Вона лежала настільки безсоромно і цнотливо водночас, що він опустився на стілець навпроти.
Оце і є довершеність молодого тіла, якому не потрібен одяг.
Любомиру ввижався католицький хрест. Жолі так схрестили ноги - одну під себе, а верхню витягла в струну і вказувала на нього.
Ця француженка з довгим волоссям, яке зводить з розуму ароматом лаванди, несподівано увірвалася в життя і зачаровувала.
Жінки зараз обскубані під хлопчиків, а Жолі не така.
Ні з якою жінкою стосунки не складалися легко, невимушено і гармонійно, як з нею.
Вона ж лежала, дивилася на нього і умиротворено усміхалася.
Мона Ліза. Ні. Середньовічна жінка занадто цнотлива і вдягнута. А тут краса змішувалася з гріховністю. І водночас виражала натяк на віру – католицький хрест утворений голими ногами. І такий пікантних трикутник у центрі, як вказівка у незвідане.
Любомир бачив цей образ потужної сили. Тільки б знайти ракурс зйомки, щоб не було видно обличчя, і ніхто не дізнався, що це довершене тіло його коханої.
Він піднявся зі стільця і присів нижче, щоб вибрати точку зйомки і подумати, як затінити обличчя Жолі.
… Після євромайдану їх познайомила загроза війни. Коли відчуття небезпеки відкидає умовності і загострює почуття, кидає людей в обійми одне до одного. Природа немов турбується про незнищенність матерії й вимагає любити, незважаючи ні на що.
Жолі вдивлялася в обличчя людей і фотографувала на антивоєнному мітингу північного українського міста, до якого російські танки могли домчати від кордону за дві години.
Її захоплювало психологічне дослідження - бачити різні почуття на обличчях. На одних розпач – ці шукали підтримки і хотіли переконатися, що до війни не дійде. На інших - нескореність, вони не визнавали будь-якого насильства.
На інших ура-патріотизм: мало не з піною на губах доводили, що їхня армія – найсильніша у світі.
Жолі подобалися обличчя з розумними очима. У них було розуміння, що війна – це страшна, нескінченна, найтяжча робота. Вона вичавлює сік життя і сіє смерть.
Якусь мить жінка відчула, що за нею спостерігають.
«Тільки цього і не вистачало», - подумала вона і наштовхнулася на погляд чоловіка з фотоапаратом.
Той помітив, що його відчули, і усміхнувся, наче виграв джек-пот. Цей чолов’яга був старшим за Жолі років на п’ятнадцять. Затриманий погляд розповів молодій жінці, що перед нею не тайняк з держбезпеки і не маніяк, а щось на зразок вільного художника.
«Цікаво, як він викрутися, коли дізнається, що я француженка? Хай і з українським корінням».
Жолі примружилась, усміхаючись у відповідь, трошки нахилила голову і сказала:
-Ун журне мервеййоз! Нес па?
Він напружив брови, щось пригадуючи, але усмішка не сходила . Раптом випалив:
-Уі , се вре.
Так обоє французькою зійшлися на тому, що в місті - чудовий день.
Холодне весняне сонце додало тепла кожному з них.
…У Любомира, як і у кожного чоловіка, були свої вивихи на жіночі принади. Подобалися високочолі жінки з довгим волоссям і великими розумними очима, як у японських мультиках.
На мітингу він майже одразу виділив дівчину з довгим волоссям. До виставлених вимог вона мала ще й чудову фігуру. Гітара її тіла знаходилася в джинсовому чохлі, який підкреслював круті принади.
Любомир спостерігав, як вони мислить і фотографує. Молода жінка точно не з тутешніх. Вона спрагло вичитувала обличчя, як це буває з людьми, які вперше в чужому місті.
Раптом вона відчула погляд і повільно повернулася, переводячи погляд на оточуючих. Їх очі зустрілися. Прострілили один одного, як снайпери. Зрозуміли один одного і усміхнулися.
Після відповіді на першу фразу красуні про чудовий день, Любомир застосував коронний прийом:
-Жє парль франсе, ком ун ваш еспаньйоль.
Обоє так щиро розсміялися, наче бозна-скільки знали одне одного.
-Як для іспанської корови, ви говорите просто чудово, - парирувала вона. І двоє знов зайшлися сміхом.
Люди почали озиратися на них.
-Давайте підемо звідси. Я трохи змерзла, - сказала вона українською з акцентом у ніс і літерою «р», як француженка.
