Поліна сиділа на терасі затишної вілли в Будві та дивилась на Адріатичне море. Море завжди нагадувало їй ті часи, коли все почалось та все скінчилось. Коли вона, ще зовсім юна 16-ти річна дівчинка, переповнена мріями про щасливе майбутнє, вірила, що все можливо. Можливо просто жити кожен день, не переймаючись дорослими проблемами, відчувати радість від того, що грайливе сонечко ніжними променями ласкає твоє лице та волосся, коли ти лежиш посеред лугу в височенній траві. Коли ти годинами можеш спостерігати за метушливим та впорядкованим життям маленьких істот–мурах та слухати шепіт вітру.
Велике прекрасне почуття застало її зненацька, немов би вітер вірвався у відкрите вікно і наповнив її свіжим повітрям. Так і її життя наповнилося змістом... та чимось невловимим, чимось таким, про що нікому не розповідають.
Він був старший за неї на 5 років. В цьому віці це провалля, через яке не кожний зможе перейти, витримавши, не зіпсувавши це перше ніжне почуття.
Це було схоже на відношення до ніжної квітки, в яку ти вкладаєш свою душу і дуже дбайливо піклуєшся, захищаючи від негоди та засухи.
Але як і все неймовірно чудове, це тривало недовго.
Холод та жах передчасної втрати коханої людини страшною темною ковдрою накрив її, коли вона тільки закінчила школу та будувала плани на майбутнє. Накрив так, що не можливо було дихати, та і не хотілося вже. Все даремно. Саме жахливе було те, що вона не знала, що трапилося насправді. Звістка про те, що її Артем пропав безвісти-це балансування між реальністю, де все темно та невгамовною надією, яка витягує з тебе останні сили.
І після цього її світ більше не був таким, як раніше. Все розділилось на до і після. Щоб не зійти з розуму, вона добровільно побудувала стіну між собою та навколишнім світом. Здавалося, ніщо не могло б її зачепити і принести біль, страшніший від того, що вже їй довелося витримати.
Але життя продовжувалось та вир подій закрутив Поліну та поніс її до нових пригод, де були і нові випробування, нові стосунки та такі незбагненні події, про які вона навіть не могла мріяти в своїх найсміливіших снах.
Глава 1.
Було у вас таке, коли одна єдина зустріч змінює весь хід подальшого життя?
В життя Поліни Новікової ця подія ввірвалася, як несамовитої сили ураган і все, що було до цього, стало неважливим і якимось несправжнім.
Але про все по порядку.
Спершу треба розповісти, що являла собою ця симпатична дівчина з глибоким поглядом зелених очей, які, здавалось, один раз побачивши, знають про тебе все.
Був звичайний день звичайнісінького літа. Весь ранок Поліна провела біля моря.
Каспійське море–це відтворення бурхливого перебігу життя, коли ти, занурюючись під кожну набігаючу хвилю, мов би приймаєш виклик самої долі. І кожного разу цей виклик стає дедалі більшим і вимогливим до тебе.
Ця несамовитість та непередбачуваність моря була дуже близька їй. Всередині у зовні спокійної та врівноваженої 16-річної дівчини відбувалась така боротьба, яка іноді лякала її саму. Звідки що береться? Вона навіть заздрила своїм одноліткам, для яких море–це просто море, а не відображення того, що діється у тебе всередині.
Скільки Поліна себе пам'ятала, її завжди цікавило–а чому саме так все відбувається, саме так все влаштовано? І головне–з чого все почалося? І цей невтомний процес мислення займав всю її увагу. Замислюючись, вона іноді не помічала знайомих, яким приходилось голосно вигукувати декілька разів її ім'я або ставати прямо перед нею, щоб привернути її увагу.
Ось і зараз вона, втомлена нерівною боротьбою з хвилями, які ближче до обіду стали занадто великими і зухвалими, сиділа, поклавши красиву русяву голівку на коліна та думала про те, що ще якийсь рік і їй потрібно буде визначатись з майбутньою професією.
Раніше вона дуже хотіла стати письменницею або журналісткою. Вчителька мови та літератури з першої школи, де навчалась Поліна, навіть сумнівів не мала щодо цього.
Твори Новікової виборювали перші місця на різноманітних конкурсах з літератури, а завдяки так званій «вродженій» грамотності вчителі їй довіряли перевіряти диктанти та твори своїх однокласників.
Все це змінилося, коли Поліна вирішила спробувати себе в точних науках та перейшла до математичної школи. Математика ніколи не подобалася їй і навіть приносила постійний клопіт. А все тому, що завдання з математики вона вирішувала не так, як треба було з погляду вчительки, а так, як в неї виходило. І навіть не дивлячись на те, що рішення та відповідь були правильними, ій постійно занижували оцінки.
"Вирішуй, як всі. Нема чого виділятися поміж інших", – казала математичка.
Виділятися поміж інших. Так, це було неприпустимо та доволі небезпечно у середині 80-х років минулого сторіччя.
Треба було бути дуже сміливим, щоб дозволити собі таку розкіш–бути "білою вороню", яку цькують всі, кому не лінь.
Поліна не була боягузкою, але постійне протистояння сталій системі, яка вимагала підкорення штампам, втомлювало її. І вона згодом почала пристосовуватись під систему.
Але тільки зовні. Вона не скорилася, як це могло видатися на перший погляд, просто вся її боротьба перейшла всередину і це, напевно, і була відповідь на питання, чому вона не така, як усі.
Там, всередині, це була нескорена, допитлива, відстоююча право на свої погляди, дівчина.
Внутрішній монолог з собою вщухав тільки вночі. О–це був найулюбленіший час, коли її внутрішній світ розквітав яскравою квіткою і був, як то кажуть, в "своїй тарілці".
Це був час спокою і гармонії, час пригод і випробувань себе в різних ролях.
Вона завжди бачила сни, в яких була головною героїнею та здійснювала неймовірні пригоди в часі, відвідувала одночасно багато різноманітних найцікавіших місць.
Просинаючись, вона вірила, що коли виросте, то все це стане реальністю. Більш за все вона хотіла бути незалежною, мандрувати світом і відтворювати свої враження та почуття від цього в своїх книгах.
З переходом до нової школи все змінилося з точністю до "навпаки". Вчитель з математики був у захваті від її природної здатності находити декілька нестандартних рішень однією задачі та від її аналітичних здібностей.
А ось вчителька літератури вимагала писати твори, використовуючи думки, які вона безсоромно видавала за свої, невдалим чином та невлучно цитуючи їх з підручника хрестоматії .
Цей неперевершений розсип банальності та нестерпних штампів призвели до того, що загнана всередину з метою самозбереження дівчинка-бунтарка почала видиратися зі своєї добровільної схованки.
І все б нічого, але Поліна наступила на улюблений мозоль амбіційної Серафіми Генадіївни–так звали вчительку літератури.
Вона написала в творі за книгою "Майстер та Маргарита" Михайла Булгакова, що єдиний по-справжньому чесний та позитивний герой там–Воланд. Інші просто грають не свої ролі, бояться самі себе та пристосовуються до створених кимось умов, руйнуючи свою особистість.
"Думаєш, що ти найрозумніша? А як щодо того, щоб вилетіти з комсомолу?"– несамовито кричала Серафіма, немов би ця погроза повинна була налякати дівчину. Поліна й сама вже неодноразово думала, що вона там робить.
Де вона і де комсомол? Але, як не прикро було це визнавати, дівчина не далеко відійшла від засуджуваних нею героїв Булгакова–тоді перспектива вилетіти з комсомолу автоматично позбавляла тебе подальшого навчання в інституті та інших уявних перспектив налагодженого життя в суспільстві.
