досі не розумію.
– Я теж не дуже. Просто хотіла б, щоб воно в мене було. Французьке. Тоді! Ти не зрозумієш …
– Ти й зараз його хочеш? Досі ще?
– Хочу. Воно мені непотрібне. Але от хочу…
Тоді я не почав шукати «Jean Patou». Навіть наміру такого в мене не з’явилося. Ми посміялися й забули. Зате тепер, коли дарувати мило вже нікому, я знайшов його в Інтернеті. Випадково. На якомусь сайті хенд-мейду. Мило вінтажне французьке «Jean Patou». Будь ласка. Те саме. В тій самій коробочці. Коштує близько 300 грн. Це такі вже дрібниці в порівнянні з 18 рублями у 88 році – особливо якщо зважати на мету.
Однак я не жалкую.
Я уявив собі, що було б, аби я його купив. А що було б? Мати б дуже зраділа, поклала б його десь у шафу коло білизни або в сервант коло в’язання – як у радянський час усі клали красиві речі. Потім до нього б усі звикли. Коробочка поступово пожовкла б. Не думаю, що «Jean Patou» таки колись би опинився у ванній. Ні, радше, загубився б під час переїзду або заліг на дні одного з тих ящиків, які ніколи й нікому вже не відкрити. Це не містика, а просто такий збіг обставин. Завжди чомусь є такі ящики. У всіх.
А тому краще так, як є. Є ж ігри без логічного завершення й оголошення переможців. Є товари, які повинні щезнути з полиці того дня, коли ви якраз схочете їх купити. Є мрії, яких не треба здійснювати. Бо інакше… відкриєте отак колись свою побляклу коробочку, а в ній… просто мило, яке, до того ж, майже не пахне. І куди його – в ванну?!
