Води північної Атлантики. Такі безмежні, як і те небо, що простяглося над ними. Своїм холодом і вітрами вона захоплювала дух багатьох мореплавців. Її простори не можливо було осягнути оком, а в глибинах цього океану лежало не одне судно. Це сліди тих моряків, які так і не змогли приборкати цю нездоланну стихію. До того дна світло зовсім не потрапляло. Воно губилося, в тій кількості риби, що тут водилася. Ми заплили до могутнього Гольфстріму. Ця потужна течія бачила вже не один айсберг. Та сюди вони рідко запливали.
Наш корабель рухався до Нью-Йорка. Його ніщо не могло зупинити. Такий величезний, увесь зі сталі й міцного заліза. Хто б колись міг подумати, що ми робитимемо судна металевими? Та й ім'я у нашого корабля відповідало його розміру й могутності. "Титанік"! І справді він був таким міцним, як ті титани, що створили землю на початку віків. Я любив грецьку міфологію і тому мені подобалася ця назва. Бути головним інженером не таке вже й просте завдання. Фактично, від тебе залежать долі людей, що пливтимуть на судні, яке ти сконструював. Та я не боявся за це своє творіння. Титанік. Тепер сам Бог не зможе потопити цю незламну гору металу!
Плавання було не довгим. Ми були в дорозі лише другий день, а вже встигли дістатися прибережних вод Нового Світу. Атлантичний океан доволі таки великий. Цікаво, як перші мореплавці ходили цими водами? Мабуть, так само, як сьогодні це робимо ми.
На небі не було жодної хмаринки. Мені це подобалося. Вся команда корабля була так захоплена клопотами, що навіть не помічали пасажирів, які теж були на борту. Один матрос навіть так біг, що мало не збив мене з ніг. Я звичайно розумію, що їм теж кортить пошвидше прибути до порту, та варто дивитися під ноги! Вони так розігнали корабель, що якщо б на його шляху стояла стіна, то він би наскрізь пробив її. Ми мчали як могли. Та я насолоджувався першим плаванням свого дитятка - мого Титаніка. Мені хотілося б і побувати на твоїй останній подорожі, перед тим, як тебе колись спишуть і розпиляють. Ти ж не затонеш!? Та ні, як може піти на дно те, що в довжину більше навіть за хмарочос!
Вже смеркалося і я вирішив піти повечеряти. Всівшися за столик, я згадав, що крім бажання їсти, потрібно ще знати, що саме ти хочеш скуштувати. Візьму краще тушену гов'ядину. Я ж бажаю, щоб про мене думали, як про інтелегентну людину. Ага, звичайно, дворянством з мене пре зі всіх шпар! Ахахах... Правда, зараз те дворянство, справді пре у мене з однієї щілинки. Мабуть, все ж спочатку поїм, а вже потім піду в ту кімнату, куди мені так кортілося, вже якомога швидше, потрапити. О, нарешті вони принесли мені мою страву. Обслуга тут ходить дуже поволі. Вони так "вальяжно" розгулюють по цьму ресторану, так ніби на якомусь подіумі. Ти б ще своє весільне плаття одягнула! Та в даний момент мені було головне лиш моє завдання - на скільки це можливо, хутко з'їсти свою гов'ядину і піти... ні, радше побігти і залишити свій слід в тій кімнаті. Пройшло декілька хвилин і місія виконана!
Я знову вийшов на палубу й продовжив своє милування краєвидами. Вони були неперевершені, не зважаючи на те, що окрім води, не було на, що дивитися. Безмежний океан, сьогодні ти такий тихий і спокійний. На ньому не було жодної хвильки. Це немовби скло. Я зачаровано вдивлявся в льодяні води цих неймовірних просторів. Небо, всипане зорями, переливалося барвами й мерехтіло своєю красою. Вітру не було і я міг не перейматися, що у мене буде простуда. Мені було відомо, що такі погодні умови, досить небезпечні. В таку погоду складно зорієнтуватися куди плисти. Та і помітити айсберг, чи щось таке, було б не просто. Але ж ті матроси, що сиділи в так званому воронячому гнізді, повинні мати біноклі. Ця шалена команда бігала кораблем, як ошпарена. Коли ж вони вже зупиняться?