I вже по знайомiй їй схемi вона добровiльно заховала i цей свiй талан десь глубоко всерединi. Полiна i гадки не мала тодi, що бажання писати нагадає про себе ще не раз i вiдiграє в її життi значну роль.
Але все це буде потім.
Зараз вона замріяно сиділа на березі моря, не помічаючи, що сонце давно вже перетворилося з грайливого лагідного кошеня на жовто-палюче нестримне око.
– Ти не боїшся спалити свої ніжні крильця, Метелику?
Голос позаду налякав її та змусив озирнутися.
Вона побачила його. На перший погляд це був звичайнісінький хлопець. Але щось невловимо знайоме та близьке було в його примружених блакитних очах, так контрастувавших з чорнявим волоссям та смуглявим обличчям.
Він не був з місцевих, це було зрозуміло по його мові без специфічного в цій місцевості кавказького акценту. Але якась сила та впевненість, притаманна представникам цього гордого, іноді несамовитого гірського народу, відчувалась у всій його поставі.
– Артем,–він простяг Поліні руку та допоміг їй підвестися з землі. – А як тебе звуть, миле створіння?
– Поліна,–ледь промовила дівчина. Завжди впевнена та смілива, наразі вона не розуміла, що коїться. Ноги та язик не слухались її.
– Я бачив тебе на базі відпочинку. Ти грала в клубі у теніс з маленьким хлопчиком.Це твій молодший брат?
– Так, троюрідний.– Вона ще щось хотіла додати, але чомусь знову завагалась.
– Наразі ти не дуже балакуча, але це навіть на краще.
– Чому?– щиро здивувалась дівчина.
– Тому що мені є що тобі розповісти, а я люблю щоб мене уважно слухали такі зеленоокої красуні. До того ж, ті хто мало говорять, більше помічають навколо. Я не помиляюсь?
Поліна тільки посміхнулась. Впевненість цього синьоокого коренастого юнака та його голос діяли на неї чарівним образом, вона готова була слухати все, що він скаже і навіть її прискіпливий та критичний мозок не став цьому заперечувати.
Якщо би потім її спитали, про що вони говорили весь шлях до бази відпочинку, вона не змогла би відповісти напевно. Це був нескінченний потік водограю, який грайливо підхопив її і переніс всі образи та мрії з її снів в реальність.
Це було те ні з чим не зрівняне відчуття, коли ти слухаєш людину і дивуєшся тому, як те, про що він говорить відгукується в тобі нестримною радістю та розумінням. І нема чого додати, бо всі думки вже прочитані та спільно занотовані в вашій свідомості, яка стала однією на двох.
***
Вже підходячи до доміку Поліни на базі відпочинку, Артем розповів, хто він і що робить в цих місцях. Він був киянин, як і вона, але старший за неї на 5 років. Так, йому був 21 рік, хоча по його зовнішності цього не можна було стверджувати напевно. Хлопець навчався на військового журналіста та проходив преддипломну практику в горах Дагестану, де наразі знаходилась база відпочинку, на якій відпочивали Поліна з батьком та братом.
Їх табір, де проходили практику ще дев’ятеро студентів останнього курсу Університету Шевченка, знаходився неподалік від бази відпочинку. Завданням преддипломної практики було вивчення історії, культури та взаємовідносин двох гірських народів— дагестанців та чеченців.
Треба сказати, що Чечня в 1986 році ще не була плацдармом військових дій, які розгорнуться там пізніше. До початку Чеченської революції та до Дудаєвського перевороту було ще довгих п'ять років, а до початку військових дій й того більше— десь біля 8. Але настрій мирного населення, що підігрівався рідкісними тоді ще набігами малочисельних бандформувань, був цікавий для вивчення та аналізу ситуації, яку ще можливо було завчасно розпізнати та не дати цій іскорці розгорітися.
Нарешті, Артем з Поліною дісталися Полінкинового будинку. Звідти вийшов батько дівчини та, побачивши, що Поліна не одна, прискіпливим поглядом почав оглядати Артема.
Потім він перевів погляд на Поліну.
– Ти де так довго була?–мов би не помічаючи хлопця, спитав батько.
– Я була на морі. А це–Артем. Познайомся.
– Артем, це мій батько– Іван Михайлович.
– Дуже приємно, – сказав Артем.
– Угу, – похмуро відповів батько, мов би хлопця й не було тут зовсім, – зови Руслана та йдіть вже додому, час їсти.
– Добре, тато, – відповіла Поліна і побігла разом з Артемом шукати малого бешкетника Русіка.
Руслана вони знайшли вже майже біля дороги, за якою висотіли гори. Вони з друзями кидали каміння через дорогу, намагаючись влучити як можливо ближче до підніжжя.
– Агов, басурмани,–звернувся до хлопців Артем, –а вам не спадало на думку, що хтось, такий же розумний, як ви, почне кидатися камінням зверху? Але мені чомусь здається, що їм це робити буде набагато зручніше і вони будуть влучнішими за вас? Що будете тоді робити?
Хлопці пороззявляли рти та, покидавши каміння, з цікавістю почали розглядати Артема.
Першим оговтався Руслан:
– Поліна, а це хто?
– Це мій новий знайомий– Артем. Привітайся з ним.
Дев‘ятирічний Руслан з серйозним виглядом підійшов до Артема та по-дорослому простягнув йому руку.
Вони привіталися по-справжньому, по-чоловічому.
– Хлопці, а хто з вас хоче навчитися стрибати в море зі скелі?
– Всі хочуть, – відповів за всіх Руслан.
– А не забоїтеся?
– Та ні. Ми й самі хотіли, але лячно, ми ж не знаємо напевно, де там каміння в морі.
– Тоді ввечері чекаю вас біля невисокої скелі зліва від колонки з водою. Домовились, орли?
– Добре, ми будемо! – відповіли хлоп‘ята та порозбігалися.
Поліна відвела Артема в сторону.
– Навіщо тобі така відповідальність?А якщо їх батьки поскаржаться на тебе і в тебе будуть проблеми з практикою?
– Ти вважаєш краще, щоб вони влучили камінням в проїжджаючі машини чи покалічили один одного? Якщо батьки не взмозі організувати їх дозвілля, краще це зроблю я та навчу їх чомусь корисному.
– Але це небезпечно – стрибати зі скелі!
– По-перше, скеля невисока і я вже тисячу разів пірнав з неї, тож знаю там кожний камінчик навколо. Там безпечніше, ніж вештатися та шукати пригод біля дороги.
– А по-друге?–зазирнула йому в очі Поліна.
– По-друге, я просто хочу, щоб ти побачила, наскільки я сміливий і відповідальний, – засміявся він.
– А якщо чесно, то мені чомусь завжди треба більше за інших і іноді це призводить до не дуже гарних наслідків для мене. Але я завжди роблю те, що вважаю за потрібне та мені не соромно за те, що я щось побоявся зробити лише тому, що так не робить більшість.
– Потрібен тобі такий хлопець, Поліна?– вже серйозно, пильно дивлячись їй в очі, спитав Артем.
– Принаймні, з тобою не засумуєш,– відповіла дівчина та почервоніла.
– Це ти добре підмітила– сумувати тобі не доведеться.
Ох, якби вони тоді могли знати, що ще й як доведеться їм сумувати, спочатку один за одним, а потім– їй, не знаючи напевно, живий він чи ні.
Але це буде згодом.
А зараз вони насолоджувались спілкуванням близьких споріднених душ, цими неперевершеними літніми днями, днями останнього літа Полінкиного дитинства та юності.
Лише через рік вона в одну мить подорослішає та ця мить змінить її життя назавжди.
***
Ввечері, як і домовлялися, вся команда стрибунів зі скелі зібралася біля колонки в повному складі.