Жолі підхопила ошелешеного і розгубленого Любомира під руку і потягла з площі.
…Вони наминали в кафе парові вареники з вишнями і сьорбали чай з м’ятою та корицею. Любомир запропонував випити по 50 вишневої наливки за знайомство. Жолі кивнула.
Говорили мало. Вивчали одне одного.
Він безцеремонно, як скульптор, обмацував поглядом її волосся, обличчя, шию, груди, руки, зупиняючи погляд.
Вона ж дивилася і намагалася зрозуміти: який він? Може йому просто треба чергова зарубка – була в житті і француженка українського походження… як сотні жінок до того?
«Ти мій антистереотип француженки», - міркував Любомир. І він пригадав, як відчув аромат лаванди волосся Жолі, коли галантно підставляв її стілець. «Раз улюблена свіжа лаванда, значить, сам Всевишній готував зустріч».
Він усміхнувся. Її погляд багатообіцяюче зігрівав.
Кохання з першого погляду не буває для тих, кому не судилося. Так кохають ті, хто блискавкою пізнає душу і відчуває, чим дихає інший.
Любомир поклав ложечку на стіл і наче незграбно зачепив іще незігріту руку Жолі.
Вона подивилася довго і відверто, а потім накрила його руку своєю.
…Того ж дня двоє розсталися на ніч. Жолі стояла неподалік готелю, в якому поселилася. Він зігрівав її руки.
Мовчали. Майже про все переговорили. Руками і очима.
Завтра вранці, чи сьогодні вночі, може розпочатися війна. Принаймні в Україні усі про це говорили.
Вона здригнулася.
-Холодно?
-Ні. Завтра о десятій я тебе чекаю у номері.
Він спокійно дивився в її очі.
-Просто я вийшла з того віку, коли сплять разом у перший же день знайомства.
-Я теж.
…Війна не почалася. Любомир прийшов уранці. Жолі впустила і вивісила табличку «Не турбувати».
Вони довго стояли біля дверей в обіймах. Вона уткнулася в плече. Він у її щоку. Однією рукою гладив незбагненне волосся.
Потім Любомир пестив її тіло. Пальці розповіли спині Жолі, як захоплено він милується її довершеністю. Насолода дотиків заколисувала.
«Тільки сильні руки можуть бути ніжними», - згадала вона записану колись фразу.
Любомир не наважився б її взяти, коли б Жолі не повернулася, не обняла і не потягла до себе.
…Знайшовши ракурс, Любомир піднявся, розстібнув футляр і дістав фотоапарат. Цей образ католицького хреста у вигляді жіночого тіла зі спокусою буде найкращим цьогорічним фото.
Але чи до фотовиставок «ню» буде після скорботних душ Небесної Сотні, яких оплакують матері України? Потім.
Любомир, як завжди, навів різкість на пляшку мінеральної води і зробив пробний знімок - холостий постріл. Клацнув затвор.
Жолі відкрила очі. А він уже зараз присяде у точку зйомки, звідки не буде видно її обличчя, а лише волосся шатенки з неперевершеним тілом.
Побачивши нерозуміння, фотограф намагався заспокоїти жартом:
-Признайся, твій батько часом не Арістид Майоль?
-Хто тобі дав право мене фотографувати? – наче не почувши, відділяючи кожне слово, запитала Жолі.
-Люба, я хотів зробити кадр і показати тобі, як фотографу, щоб ти оцінила, - він почав виправдовуватися.
Льодяні очі. Вона повторила запитання.
Чоловік почав опановувати себе. Перехотілося відповідати. Жінка його не чула і не почує.
-Вибач, - сказав він глухо , - нічого страшного не трапилося.
Фотограф поволі вдягався.
Вона не міняла пози, не рухалася. Хрест. На обличчі - спокій і безкомпромісність. Жолі дивилася в те ж місце, куди він присідав для зйомки.
Любомир зібрався, але давав шанс зупинити - підійшов сьорбнути води з пляшки, на яку витратив «холостий постріл».
Жолі дивилася у ту ж точку. Його більше не існувало.
Чоловік розвернувся і вийшов з номера.
На вулиці захотілося напитися. «Весна і війна. І в душах також. Але один нічого не змінить», - подумав він.
Коли за чоловіком зачинилися двері, Жолі пішла у ванну. Повернулася і взялася збирати речі.
«Треба відправити повідомлення Жаку. Три дні забувала йому відписати», - подумала жінка.
@B.C.
