Картопля викопана ще зовсім недавно, якщо рахувати сухими календарними днями, і дуже давно, якщо бачити межі літа й осені, той щорічний холодний вододіл, за яким усе вже здається інакшим, ніж воно було вчора. Небо розчиняється, як ляда, риба раптово шугає вглиб і не йде до твоїх хитромудрих приманок, човен раптово спиняється серед річки, пускаючи під собою повільну течію. І по сей бік, і по той бік, і збоку, на Чумаківщині, і вгорі, і внизу, і наскрізь тепер є те, чого насправді немає.
От, приміром, корову, яку цілісіньке літо проганяли ломакою, щойно вона туди ступала, тепер легко пускають на город: «Розкошуй, мовляв, їж, що бачиш!» Вона спершу стоїть, ошелешена, піднімає на роги присохлі капустяні качани, пробує жувати, пробує грітися в передвечірньому сонці, а потім довго й пронизливо дме, жаліючись товаришкам на віроломних людей, яких спробуй збагни – то женуть, то припрошують. Товаришки з сусідніх городів радісно, хоч і тужно, відгукуються: «…так, мовляв, так – у повітці нудно, сіно колюче, паші немає, а люди, люди, чорт їх розбере…»
– І нашо я, тітко, скільки того буряка садила? Оце розвезу пошту, сідаю чистить – та так і до смерку.
– Та як навішо? Ґля себе! – поважно одповідає баба, закутана, як капустина, в десять картатих вовняних хусток.
– Та хіба я свиняка – буряк їсти? На, Серьога, газету, оддаси дідусеві, – листоноша Надька перекидає ногу на велосипеда і їде далі. У велосипеді щось трохи поламане – і він курличе, як журавель, під’юджуючи собак теж озватися, теж говорити, брехати, гавкати, славити осінній день.
Таке світло буває тільки восени, тільки погожого дня, тільки в час од полудня до вечора. Воно не ллється зверху, не обступає, ні, воно застає! Зненацька, як злодія коло чужих яблук. Змушує побачити все, як уперше. Будь-який звук у такому світлі нещадно тне по нервах. Я жду Катьку. Скидаю їй есемесками «бомжиків». Нервуюся. Ми мали кудись іти. Чи то до когось гуляти, чи так – походити десь, чи по ліщину. Хтозна. Я клацаю телефоном, клацаю, клацаю, але він нічого нікуди не відсилає під цим світлом. Я розкручую корбу колодязя, дивлюсь, як шурхотить старе дерево під моєю рукою.
– Іііііііііі, куди ти пішов, іроде… ич який… на курей так і погляда… ціле літо ганяла од курчат, а він знов….
На бабу не дуже діє осіннє світло. Курчата, дурні коти й інші житейські справи міцно тримають її на землі.
– Чортова Манька… мабуть, нарошне отакого супостата підсунула, шоб я не жила, а мучилась. Серьожка, та покинь той теліхвон, та дай йому ціпка! Ось я зараз…
На кота раптом налітає глинистий із синіми перами на хвості півень, сильно б’є крилами й пронизливо кричить. Кіт, підібгавши хвоста, ховається під клуню. Він-то й не думав нічого такого. Він-то вже й не подужає здорових курей, та й баба поряд. Він так, більш із цікавості, із мисливського інстинкту, він тільки погратися. Зрештою, на нього теж гіпнотично діють ці струмені з неба, змушують нявкати, стрибати на ворота, простягатися в куряві, здіймаючи клуби пилу, поки баба погрожує: «Качайся, качайся, а тоді в подушки полізеш. Бецман отакий! Я тебе ось на ніч до корови викину.»
Я нарешті бачу Катьку – іде в яскраво-червоній легкій куртці, обтрушуючи з штанів якісь реп’яхи. Хода в Катьки така красива й така незалежна, що стерня під кросівками пружинить від захвату, а баби з довколишніх дворів осудливо цокають язиками, хрестяться Катьці вслід, зітхають і страшенно жалкують про втрачені роки. Волосся в Катьки світло-русяве, воно розсипалось по червоній куртці так ефектно, що баби жалкують ще дужче, а я крадькома радію, що зараз піду гуляти під ручку з цією лялею, з цією сиреною, з цією жар-птицею.
– Його немає дома, пішов десь отуди, в Залужок.
Баба вважає Катьку породженням зла й намагається перепинити їй шлях до любимого внука. Але Катька бачила мене ще здалеку. Вона обдаровує бабу посмішкою королеви – мовляв, бреши-бреши, я все одно тебе трохи люблю, стара – і йде просто до мене.
Баба робить останню відчайдушну спробу:
– Куди тебе чорт… он же дідусь казав… та й вечерять скоро… корову перейми хоч…
Але ми вже далеко. Під нашими ногами лускає стерня.
Село спочиває перед вечором, трохи чистить буряки, лишаючи на обніжках здоровенні картаті хустки, ламає кукурудзу, накриває гарбузи брезентом, переймає корів у двір, зносить дрова, а вечорами обережно пробує топити в хатах – дим заходить у горло, забиває груди, і тоді село дмухає на нього, дмухає, аж поки розжене, аж поки стіни заповняться іншим, уже не літнім духом.
А ми з Катькою йдемо кудись, хоч і не домовилися зарані – куди саме, до кого, навіщо. Нас зненацька застало передвечірнє осіннє світло – і ми в ньому відчуваємо світ по-справжньому гостро, якось хворобливо молодо. Дорога веде нас через Залужок до Лешківки, а там і на Байрак. Ми ще ж не знаємо, де зупинимось. Обабіч то там, то там люди в целофанових плащах продають останні цього року кавуни, вже трохи прибрезклі, п’янкі, безнадійні. Вітер рве тимчасові пристановища кавунових сторожів, хапає й несе лугом аж ген куди. А ми з Катькою просто йдемо, зрідка перекидаючись словами, які означають щось тільки тут, тільки для нас і тільки зараз.
Вітаємося до перехожих. Спиняємося зав’язати шнурівки. Оббираємо з одягу реп’яшки. Але все це мимохіть, ненароком, якось жартома. А всерйоз ми тільки несемо себе в цьому пронизливому осінньому світлі кудись за ліс, за праліс, за грибні місця, за таємничі просіки, за далекі села. Ми взялися за руки. Ми бачимо те, чого насправді немає.