На Полінці було одягнуто легке шовкове платтячко волошкового кольору, воно гарно пристало її засмаглій шкірі. Біляве волосся було зібране в пучок, в зелених очах стрибали задиркуваті зайчики. Вона, безумовно, була дуже гарна цього вечора. Артем мимоволі замилувався нею, але хлопці швидко привели його до тями.
– Гайда стрибати, – смикали вони Артема за рукав сорочки, – скоро сонце буде сідати і ми нічого не побачимо.
– Добре, добре, побігли швидше, – схопивши Поліну за руку, він ніжно, але впевнено потягнув її за собою.
Вони прибігли до скелі і почали підійматися. Це був пологий невеличкий утес, який був два метри заввишки та видавався над морем десь на півтори метри. Артем провів серед хлопців попередній інструктаж. Він так впевнено і захоплено розповідав та відповідав на питання, що, навіть, якщо ти ніколи в житті не стрибав вище, ніж з бортику басейну, після цього інструктажу тебе не спинила би й найвища скеля.
П‘ятеро хлопців разом з Артемом, один за одним пірнали в море. В захваті, вони виринали та пливли до берега, пливли скоріше, щоб ще раз відчути ту несамовиту впевненість в собі та момент свободи та паріння, коли ти відриваєшся від твердої поверхні і летиш у море, немов би в цей момент тобі подаровані крила, а до моря летіти якнайменше годину.
Десь через півгодини стомлені хлопці побігли вниз валятися на піску. На скелі залишились лише Поліна з Артемом.
– Давай спробуєш стрибнути, не бійся, я знаю, тобі сподобається, просто дозволь собі це.
Він дивився на неї своїми небесно-блакитними очима і в них розчинялись залишки страху та невпевненості в своїх силах.
– Давай, але ми стрибнемо разом, – з викликом сказала дівчина.
– А я б тебе не відпустив саму й не сподівайся.
Вони стали на краю скелі, Артем став позаду та тримав обидві її руки, як крила. Він був її крилами, її натхненням, її стіною, за якою нічого вже не страшно, є тільки спокій і впевненість, що все буде добре.
Вона ніколи раніше не відчувала такої довіри до когось, крім себе самої. І їй дуже подобалося і одночасно лякало це відчуття повної довіри і прийняття до зовсім ще незнайомого юнака.
Але було так приємно усвідомлювати, що ти не одна, що поряд є людина, яка відчуває кожний твій подих, кожний твій рух, як власний. І він не дасть тобі схибити, злякатися, втекти. Бо не можна втекти від себе самої та і навіщо?
Вони відштовхнулися від поверхні… і полетіли. Це було неперевершено. Потужний потік повітря вдарив в груди, перехопило подих, шалено закалатало серце, а в голові лише одна думка– все буде добре, бо інакше і бути не може, коли ви разом.
– Я птаха, я літаю, – тільки і встигла крикнути Поліна перед тим, як пірнути у набіглу хвилю.
Виринули вони одночасно, але нова хвиля поглинула їх в свої обійми, перекрутила догори ногами, ще раз перевернула та ніжно підштовхнула до берегу.
Виснажені хвилями та щасливі, вони кинулися на пісок, щоб трошки перепочити.
– А ти смілива, – промовив Артем через деякий час, – навіть сміливіша, ніж я думав.
Він підвівся на один лікоть і дивився на неї трохи зверху. В його очах вона побачила захоплення та щось таке ніжне і рідне, від чого їй захотілось притиснутись до нього, але вона зразу злякалась цього бажання.
Він, мабуть зрозумів все, бо з особливим трепетом погладив її по волоссю та сказав:
– Ми не повинні нічого боятися, але ти ще не готова до дорослого життя. Я почекаю, скільки потрібно, в нас попереду все життя, ми ще все встигнемо.
Неможливо передати ту гамму почуттів, що захопила її – це і щира вдячність, невимовне захоплення і повага, а ще– легкість і радість, просто радість від того, що є цей пісок, і море, і він поруч.
– Потрібно повертатись, вже запізно і твій батько може більше не дозволити тобі зі мною зустрічатися.
А я без тебе вже не зможу– ти мій ковток повітря в цьому доволі неприємному болоті під назвою «життя в уявному світі уявної свободи». Але тобі не потрібно забивати цим свою красиву голівку. Всьому свій час, та й я переконаний, що скоро все зміниться, треба ще трохи почекати.
Вони покликали Русіка та втрьох пішли в напрямку бази відпочинку.
– Надобраніч, мій Метелику,– гарних тобі сновидінь. Я знаю, в тебе найкращі сни з усіх, які можна собі уявити. З такою уявою, як у тебе, це не складно.
Поліна ще довго відчувала його ніжний цілунок на своїй щоці. Вона так й не зімкнула очей в цю ніч, бо не було вже потреби в снах, ці сни стали її реальністю. І тільки, коли перші пташки почали пробувати свій голос, сон прийняв її в свої обійми.
***
Щастя— воно для кожного своє. Для Поліни щастя мало образ спокійної впевненості у собі, у ньому, у світі навколо. Коли ти просинаєшся вранці в очікуванні неймовірних подій, які обов‘язково наповнять твій світ чимось невловимо-бешкетним.Ти вибігаєш з будинку і летиш назустріч новому дню, а в ньому– нова зустріч з Артемом і ти впевнена, що цей день та й кожен наступний не будуть схожі один на одний. А все тому, що цей хлопець мав дар наповнювати кожну хвилину твого життя якоюсь дитячою радістю і впевненістю в твоїй унікальності.
Вони з розгону занурювалися у море, набігаюча хвиля поглинала їх в свої терена, але їм зовсім не було чого боятися, бо це була їх стихія, стихія двох люблячих сердець, відчайдушних, як хвилі та спокійних, як море в штиль, про який в цих місцях ніхто і не чув.
Виснажені постійною боротьбою з хвилями, вони вибігали на берег та падали на поки що теплий пісок. Лежачи на спині, взявшись за руки, вони підставляли ранковому сонцю свої молоді тіла та насолоджувалися цим днем, сонцем, морем та небом над ними. Небо немов би відчувало їх цікавість до всього нового та постійно змінювало картинки з намальованих незнайомим художником хмар.
Потім вони, зморені сонцем, струшували залишки піску та йшли до теністої алеї з кипарисів. І розмовляли. Точніше, говорив Артем, а Поліна його уважно слухала. І це було завжди по-новому цікаво, тому що не було на світі тем, про які Артем не міг би розповісти так, що ти немов би повністю занурювався в світ його розповіді і проживав декілька цікавих життів за невеликий проміжок часу.
В нього на все був свій особливий погляд. Це поєднувало їх. Хлопець завжди питав у Поліни, як вона бачить ту чи іншу подію. І завжди задоволено мружив очі від її відповідей. Він стискав її руку, довго та якось по особливому дивився їй в очі. Що він там бачив було відомо тільки йому. Артем дуже поважав цю юну, але не по віку розумну та впевнену в собі дівчину, щоб говорити банальності. Та в цьому й не було потреби. Їх душі були настільки близькі, що навіть, якщо б він взагалі нічого не розповідав та не питав, все рівно кожен з них проживав всі ці події однаково, так, як би це була одна і та ж людина.
Ось і сьогодні вони неспішно прогулювались вздовж алеї. Діти підбігали до них та весело кричали-Тілі-тілі тісто жених та наречена.
Поліна ніяковіла, а Артем посміхався своєю неймовірною посмішкою, яка поєднувала в собі і гідність, і силу впевненого в собі змужнілого чоловіка, яка зовсім не в‘язалася з його хлопчакуватою зовнішністю.
– В мене безумна ідея, – раптово почав Артем.– Я хочу, щоб ми пішли з тобою в гори та поспілкувались там з місцевими. Вони дуже відкриті та добрі люди, зовсім не схожі на тих, про яких пишуть у нас в газетах, що вони тільки й чекають, як взяти зброю та почати воювати.
