Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46395
Рецензій: 90553

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

****

© Яків , 18-02-2019
Цвинтар не боїться часу. Старе кладовище, за батьковим городом, давно поросло диким густим деревом, що біля землі ніколи не буває сонця, та й хреста нема, ні могилки - все зарівняли роки, а може, й століття. Та з тими, що там лежать, час уже нічого не вдіє - ні зрушити їх, ні посунути.
Колись туди приходили діти до батьків, потім навідувалися внуки, і ймовірно, навіть яке клало пасочку й прадіду, бо вже далі могилки щільно бралися барвінком, в тіні всихали старезні вишні, а щовесни встигали запінити похмуру землю ледь помітних горбків вперті конвалії.
І – тиша. Хіба влітку тьохне соловейко, а похмурої слинявої осені рідкий буревій хрясне вербовим стовбуром об землю, аж та здригнеться на мить, проте ніяк не стривожить підземного спокою цього місця.
Може, поруч лежать колишні друзі чи недруги, чиїсь діти й матері, багаті чи бідні, хто наглою смертю, а хто пішов за межу в обіймах рідних – всіх зарівняла невблаганна земля, відразу припинивши їхні радощі та клопоти.
І стає дріб’язковим світ в порівнянні з цим вічним клаптем чорнозему.
Раз на рік, коли з прілого листя злізе почорнілий сніг та ледве оживе зелом верховіття, за тиждень після Паски злежана земля пронизливо вслухається до ранкового гомону у своїх сусідів, де батюшка  поспіхом проспіває упокійну чужою мовою, загляне в книжечку, назове імена…
І старий цвинтар в розпачі скрипне сухим сокором, незграбно розкинувши навсібіч кістляві гілля-руки – у них, мовляв,  ще попереду все, і юні ще вони, з оградками, в хрестах... А до нього ніхто вже не підійде. Ніколи.  
Новий заселився недавно. Три десятки років тому батько щоліта косив кролям траву, а тепер і косити нема де, і батько там.
Так що він молодий ще, як і мої баби поруч, а коли зостаряться, того і я не побачу, бо доведеться й мені піти з цього світу, як покинув його колись і мій прадід Войцех, про якого я маю дуже скупі відомості. Він схоронений не в цих нетрях, але певно, десь у таких же. Єдиним запереченням то'му може бути лиш те, що жадібні колись до приписок колгоспи викорчовували невживані землі до пня та на дідові тепер колоситься пшеничка.
Я там не бував, хоча мав би побувати.
А клапоть тієї землі давно розпайований, і нині то чиясь майже приватна власність. Це на поверхні, де суєта-маята, а там де прадід, там вічність. Але те, що я так легковажно назвав суєтою, загнало його ще молодим в ті майже два метри донизу.
***
Дідова хатина стояла на горбку, донизу блистів ставочок. Гарне місце, та аби ще гарною була дідова доля. І не дід він був тоді, а міцний чоловік років п’ятдесяти, та глядіти онуків йому не склалося - не вистачило життя.
Войцехова хата, певно, як і всі на кутку, ховала солом’яного верха за рясними вишнями, що кучерявим табунцем збігали вниз до городу. Біля плетеного тину височіла стара вузлувата груша, яка й пішла з подвір’я останньою.
А поки вона поважно підносилася над обійстям, губила терпкі дички в придорожню куряву, підпираючи натруджене сільське небо.
Про дідове життя нема жодного письмового документа, та й дата народження невідома. Скоріше, він з’явився на світ в останній чверті дев’ятнадцятого століття, коли його ба'тьківщина, як і все Правобережжя, близько сотні років терпіла Двоголову імперію зі сходу.
Войцех скоріше був поляком, але можна й припустити, що він міг виявитися полонізованим українцем. Лише одне скажу напевно, що прадід являвся нащадком минулих часів Речі Посполитої, коли та була по Дніпро.
Принаймні, про це говорить його ім’я.
Прадід завів сім’ю на самісінькому початку кривавого двадцятого століття.
Хоча яке століття Україні не криваве?
Молоденька наймичка Мар’я була нетутешньою. Вона пасла гусей панові в Борщаївці, селі неподалік. Певно, одної погожої неділі й познайомилися вони біля костелу, бо ж обоє були тієї польської віри.
Мар’ї випало довге життя, а яке довге, таке й нелегке, і похована вона тут, на «молодому» цвинтарі, від самого краю, тож батюшка і водою бризне, й панахидку прочитає…
До Борщаївки, містечка в минулому, з усієї околиці селяни-католики сходилися на месу.
Облуплена будівля костелу й зараз бовваніє в селі, міцно вхопившись кам’яними підмурівками за землю, неначе й справді вросла в минуле. Сліпі очі вікон без надії ковтають сонячні промені та не бачать майбутнього.
На стіні завбачливо прибили пожежний щит, аби часом не трапилося ще якого червоного лиха, та не погоріла історія...
Та коли з костелу зробили клуб, в якому запахкотіли революційні цигарки, вона вже' погоріла, як і на тому обеліску, де рускі принишклому брату-малоросу 1908 року дбайливо нашкрябали на камені уже хрестоматійну історію Іскри та Кочубея, з тієї ганьби прудко зробивши легенду.
Кожен загарбник залишав після себе сліди, що краяли українську душу.
Рідне Мар’їне село невільними дорогами і назву втратило. Тепер там ледь жевріє життя. Грабоване й забуте, в імені всім нагадує, кого б мало ненавидіти. Та на те вже нема кому. Розбрелося, зістарілося, стерлося.
Найбільше людей в селі на Проводи. Новий цвинтар поки чіпко тримає пам’ять. А для села то ще й зустріч живих. Десятків зо два авто біля воріт, де з нетерпінням чекають на рідню душі померлих. І то лише зранку, а пообіді - знову нікого. Живим клопоти, мертвим - спокій. Ще день-два попідтинню спокволу шелесне, що цьогоріч людей приїхало менше, ніж  торік, а сусідку везли на машині, бо на двох палицях уже не дійде, і що баби з крайньої хати чогось не було, а наступного року вже й вона стрічатиме гостей на воротах.
Тепер майже всі хати в селі стали крайніми.
Прабаба з 1875.
Часом згадувала, казав батько, що вона ровесниця Сталіна. Отак закарбувалася в ній лихоліття, що зламало її життя ще замолоду.
______
Думаю, що далі буде........

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 23-02-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 20-02-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 20-02-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48528289794922 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …