Овсій в молоді роки був ще тим гультяєм, та коли одружився, пішли діти, заспокоївся. Пройшли роки, діти повиростали, порозліталися далеко від рідного дому, і він знову взявся за своє. Не так, як в молодості «стрибав в гречку», а так час від часу. Те, що Овсій гульнув, знав весь куток за двома прикметама.
Перша – відкрита навстіж хвіртка та ще й вбік вулиці. Хвіртка була особлива. Робити її разом з воротами Овсій запросив свого давнього друга Мирона. Як водиться, спочатку /при/запросили до столу, пригостили. Не обійшлося звичайно ж без чарки. Випили, закусили, поговорили про погоду, види на врожай, політику, і пішли міряти відстань між стовпами, де повинні стояти нові ворота та хвіртка. Заміряли, записали розміри на пачці цигарок, випили «на коня», і Мирон рушив додому. По дорозі зустрів невеличкий гурт дядьків, що стояли на вулиці і жваво обговорювали якусь нагальну проблему. Зупинився, потиснув усім руки, пристав до розмови. Закурили. Мирон пригостив дядьків цигарками, сам закурив останню і викинув порожню пачку.
Коли заходився робити замовлення, згадав, що викинув пачку від цигарок з записами розмірів. Йти шукати ту пачку або заново міряти не схотів. Все налаштовано на роботу, роби не хочу, а тут кидай і йди чортзна куди. Вирішив, що й так пам’ятає всі розміри, тож робив все по пам’яті. Ворота стали, як влиті, а от хвіртка вийшла вужчою, ніж треба, і між нею та стовпом утворилася щілина. Мирон по хитрому поміняв кріплення завісів, щілина зникла, але тепер хвіртка відчинялася як в бік двору, так і в бік вулиці. Причому вбік вулиці сама по собі. Впритул до стовпа закопали кілок. Тепер хвіртка відчинялася тільки в один бік.
Кожного разу після чергового загулу Овсій намагався не попадатися на очі дружині. Жінка теж робила вигляд, що не помічає його. Так тривало до обіду. Овсій сідав за стіл наче нічого не трапилося, жінка мовчки, міцно стиснувши губи, ставила тарілку з борщем. Овсій брав ложку і починав перемішувати вміст тарілки, неначе щось шукав.
- Шо ти риєш, шо ти риєш!!
- А м’ясо де?
- Пішло на оплату тій хвойді, в якої ти ночував. Яка ж жінка приголубить на дурняка такого миршавого та підтоптаного діда!
Овсій скаженів, вискакував з-за столу і кидався на дружину. Але ж вона знала, з ким має справу, і заздалегідь ставала біля дверей. Не встигав чоловік поворухнутись, як вона вже зникала з хати. Овсій вискакував на двір, відкривав навстіж хвіртку, висмикував той самий кілок і з криком «уб’ю» бігав кругом хати. Та жінки ніде не було. Тоді він жбурляв кілок і, сопучи, як ковальський міх, ходив по двору, доки не натикався під сараєм на круглий камінь від ручної крупорушки. Сама крупорушка давно зламалася і десь пропала, а ось камінь лишився. Хапав той камінь і жбурляв за паркан на вулицю. Сідав на приступки і курив одну за одною цигарки. Десь після другої чи третьої заспокоювався, і тоді зі своєї схованки з’являлася дружина і починала шпетити чоловіка:
- Що ж це ти, халамиднику, хазяйство рушиш, добром розкидаєшся! Так недовго з торбами поміж людьми піти! Он кури по всьому кутку розбіглися! Піди спробуй їх потім знайти. Ти ще сажку розкрий, хай свині розбіжаться. Дать би тобі по голові он тим кийком, що кинув посеред двору. Ану, прибери негайно.
- Щас, Галочко, щас.
Вскакував з приступок, хапав кілок, ставив на місце, ретельно притоптував. Біг заганяти курей, знаходив та відносив на місце камінь, косив бур’ян біля двору, прибирав сміття. Особливо ретельно визбирував недопалки цигарок. Частина вулиці перед їхнім подвір’ям ставала, як галявина в парку англійської королеви. Це була друга прикмета, по якій весь куток знав, що Овсій гульнув.
Скінчилася ця історія тим, що чергового разу Овсій висмикнув кілка, зробив кілька кроків і впав. Не витримало серце. Дружина поховала чоловіка, відбула поминки, злягла сама і за три дні померла.
Стоїть пусткою хата, заросла по вікна бур’яном, по стріху сливняком. Ніхто не дивиться, в який бік відкрита хвіртка. Та все ж час від часу йде вулицею людина, гляне на хвіртку, згадає Овсія і Галину, та й посміхнеться.