Просто це дуже свободолюбивий та гордий народ, вони звикли жити по своїм законам та не люблять, коли до них приходять зі своїм Статутом. І їх нема, чим залякати— вони не прив‘язані до жодних матеріальних благ та умовностей. Жодна річ не може бути для них дорожче свободи.
Я думаю, вони тобі сподобаються також, як і мені, бо в тобі також відчувається ця жага свободи, нескореності і власної гідності, яка так рідко зустрічається в твоєму віці та й взагалі… рідке явище в нашій країні.
– Але батько мене не відпустить з тобою в гори. Він і так постійно виговорює мені за наші стосунки, але він розуміє, що я все рівно зроблю так, як хочу. І що на мене не можна тиснути.
– Так, я це розумію. І я розумію твого батька та його хвилювання за тебе. Він не зобов‘язаний довіряти мені, як це робиш ти і за що я тобі дуже вдячний.
Але в нас все вийде, ось побачиш.
З цими словами він взяв її за руку і вони пішли в направленні його табору.
– Я хочу показати тобі мою тимчасову домівку. Вони дійшли до роздоріжжя та почали підійматися в гори.
Табір майбутніх воєнних журналістів розташовувався на схилі гори. Звідси було добре видно море та базу відпочинку.
Сім палаток розташовані по колу. В п‘яти
жили десять студентів– старшокурсників, одна належала керівнику їхньої практики. Сьома використовувалась, як склад та літня кухня.
Посередині цього умовного кола було місце для багаття, стояв мангал та тринога з казанком для рідкої їжі. Неподалік стояв довгий стіл з дошок під навісом від дощу та дві лавки з обох боків.
– Ну як, Поліна, гарно ми тут влаштувалися?
– Так, я б теж хотіла пожити в такому таборі. Просинаєшся, виглядаєш з палатки– і весь світ перед тобою, як на долоні: і море, і сонце, і таке відчуття, що до хмари можна доторкнутися чи просто пройти крізь неї. Це чарівно.
– Чому ти не пишеш?– раптом спитав її Артем.
– Я ж казала тобі, ну, про вчительку літератури. – Я пам‘ятаю це, але питаю тебе–чому ти не пишеш? Невже невдала думка однієї, відверто кажучи, не дуже талановитої людини, може змусити замовчати тебе, закопати свій талан у землю? Поліна, ти смілива дівчина і тобі є що сказати цьому світові. Не бійся перешкод, з ними ти ростеш, вони гартують твій характер.
То обіцяєш мені, що будеш писати? А я обіцяю тобі, що буду твоїм самим вдячним читачем та, якщо дозволиш, неупередженим провідником в світ письменництва.
– Обіцяю та буду дуже вдячна тобі за поради щодо моїх опусів, – засміялася дівчина. – Даремно смієшся, про тебе ще почує світ.
– Гей, Говоров, що за небесне створіння поруч з тобою? Чи то в мене вже уява розігралася з-за того, що я повинен кожен день споглядати ваші неголені пики?
Не чекаючи відповіді, до них підійшов високий худий хлопець. Це був класичний красень. Такі подобаються дівчатам. Світле волосся, блакитні примружені очі, ямка на підборідді. Та й одягнений він був, як то кажуть, з голочки. Модні на той час джинси Райфл, які можна було купити лише по знайомству з директором універмагу чи у фарцовщиків. Був ще варіант – валютной магазин, але це не для простих смертних.
– Антон Курпатов– майбутня зірка журналістики, – відрекомендував він себе.
– Звичайнісіньке базікало,– відповів на його привітання Артем. – Не вір жодному його слову, Поліна і тримайся від нього якомога далі.
– Що, Маестро, злякався конкуренції?
– Та що ти, як я можу з тобою конкурувати. Зірки вони де, на небі, а я твердо тримаюсь на землі. Але навіть не думай поводити себе з Поліною, як ти зазвичай звик. За цю дівчину я тобі горло перегризу, натурально.
Промовивши це, Артем так глянув на Антона, що той, маючи значну перевагу в зрості, немовби став нижчим і непомітнішим.
– Добре, добре! Але дивлюсь, ти не такий вже і святий– вже на дитячий садок перейшов, не боїшся, що виженуть з університету за аморалку?
– Мені нема чого боятися, та я і не боявся ніколи, за це ти і тобі подібні мене й не люблять.
– Добре, я тебе попередив, піду, прогуляюсь, сказав Курпатов та почав спускатися зі схилу вниз.
– Дивлюсь, гарні тут у вас стосунки, дружні,–зауважила Поліна, коли Антон вже зник з поля їх зору.
– Не переймайся та вибач за цю невдалу сцену з роману про лицарів. Але те, що я любого загризу за тебе, це правда.
– А де інші хлопці з табору?
– Вони пішли з Віктором Івановичем, нашим керівником, в гори поспілкуватися з місцевими. Вони й мене звали, але я не хочу іти без тебе.
– А це не обов‘язковий похід, ти ж не на відпочинку, а на практиці?
– Ти дуже розумна та кмітлива, Поліна. Так, це обов’язково, але я попросився наглядати за табором, а Курпатов...так просто, щоб мені тут життя малиною не здавалося, з нього там все рівно ніякого зиску нема.
Він замріяно подивився нагору, де зараз, немов наглядач всієї цієї місцевості, височіло полуденне сонце, та промовив до дівчини:
– Ми обов’язково з тобою підемо в гори, туди, ще вище. Там інше життя, там не має боротьби за виживання та прагнення до слави, немає заздрості та розбрату. Таке відчуття, що саме ці люди в горах правильно зрозуміли ідею комунізму, але забули про це розказати іншим, зокрема, керівництву нашої країни.
Хоча мені здається, що саме за це їх не дуже люблять у нас, виставляють, як бунтарів та нескорених режиму. Щоб вони не розповсюджували цей дух свободи, який так відчувається при спілкуванні з ними.
– Добре, досить поки що про це. Давай я тебе пригощу чаєм з коржиками, які нам приносять місцеві. Вони називаються сіскал, робляться з кукурудзяного борошна в дров‘яній печі та пахнуть вогнищем з костра. Ось ще такі коржики, називаються чепалгаш, вони з начинкою з сира.
Артем розвів вогонь та почав гріти воду в казанку. Згодом він продовжив:
– Мені раніше було все рівно, що як готується і тільки тут я почав цікавитись цим. Бо за кожним національним блюдом цих гостинних людей, які вони готують з любов‘ю, відчувається багатовікова історія цього народу.
– Чай теж незвичайний, – посміхнувся хлопець. – Таке собі зілля з місцевих квітів та спеціальних трав, випиваючи яке ти вже не можеш казати неправду, –підморгнув Артем. –Не боязно тобі, Метелику?
– Мені ні, я і так завжди намагаюсь казати правду, нажаль, хочу того ж і від інших та це не завжди спрацьовує, тому дуже мене засмучує. А ваш Антон теж п‘є такий чай чи він на нього не діє?
Артем розсміявся та відповів: – Він його не п’є, у нього свій, привезений батьками з далекої Індії. Він і їжу місцеву не їсть, привіз із собою консерви, боїться, напевно, що може змінитися. Але такі не змінюються, вони згодом стають тими, хто приходить до влади та починає вчити нас, як треба жити. Та годі про нього.
Артем вже почав розливати по кружкам духмяний чай та достав тарілку з коржиками. – Пригощайся, Поліна, думаю, тобі буде до смаку.
Вони сиділи за довгим столом, пили незвичайний чай та насолоджувалися смаком зроблених з любов‘ю до людей коржиків, дивилися на море, гори та відчували себе найщасливішими у всьому Всесвіту.
