Травень. У травні повітря Західної України не повинн опахнути морем. Я відчинила балкон і зрозуміла, що то морем пахнуть люди, їх машини, одяг та асфальт. Такого ще не було з початку того, як я вилізла з берлоги. Зазвичай у свою берлогу я залажу в березні, оскільки тихо ненавиджу цей місяць. Він мене робить депресивою і злою. Тому мені краще ховатись від людей у нірці не висовувати носа.
А сьогодні не тільки повітря було іншим. Усе було не таким. Сонце світило занадто яскраво, люди ходити для такої погоди занадто сумними, дерева шелестіли якось голосно, а небо було глибоко голубим. Це віщувало про те, що буде ввечері холодно. Цього факту не можна знайти у жодній книзі чи у прогнозі. Бо це прогноз стану душі. Мало бути холодно.
Я закрила двері на балкон. Стало моторошно від того, що на вулиці занадто гарно, а люди ходять занадто сумні, як для такого стану природи. А ще кажуть весна... Запалила під чайником газ, буду пити каву. Це найулюбленіша моя робота зранку - пити запашну каву, дивитись, як люди бігають туди-сюди, метушаться і кудись поспішають навіть у неділю. Усі такі заклопотані тільки для того, аби завтра жити трішки краще, аніж учора. Навіть десь смішно.
Неділя повинна бути сімейною, зі спільним сніданком і обговоренням планів родини на тиждень. Тепер вона така модерна, що навіть почала пахнути морем майже серед гір. Це глобальшіне, ніж усесвітнє потепління. Це жахливіше, ніж падіння метеориту. Це робить нас рабами наших бажань та мрій. Усі ми раби. Рабство, тільки рабство пахне морем.