Стоячи так, на краю палуби, я почув дзвін з оглядового майданчика на щоглі. Вони помітили небезпеку? Що могло їх так стривожити, щоб вони так відчайдушно, мало не виламлюючи той дзвін, подавали сигнал. Досить вам шуміти, всіх пасажирів розбудите! Нарешті це їх калатання припинилося! Я був впевнений у своєму творінні. Як я вже говорив: "навіть сам Бог не спроможний завдати шкоди Титаніку!". Тому я був спокійний. У мене попереду ще стільки справ у Нью-Йорку...
Судно чомусь почало різко повертати в сторону. Мабуть, побачили якийсь кавалок льоду і налякалися. От вони смішні. Боягузи! Ахахах... Як той, хто знав кожну заклепку цього корабля, я відчув, як двигун ввімкнувся на задній хід. Що ж таке відбувається? Титанік і далі продовжував повертати ліворуч, тому я швидко побіг до носу корабля, щоб поглянути, що ж там таке на нас насувається!?
Я прибув! Увесь задиханий від цієї пробіжки, я поглянув вперед. Переді мною постала величезна гора льоду. Я ще ніколи не бачив айсберг так близько. Здавалось, що я можу торкнутися до нього рукою. Який же він прекрасний. Тепер я зрозумів, що ж так захоплювало дух моряків, що першими прокладали шлях у цих водах. Та, швидко спам'ятавшись, я усвідомив всю ту тривогу, яка була в матросів на тій щоглі. Вони так відчайдушно дзвонили, та хто б подумав, що в теплій течії, може бути така глиба льоду. Правда та тепла течія була ще холоднішою від того айсберга, що рухався на нас. Гольфстрім! Такий теплий і разом з тим такий холодний. Моє дитя зіткнулося з тим чудовиськом. Гора льоду ударила корабель і прошкребла по його металевому корпусу. Це був звук, як від скреготіння нігтями по шкільній дошці. Мені так хотілося закрити вуха, не тільки від цього звуку, а й від тієї болі, що завдавали моєму творінню!
Та ось, гам припинився. Ми все ще на плаву! Я ж казав, що ніщо не знищить Титанік! Цікаво, чому моряки стали ще більш стривожені, ніж під час зіткнення з айсбергом? Мабуть, погнувся борт, от і панікують, що судно тепер не красиво виглядає. Та, хвилини йшли, а їх паніка відчувалася все сильніше!
-Діра в обшивці! - викрикнув хтось.
Команда вже взялася розсаджувати людей по шлюбках. Я не вірив, що пошкодження можуть бути на стільки вагомими. Як головний інженер, я знав, що у цього корабля є достатньо відсіків. А по звуках я чув, що цей шмат льоду пошкрабав борт у декількох передніх. Такі пошкодження не потоплять моє дитя! У мене не було навіть думки сідати до тих човників. Навіщо, якщо потім знову прийдеться вертатись на борт. Хто може потопити Титанік!? Ці люди такі боязливі.
Пройшло ще трішки часу... Судно вже сильно нахилилось до переду і чим далі, тим кут нахилу збільшувався. Можливо це через те, що вода заповнила передні відсіки корабля, та далі їй не пройти! Все ж це моє творіння не має слабких місць. Жаль от, що його трішки покалічили. Але нічого страшного, в порту підлатають!
Хвилини й далі невпинно летіли і на палубі завиднілася та льодяна вода цієї місцевості. Дитинко, невже ти тонеш!? Ти не можеш цього зробити, ти не вчиниш так! Твоє перше плавання! Чому воно стане останнім?
Корабель, який не міг знищити сам Бог, стрімко прямував до крижаного дна. Ти більше не побачиш світла, лежачи в темних глибинах цих вод.
Трішки часу і ось я плаваю, вже на якомусь шматку мого творіння - мого Титаніка. Ти розколовся навпіл, так само, як і моє серце від нестерпної болі. Моє дитя знищено! Лежачи на цій плавучій частинці судна, я вдивлявся у ті безмежні води, що відібрали у мене те, що було мені таким цінним.
Повз мене поволі пропливав якийсь паперовий кораблик, який зробила чиясь дитина в шлюбці. Сам Бог не міг потопити Титанік і все ж зробив це. То чому ж це орігамі так і не йде до дна? Чому той Бог, що забрав у мене дитятко, не дасть затонути цьому клаптику паперу, який так міцно тримається на плаву. Мабуть, Бог тримає його на поверхні води, щоб провчити мене!? Скоро ми зустрінемся з Тобою!? Ну, що ж... я йду в ті глибини до свого творіння, а цей маленький паперовий кораблик і далі плистиме. Він міцніший тієї сталі! Ти ж його триматимеш!?...