Артем перекинув одну ногу через лавку,
так йому зручніше було дивитися на Поліну, та промовив:
– Я хочу, щоб ти була в моєму житті завжди, щоб ми колись могли вечорами сидіти так вдвох біля нашого будинку у моря, а може вже й з дітьми чи онуками, та розмовляли про все на світі, або просто мовчали, тому що нам не потрібні слова, ми й так одне одного добре розуміємо, чи не так, Поліна?
Вона повернула до нього своє усміхнене обличчя та їх очі зустрілися.
Цей погляд Поліна запам‘ятала на все життя. І через багато років вона не змогла забути тієї ніжності, любові, захоплення та надії, які відображалися в очах Артема. Її Артема.
– Не відповідай зараз, не треба. Просто знай, що це все правда і вона залишиться такою і через рік, і завжди. Відповіси, коли будеш готова, а я почекаю.
Він пригорнув її до себе і вони ще довго сиділи мовчки, прислухаючись до шуму хвиль вдалині та насолоджуючись цим днем, який, на жаль, вже добігав кінця і більше не повернеться.
Але вони обоє вірили, що в них попереду ще багато цікавіших та наповнених радістю нових днів щасливого життя.
Глава 2
Утро почалося з метушні. Поліна дивилася, як батько збирав речі, нервуючи, в нього все вивалювалося з рук.
– Давай я тобі допоможу, чого ти так розхвилювався. Ми ж тут не одні з Русіком залишаємося. Приїдуть Валєра з Мариною, все буде добре.
– Добре? Залишити тебе наодинці з цим Артемом, це ти вважаєш добре? Я розумію, як ти радієш моєму незапланованому від‘їзду.
– А може поїхали зі мною?– з надією спитав батько. – Що тобі дадуть ті два тижні, що залишились? Краще підготуєшся до школи.
Останній клас, як ніяк.
– Я вже казала, що не поїду і не треба мене вмовляти, я вже достатньо доросла, щоб приймати рішення самостійно. Ти правильно зауважив, що в мене останній клас і мені весь рік треба буде напружено вчитись, так дай мені, будь ласка, хоч зараз нормально відпочити.
– Ну роби, як вважаєш за потрібне, але вважай на наслідки.
Насправді, Поліна не могла повірити своєму щастю та ледь стримувала радість, яка переповнювала її.
Несподівана звістка, що батька терміново викликають на роботу, спочатку налякала її вчора ввечері. Вона боялася, що їй треба буде їхати разом з ним. Але все вирішилося на її користь.
Родичі, батьки Руслана, до яких приїхали Поліна з батьком і які взяли їм путівку на цю базу відпочинку, вирішили приїхати до сина та змінити Івана Михайловича на його посту. Поліна була в захваті від такого їх рішення.
В неї були дружні стосунки з двоюрідним братом Валерієм та його дружиною Мариною і вона сподівалась домовитися з ними про свій омріяний похід в гори з Артемом.
Все складалось якнайкраще.
Поліна не могла дочекатись автобуса, на якому повинні були приїхати родичі. На цьому ж автобусі батько поїде до міста і ввечері полетить до Києва.
Вже на автобусній зупинці вона побачила Артема. Він, як завжди, йшов до неї, впевнено і високо тримаючи голову, легко перестрибуючи через каміння та наспівуючи якусь веселу мелодію.
Вони привіталися. Батько незадоволено дивився, як вони про щось жваво розмовляли. Очі Артема сяяли від щастя, але він намагався стримувати свої емоції перед батьком Поліни, розуміючи, як не просто тому далось рішення залишити дочку тут практично саму.
Він хотів би запевнити Івана Михайловича, що поруч з ним Полінці ніщо не загрожує, але розумів, що це безнадійна справа.
Тому він мовчки допоміг батьку Поліни з багажем, чемно та стримано попрощався з ним.
Коли автобус зник за горизонтом, вони всі– родичі, Поліна та Артем, пішли в напрямку бази відпочинку.
– Валєра, ми з Артемом підемо на море, добре?
– І я з вами,– почав проситися Руслан.
– Ти що, синку, не скучив за батьками зовсім?
– Скучив, звичайно, але з Артемом так цікаво, він– класний!
Валерій з Мариною з цікавістю розглядали Артема. Їх схвальний погляд не залишився не поміченим Артемом та Поліною.
Артем, взявши за руки дівчину та хлопчика, немов би старший брат, повів їх в напрямку моря.
– Хочеш, я поговорю з твоїми родичами щодо походу в гори? Мені здалося, вони мені довіряють. До того ж, ти ще неповнолітня, мені потрібна згода дорослих на твою мандрівку.
– Ні, я спочатку сама з ними поговорю.
Якщо будуть труднощі, тоді вже попрошу тебе про допомогу. Але все буде гаразд– Валерій доволі адекватна та розуміюча людина, а Марині зовсім до цього справи не має.
– Ну добре, тобі видніше. Тоді я спланую наш похід, підемо з нашим керівником та ще візьмемо, напевно трьох хлопців. Курпатова залишимо, не хвилюйся, нам достатньо буде тих зірок, що на небі– вони дуже яскраві там, в горах, в місті ти таких не побачиш.
***
Артем довго готувався до розмови з Віктором Івановичем. Він знав свого керівника з самого дитинства, той був найкращим другом його батька, а після того, як батько загинув, став опікуватися Артемом, як власним сином.
Це завдяки Віктору Івановичу Артема досі не вигнали з Університету за його неможливий бунтарський характер. Це він був першим читачем та наставником Артема в його письменницькій діяльності. Він відчував цього юнака, як самого себе.
Ось і зараз Віктор Іванович зрозумів, що Артем щось вагається йому розповісти.
– Ну кажи, вже, що тебе турбує?– звернувся він до хлопця.
– Я познайомився з надзвичайною дівчиною та хочу, щоб вона пішла з нами в похід у гори. Але є одна проблема.
– Не тягни гуму, щось на тебе це не схоже, кажи вже прямо, що ж це за проблема така.
– Їй шістнадцять років. Але вона дуже розумна і самостійна. Вона Вам сподобається. Я гарантую її безпеку.
– Ну ти даєш, Говоров. А що її батьки, згодні? Гарантує він. Всі ви так кажете, але потім не стримуєтесь.
– Ми вирішили питання з батьками, – коротко сказав Артем, не вдаючись в подробиці.
– А моє слово вірне і Ви це знаєте напевно, –серйозно та впевнено відповів Артем.
Віктор Іванович довго дивився на хлопця та, зітхнувши, промовив:
– Завдаєш ти мені завдання, коли ти вже вгамуєшся.
– І стану як інші та не буду завдавати Вам клопоту?
– Я цього не казав та цього і не буде, бо ти дуже схожий на батька,– промовивши це він відвів погляд, щоб юнак не помітив того невимовного смутку, який завжди зрадницьки з‘являвся в його очах при спогадах друга.
– І ти вважаєш, що її вік – це найголовніша проблема? А як щодо того, що я не можу брати в похід сторонніх і що відповідальність за цю неповнолітню, хоч і дуже розумну дівчину, буде тільки на мені? Це гори і ти, як ніхто інший, знаєш, як це небезпечно.
Тут вже засмутився Артем. Хлопець зблід але дуже швидко взяв себе в руки і вимовив:
– Тому я і хочу, щоб вона була зі мною там, коли я дістанусь до того місця, ну Ви розумієте…, – на полуслові перервав він розмову та відвернувся.
– Ну добре, але ти не будеш відходити від неї ні на хвилину. І ти мені обіцяв, ти пам’ятаєш, про цілковиту безпеку?
– Мені прям закортіло познайомитись з цією дивовижною дівчиною, яка настільки зуміла вразити тебе. Як хоч її звуть?
