Батьки говорили – люби людей, яких зустрінеш на дорогах свого життя. Я й нині чую їх слова. Бачу їхнє лице пооране віком і працею. Нині я доживаю років і іду тими дорогами, про які говорили ВОНИ. Іду з Богом, тому мені не важко і не страшно. Кланяюся великим і малим. Тим яких знаю, але й тим, яких вперше бачу. Керую до них слово і долонь. Одні приймають, одні ні... Я всіх вітаю і не сумно мені, бо пам’ятаю слова, покійного вже нині тата. Він говорив мені, що в чужині будеш зустрічати не лиш друзів. Ти будеш мусів мандрувати стежинами сердець скаменілих, в яких тіла без душі. Вони тобі будуть говорили те, що ти хочеш почути. Лиш знай, що це баламути. Їх думка ворожою тобі буде. Але приймай їх, бо це також люди. Не приймати – гріх...
Батьки вже там, де нам іти незабаром. Спішить до нас старість. Кривить лице і руки. Наші сини і внуки вростають в свої роки. А ми? А ми не знаємо свого завтрашнього дня. Живемо, чи доживаємо? А може тільки триваємо?
За нами весни і літа. З нами осінь, а перед нами зима. В когось срібло на волоссях. В когось кладеться роса на тричі більше чоло. Згадуємо дитячі роки. Згадуємо школу... І хочемо, чи ні - В’янемо.
Через якийсь час станемо на проти тих, які вже там, де нам іти треба...