– Поліна, – Артем промовив це з такою ніжністю в голосі, що Віктор Іванович більш не бачив сенсу йому не довіряти. Він зрозумів, що ця ще незнайома йому дівчина буде під справжнім захистом, про який можна тільки мріяти.
***
На світанку звичайного дня середини серпня п‘ятеро людей почали свій підйом в гори.
Першими йшли Артем з Поліною, потім двоє хлопців–одногрупників Артема– Іван та Андрій.
Завершував хід Віктор Іванович.
Кожен, окрім Поліни, ніс на спині великий похідний рюкзак. Поліна несла невеличкий рюкзак, де була їжа для привалів.
Кінцевою метою подорожі були чеченські поселення, які знаходились по той бік Андійського хребта. Треба було дістатись до хребта, який являв собою межу між Дагестаном та Чечнею. Йти треба було годин 6, десь біля 30 кілометрів з перервою на привали.
На Кавказі темніє дуже швидко, до сьомої вечора треба було встигнути дістатися чеченського поселення і розбити поруч табір для ночівлі. І ще ввечері у групи були наміри познайомитись з місцевими жителями та зранку продовжити спілкування, а близько до обіду, перекусивши, повертатись назад.
Сказати, що природа навкруги зачаровувала, це нічого не сказати. Вкриті де-не-де зеленим покривалом скелясті гори через півгодини змінювались на повноцінне оксамитове простирадло смарагдового кольору, немов би хтось взяв і застелив скелі, щоб урізноманітнити пейзаж навколо.
Поліна йшла та кожної миті її увагу привертали різноманітні речі– пролітаюча на рівні їх голів пташка, камінці різної форми, від дуже маленьких до дуже великих. Але більш за все її причарували своєю незвичною дикою красою квіти, які не зрозуміло як пробивались зі скель. Вони простягали свої тоненькі рученята до сонця і сміливо та впевнено намагалися заявити про своє існування.
Артем бачив цю зацікавленість дівчини, але тільки посміхався. Він вже неодноразово бував в горах, з горами у нього було пов‘язано багато спогадів і приємних, і болісних. Але таку по-дитячому нестримну цікавість він вже не бачив давно. Поліна, як маленька губка, всмоктувала в себе весь цей краєвид повністю, до маленької травинки на схилі.
Всі йшли мовчки, інколи перекидалися декількома словами. Коли група пройшла вже пару годин, Віктор Іванович запропонував зробити привал. Для відпочинку вибрали невелику галявину посеред пологого майданчика, з однієї сторони якого прилягала скеля, а з іншої– крутий обрив.
Поліна почала діставати з рюкзака бутерброди та термос з чаєм. Всі сіли на галявині і почали їсти.
Перекусивши, хлопці з Віктором Івановичем почали обговорювати питання для бесіди з місцевими. Поліна підійшла до краю обриву. Побачивши це, Артем підскочив з свого місця та в два стрибки опинився поруч з нею.
– Навіщо ти мене так лякаєш, це небезпечно, стояти так, прямо над проваллям. Грунт тут не стабільний, може кожної хвилини обвалитися.
– Мені захотілося побачити, як високо ми піднялися. Тут так гарно. Я немов би стою поруч з небом, а земля мені тільки вважається, і все, що мені потрібно–воно тут, тільки но простягни руку– і весь світ наш.
– Ось і напиши про це в записнику. Я віддам тобі свій, а в Києві подарую інший, більш придатний для записів.
Трохи замислившись над чимось, Артем згодом промовив:
– Так, весь світ наш і я буду намагатися зберігати всі миті нашого з тобою життя в цьому світі. Бо кожна мить більш не повториться, і з кожної такої миті, як нитка до нитки складається простирадло довжиною в життя. А якому йому бути– яскравим чи чорно-білим залежить тільки від нас.
***
Близько шостої вечора група перейшла Андійський хребет та дісталась найближчого поселення, де жили чеченці. Навкруги тягнулися красиві краєвиди зелених гір, на схилах яких паслися вівці та барани.
Їх зустріла сімейна пара місцевих. Високий стрункий чоловік середніх років, з красивим смуглявим обличчям та розкосими виразними очима, вийшов зі своє хатинки та підійшовши, привітався з кожним з чоловіків, простягнувши руку та промовивши:
– Доброго дня! Як ви живі, здорові? Вам потрібна допомога?
Побачивши Поліну, він привітався, схиливши голову та сховав очі.
На Кавказі в ті роки та саме в горах діяв шаріат–жінки повинні були носити хіджаб–це така хустка, яка закривала повністю голову, плечі та шию. В такому хіджабі вийшла дружина Іхсана, так звали чоловіка.
– Це моя дружина– Зухра. Зухра, не відходячи від порогу хатинки, привіталася кивком голови та теж сховала очі. Їй не можна було знаходитись серед великої кількості сторонніх чоловіків, і вона зайшла в хату.
– Ми прийшли з миром, хазяїне, – промовив Віктор Іванович. Я–керівник групи студентів– майбутніх журналістів. Ми хочемо поспілкуватися з вашими односельцями та з вами, якщо ви не проти.
– Ми– чеченці завжди раді гостям. Гість в домі–це радість.
– Ми вам не будемо заважати, в нас є все, щоб розбити невеличкий табір поруч з поселенням.
– Добре, але спочатку ми повечеряємо та дівчину покладемо в кімнаті для гостей, нема чого їй ночувати серед чоловіків. Хоч вона й не нашої віри, але оскільки ви прийшли до нас, тут діють наші закони.
– Дякую, Іхсан, ми й справді зголодніли та втомилися. Перепочинок нам би не завадив.
– Тоді нехай хлопці принесуть дрова з сараю за хатою, зараз розтопимо піч та підігріємо вечерю. Ви, мабуть, ніколи не їли нашу чеченську їжу. Хтось був уже в Чечні?
– Я не був, але багато чув від батька про ці місця, – відповів Артем.
Іхсан пильно придивився до хлопця і спитав:
– Буарз, тобто Борис Говоров, лікар, це твій батько?
– Так, – коротко відповів хлопець, схиливши голову, та відвів очі.
Віктор Іванович підійшов до Артема та обійняв його за плечі.
– Так, Борис був моїм другом. Десь тут неподалік те місце, де він загинув.
– Так, ми вже на протязі трьох років вшановуємо пам‘ять нашого Буарза, приносимо квіти на місце, де встановлений умовний пам‘ятник. Він дуже багато зробив для гірських жителів. Він врятував не одне життя, в тому числі моєму синові Ансару, але йому ми не змогли допомогти.
– Це не ваша провина, в нього було хворе серце і йому не можна було довго знаходитись високо в горах. Тому він втратив свідомість, не втримався та зірвався з краю скелі. Так, принаймні, нам розповіли тоді.
Промовивши це, Артем подивився на Іхсана та спитав:
– Ви проведете нас до цього місця? Ми підемо вдвох– я і Поліна. Віктор Іванович, не ображайтесь, добре?
Іхсан довго дивився на хлопця, немов би хотів щось йому розповісти, але не наважився і відповів:
– Добре, але зараз вже запізно та і темно вже, дуже небезпечно туди діставатися. Давай підемо рано вранці, не заперечуєш?
– Добре,– погодився Артем, взяв розгублену Поліну за руку та сказав:
– Нам треба прогулятись та поговорити, вибачте нас. Ми підійдемо трохи пізніше.
– Тільки не довго, бо вечеря охолоне.
– Ех, молодь, молодь, – зітхнув Іхсан та пішов надати вказівки дружині щодо вечері.
Вони йшли мовчки. Десь через десять хвилин біля схилу гори, Артем зупинився та став так, що його очі були навпроти Поліниних.
– Чому ти не розповідав мені нічого про батька і не сказав, що він загинув саме тут?
– Вибач мені, Поліна, але мені важко про це говорити. Я розумію, що ти збентежена. Я хотів розповісти сьогодні ввечері, а завтра піти шукати це місце, де батько...де він…
Хлопець, хоч і намагався триматися, але зрадницькі сльози наповнили його очі.
Поліна обійняла його і почала заспокоювати. Вона гладила його по голові, ніжно цілувала в щоки. Він притиснувся до неї, немовби поранений вовк, який в дану мить потребує її допомоги та немовби тільки вона може його захистити від того жалю, тієї нестримної скорботи, яка розривала його зсередини.
– Я знаю, що ти розумієш мене і без слів. Я дуже це ціную в тобі. Я розкажу тобі пізніше подробиці, а зараз я хочу, щоб ти знала– мій батько був дуже гарною людиною, він кинув перспективне місце хірурга в столичній клініці та поїхав на Кавказ надавати допомогу людям, які ніколи та не від кого цю допомогу не отримували. Бо ніхто не хотів їхати сюди, в ці гори, до цих диких народів, як їм здавалося в їх комфортних квартирах.
– Але тут живуть дуже добрі та гостинні люди, я тобі про це вже розповідав та ти і сама мала змогу це побачити сьогодні.
– Так, добре, Артем, не засмучуйся. Розкажеш мені все, коли зможеш. А я й не сумнівалася, що в тебе найкращі батьки– тільки такі люди змогли би виховати таку гідну та свободолюбиву людину, як ти.
– Дякую тобі, Метелику. Але я не такий вже ідеальний, як ти мене тут розписуєш. Щодо батьків, як повернемось до Києва, я обов‘язково познайомлю тебе з мамою. Я знаю, ти їй сподобаєшся, а вона тобі.
Вони мовчки постояли так на схилі гори, аж раптом Артем схватив Поліну за руку та потяг її вздовж схилу.
– Дивись, яка краса!
Поліна нічого спочатку не побачила. Але вона пильно приглядалась до того місця, куди показував Артем.
І тут вона побачила– ніжні гірські квіти, ледь маючи сили, пробивалися крізь каміння. Навіть в темряві було видно, які вони гарні. Їх було багато тут на схилі.
– Знаєш, в світі все правильно влаштовано.
От були би ці квіти десь знизу, де всі ходять. З одного боку, була б можливість насолодитися цією красою багатьом людям, але, з іншого– люди розучилися кохати та радіти красі без того, щоб її не спаплюжити чи привласнити.
Вони би зірвали ці квіти для своєї миттєвої насолоди та залишили їх вмирати, навіть не згадавши про це через мить.
А тут вони спокійно ростуть, не боячись, що якась жорстока рука зірве їх та викине гинути.
Хоч тут і більш жорстокі умови для їх життя, але це життя набагато цікавіше та довге, ніж їх більш доступних родичів знизу.
І може призначення цих гірських квітів– своєю несхильністю та красою давати надію на щастя таким ненормальним закоханим, які вірять, що те почуття, яке так раптово народилося, буде супроводжувати їх все подальше життя. Не дивлячись на перешкоди, завжди буде надія, що вранці зійде сонце і все влаштується. Як думаєш, Поліна?
Вона подивилася на нього своїми зеленими очима та, занурившись в їх світ, він побачив відповідь і вона його повністю влаштовувала.
– Побігли до всіх, а то залишимось голодні, –промовив Артем, взяв Поліну за руку та вони побігли до хати Іхсана.
***
Вечеря пройшла весело. Іхсан був дуже товариським, знав багато цікавих історій та розповідав про місцеві звичаї.
Вже було близько опівночі, коли хлопці поставили палатки недалеко від хати Іхсана та розвели вогнище. Всі сиділи навкруги багаття та слухали говіркого та разом з тим стриманого чеченця.
Всім було дуже цікаво знати детальніше про таке поняття, як нохчалла, бо чути чули, але не розуміли, що воно таке.
Іхсан пояснив, що в перекладі з чеченської– це бути чеченцем. Такий собі кодекс честі чеченського народу, який складається з норм, звичаїв, традицій, етичних правил, які прийняті в чеченській громаді.
– Нохчалла– це вміння будувати свої відносини з людьми, ні в якому разі не демонструя своєї переваги, навіть, якщо ти маєш більш привілейоване положення. Напроти, в такій ситуації варто бути особливо чемним та привітним, щоб не зачепити нічиє самолюбство.
– Так, вершник повинен першим привітатися з пішим, а якщо подорожній старший за вершника, то той зобов‘язаний зійти з коня, щоб привітатися.
– Нохчалла– це дружба на все життя, в дні смутку та дні щастя. Дружба для гірського жителя– це поняття святе. Неповагу або нечемність по відношенню до брата простять, але по відношенню до друга– ніколи.
– Нохчалла– це особливе шанування жінки.
Іхсан помовчав та продовжив:
– Є така притча про горця, який якось попросився на ночівлю на краю села, не знаючи, що хазяйка була вдома сама. По чеченським законам вона не могла відмовити гостю, нагодувала його та поклала спати. Зранку гість зрозумів, що в домі немає хазяїна, а жінка просиділа усю ніч в передній кімнаті біля запаленого ліхтаря.
Поспіхом вмиваючись, він випадково торкнувся руки хазяйки своїм пальцем. Йдучи з хати, гість кін жалом відрубав цей палець. Так берегти гідність жінки може тільки чоловік, вихований в дусі нохчалла.
Промовивши це, він схвальним поглядом подивився на Артема, який сидів біля Поліни та своїм виглядом давав всім зрозуміти, що ця дівчина поруч з ним в цілковитій безпеці.
– Мабуть ви вже втомилися від моїх розповідей.
– Ні, розказуйте ще, ми ж для цього й знаходимося тут,– промовив Артем. – Розуміючи звичаї народу, можна краще пізнати їх характер та зрозуміти їх дії в різних ситуаціях.
– Ще дуже важливо, що я хочу, щоб ви зрозуміли. Нохчалла – це неприйняття будь-якого примушування.
Чеченець з давніх часів ще малим хлопчиськом виховувався захисником, воїном. Найстаріший спосіб чеченського привітання, який існує і донині – "Приходь вільним!"
Внутрішнє відчуття свободи та готовність її відстоювати –це теж нохчалла.
При цьому, притримуючись законів нохчалли, чеченець зобов’язаний відноситись з повагою до будь-якої людини. І повага тим більше, чим далі людина по спорідненості, вірі та походженню.
– Гірські люди говорять: « Образа, яку ти наніс мусульманину, може бути прощена, бо можлива зустріч в Судний день. А ось образа, заподіяна людині іншої віри не може бути прощена, бо такої зустрічі не буде ніколи».
– А ще в нас є таке поняття, як кровна помста. Це коли людина карає злочинця, який вбив чи спаплюжив гідність його родичів.
Промовивши це, Іхсан кинув короткий погляд на Артема. Було видно, що в цьому витриманому чеченцю проходить внутрішня боротьба, але помовчавши, він сказав лише:
– Ну добре, я вже піду, завтра рано підійматися.
Звертаючись до Артема, він сказав:
– Я довіряю тобі та сподіваюся ти приведеш дівчину на ночівлю до хати. Кімната для гостей зліва від входу. Надобраніч.
Всі ще якийсь час сиділи мовчки. Хлопці підтримували вогонь в багатті, кидаючи туди сухі палки.
Артем сидів та над чимось зосереджено думав.
– З тобою все гаразд?–запитала Поліна.
– Так, хоча... я не знаю.
Він розгублено подивився на дівчину. Вона перший раз за їх недовге знайомство бачила його таким. Зажди впевнений в собі, зараз він нагадував дуже міцне дерево, яке намагався скорити страшний буревій. Воно ще трималося частиною своїх коренів, але не мало вже тієї могучої сили, як раніше.
Хлопці разом з Віктором Івановичем почали розходитися по палаткам.
– Артем, за тобою багаття. Дивись, не забудь його загасити.
– Добре, добре, ми ще недовго тут посидимо та теж підемо спати.
Вони сиділи вдвох, вогонь від багаття малював на їх обличчях дивні тіні. Навкруги тиша, яку порушували лише гірські цвіркуни.
Артем показував дівчині зірки та сузір‘я, розповідав про кожне так, як вмів розповідати тільки він. Поліна слухала його та перед її поглядом розгорталося життя кожного сузір’я, кожної зірки в Всесвіті, немовби живої істоти, кожної зі своїм характером та особливим поглядом на життя.
Через деякий час Артем загасив багаття та провів Поліну до хати Іхсана.
– Добраніч, Метелику, гарних тобі снів. Маю надію наснитися тобі цієї ночі, бо для мене розставання з тобою– це щось жахливо несправедливе.
Він ще постояв біля хатини, почекавши доки не вимкнулось світло в кімнаті для гостей та пішов до своєї палатки. Але якесь дивне незрозуміле відчуття недомовленості не давало йому спокою. Сон так і не прийшов до нього цієї ночі.
***
Рано вранці Артем підійшов до хати Іхсана. Поліна ще спала, а ось чоловік з дружиною вже поралися по господарству.
– Доброго ранку, господарі, як пройшла ніч?
– Дякуючи Аллаху, добре!
Артем довго вагався, але згодом промовив:
– Іхсан, я хочу з Вами поговорити, наодинці, доки Поліна ще спить.
Чоловік немов би чекав цього і зразу погодився відійти для розмови.
– Що насправді трапилося з моїм батьком? Це ж був нещасний випадок чи я помиляюсь?
Іхсан довго дивився на хлопця, оцінюючи його поглядом, але згодом відповів:
– Я пообіцяв собі нікому про це не казати. Але я бачу, що ти хоч і не народився чеченцем, але в твоїх жилах немов би тече наша кров. Тому я розповім тобі, як все було насправді. А ти вже вирішуй сам, що з цим робити.
Закуривши самокрутку, він продовжив:
– Твій батько був дуже гарною та сміливою людиною. Його поважали місцеві. Але й серед нашого народу є відщепенці. Буарз, дозволь, я так буду називати твого батька, накликав на себе гнів одного місцевого авторитета. Він не живе в поселенні, але зі своєю бандою контролює цю місцевість. Я сподіваюсь, що це залишиться поміж нами, бо ти розумієш, в мене родина.
– Так, це залишиться між нами, даю слово.
– Так от, – промовив далі Іхсан.– Не знаю, що там відбулося між твоїм батьком та тим авторитетом, але той пообіцяв розібратися з Буарзом. Лікар Буарз був дуже зайнятий та не дуже знав наші закони, щоб звертати увагу на цю погрозу. А даремно. Я попереджав його, щоб він був обережний та радив повертатися додому, бо розумів, що такі погрози у нас тут добре не закінчуються.
Але Буарз і слухати мене не хотів. Говорив, що його допомога місцевим важливіша якихось дурних сварок та забобонів.
Одного разу Буарз пішов прогулятися схилами гір. Після цього його знайшли під одним зі схилів, він впав з висоти двісті метрів. Коли його знайшли, він був ще живий, намагався щось сказати чи показати, але невдовзі він помер.
В цей день місцеві розповідали, що бачили того авторитета в поселенні. Саме в той час, коли твій батько лежав під скелею ледь живий, він дуже швидко виїзжав з поселення на своєму Уазику та був дуже схвильований.
Більше мені нічого тобі розказати. Потім все це було видано за нещасний випадок та тіло твого батька відправили додому. Але місцеві досі пам‘ ятають Буарза та встановили на його честь невеликий пам‘ятник.
Я розумію, що в вашому світі немає поняття кровної помсти та я й не закликаю тебе до цього. Просто я хочу, щоб ти знав правду про батькову загибель.
Весь час, поки Артем мовчки слухав цю розповідь, на його обличчі не здригнувся жоден м‘яз. Але під кінець розповіді в його очах з‘явився якийсь хижий вогонь. Це виглядало так, немов би внутрішньо хлопець прийняв якесь важливе для себе рішення, але він ще не розумів своїх наступних кроків для його реалізації.
– Як звати цього авторитета і де його можна зустріти?
– Цього я тобі сказати не можу та і ніхто не відповість тобі, для нас ти чужий, хоч і дуже схожий характером.
– Добре, я розберусь з цим один, недарма ж я вчився чотири роки на військового журналіста.
Коли вони підійшли до хати, Поліна вже чекала на них.
– Де ви так довго були? – весело защебетала дівчина,– Зухра вже встигла мене добре нагодувати, мені тепер важко буде іти з вами, мабуть, але я готова.
Вона глянула на Артема та замовкла.
Ні про що не питаючи хлопця, вона зрозуміла, що трапилось щось надважливе. Він виглядав як завжди, але десь в глибині його очей сховалось щось таке незнайоме і відлякуюче.
– Артем, треба перекусити, дорога неблизька.
Він мовчки сів, мовчки з‘їв запропоновану їжу, навіть не відчуваючи її смак.
– Ми готові, Іхсане. Ведіть нас.
Втрьох вони пішли вздовж поселення ще вище в гори. Десь через хвилин двадцять вони зупинились біля великого каменя на схилі гори, біля якого росли гірські квіти. На камені не було жодного напису чи ще якихось розпізнавальних знаків, але Артем з Поліною зразу зрозуміли, що це і є пам‘ятник Артемовому батьку.
Вони підійшли ближче. Артем присів поруч та поклав руку на камень. Поліна з Іхсаном стояли мовчки поруч.
– Поліна, – підвівшись, звернувся до дівчини Артем, – на цьому місці я присягаюся кохати та захищати тебе завжди та зробити твоє життя схожим на казку. І ще– я присягаюся, що зроблю все для того, щоб зло було покаране.
З цими словами він взяв Поліну за руку та, дивлячись на Іхсана, промовив:
– Можемо іти назад.
Коли вони повернулись в табір, хлопці разом з Віктором Івановичем вже розмовляли з місцевими, ледве встигаючи робити нотатки в своїх зошитах.
Через декілька годин група була готова повертатися назад. Палатки були складені, записи зроблені.
Іхсан проводжав їх деякий час. Попрощавшись зі всіма, він підійшов до Артема останнім та дивлячись йому прямо в очі сказав:
– Буарз по-нашому–це вовк. І це так і було, дуже сильним духом був твій батько. Я вірю в тебе хлопче, ти– гідний син свого батька. Щасти тобі і пам‘ятай, ти присягався.
– Щасти вам обом,–звернувся він і до Поліни. Ви– гарна пара і все в вас повинно бути добре.
Він розвернувся та пішов додому.
А мандрівники пішли знайомим шляхом в зворотньому напрямку. Якесь дивне напруження відчувалось всю дорогу до табору.
Кожен був занурений в свої думки.
Ніхто навіть не згадував про привал, тому доволі швидко, коли ще не зовсім стемніло, вони дісталися табору.
Артем проводив Поліну до її бази відпочинку та поцілувавши, пішов назад до себе.
Вона дивилась, як він йде і відчувала якусь небезпеку, ще не дуже зрозумілу, але доволі сильну.
«Але ж він обіцяв»— подумала дівчина та ця думка трохи заспокоїла її.
Ні Артем, ні Поліна тоді ще й не здогадувалися, що саме цей день стане поштовхом до тих подій, які повністю змінять їхні життя.
