Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2545
Творів: 46140
Рецензій: 90202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вась-вась ч.4

© Михайло Нечитайло, 30-01-2019
А далі було життя.
Почалося воно з народження дітей. Троє дівчаток оросили своїм криком двір та хату Вась-Вась.
Семиноженки – їх у селі було багато. І там, і там, й аж на тім кутку сімей із шість, й аж на тім он – три. Навіть Василь Семиноженко ще один був. Тож поки розбере пересічний сельчанин, про кого в нього допитуються – голова замакітриться. Інша справа – Вась-Вась – запитає хто, відповідь відразу з язика злетить. Прилипло прізвисько. Вірніше, не відлипало ніколи.
– А що поробиш, як ми навіки злиті, – гомоніла незлобливо Василина, як хто питався про прізвисько. – Якось же люди мали прозвати цю нашу з Василем злуку.
Хоча за Вась-Вась особливо навряд чи хто допитувався. Жили тихо та низько, що якщо й помічав хто їх, то хіба як на весілля кликали чи Василя що допомогти по господарству просили.
Василину прийняли на роботу на ферму. Василь, забачивши, що дружина жили рве, а приробіток не хтозна-який, бо хлопці, що корми доставляють, жили не надто рвуть, швидше пупи від горілки, пожалів свою Васю, покинув трактора й пішов доставляти кіньми біля Василини корми.
Весни міняли зими, літо гнало весни, осінь випихала літо, зима ховала осінь – і так роки низалися на нитку, ніби намисто. Город та ферма, поля та доли з’їдали їх, наче корова гичку, тільки хрускотіло. Бо стиралися в роботі суглоби, стомлювалися руки, зморщувалася шкіра, сліпнули очі, випадали зуби, одна душа лишень ішла з дня в день мовчки й однаково, мов їй не було зносу, ото й тільки, що кректала – та чим далі, то сильніше. Бо хотіла теплої лежанки.
Врешті-решт її отримала, сягнувши пенсійного віку, але підросли діти, на крило вже й онуки ставали, а як же їм без баби й діда яблук та цибулі з картопелькою. А ніяк. Тож лежанка холонула до наступного вечора, а день поглинав город та сяке-таке хазяйство.
Василь вік пройшов сумирно, казала Василина, що «він у мене плохий, як стара кобила». Ні гаркне, ні збунтує, одно губами ворушить, мов сказати щось весь вік має, але не каже – мовчки йде до праці. Василиною, певно, за вік так і не назвав – усе Вася та Вася. Навіть як розсердиться, бувало, як ото, коли поставив сторожувати гарбузи, щоб ворони не вибрали, а вона з сусідкою пропасталакала півдня, що ворони не лише біля гарбузів управилися, а й кукурудзи сягнули, то й тоді тільки скрушно похитав головою та плювався до вечора.
– Василю, слина скінчиться, – мовила до нього, – краще вилай, бо я втоплюся в твоїй слині.
– Ех, Васю, – мовив лишень, – я ж у тебе вірив, а ти підвела.
– То покинь, – розсміялася, – як віри вже не ймеш.
Підійшов, важко зітхнув.
– Не кажи так, – сказав, – ніколи не кажи. Бо я ображуся.
Більше й не казала. Василина, вона ж завжди його слухала. Він щось буркне потай, вона вже й учула.
– Ого, – радіє він вечором, – ти диви, я тільки подумав, а ти вже й утяла.
– Годжу, – манірно так біля нього.
Сміється. Щиро так, на всі зуби, аж хата ясніє. А в хаті ясно, то і їй веселіше.
Василина – вона була трохи гоноровіша за свого чоловіка. Певно, тюрма дечого додала в науку. Вона дочок уму-розуму вчила, бо Василь їх жалів до нестями, за весь вік не те що не вдарив, руки не здійняв. Усіх трьох по черзі Василиною хотів назвати, але вона дала їм інші ймення.
– Не вистачало ще вказувати, яку Василину гукаєш, – заперечувала, – на світі вистачає імен і без Василин.
Хоча сама хотіла синочка. І щоб неодмінно був Василем. На жаль, не склалось, одні дівки.
А дівки всі вдалися в матір, не травою слалися, буревієм мели. Мусила давати раду й різок жменю. Бо батько жалів, а хтось же мався виховувати в покорі та шані.
– Я мов звір до дітей, – колись після чергової виховної години прийшла з претензіями до чоловіка, – зате батько, як примочка до вавки.
– Васю, мені тебе жалко, і їх жалко, що мені робити? – розвів руками.
– То хай ростуть вертихвістками, так, по-твоєму, має бути? – наступала.
– То є ж ти, – відгороджувався. – Ти в мене он яка, й вони такими будуть. Яблуко від яблуні, коли його не закинути, далеко не залетить.
– І яка ж я? – вмить десь дівала злість, розпливалася враз.
– Отака, – та й ішов надвір до справ.
Раз тільки бачила сердитим Василя. По-справжньому сердитим.
Тоді вона працювала на фермі на пару з Ольгою Гордіїхою. То була скажена жінка. Шість чоловіків до неї приставали, а тікали, то вже дванадцять, бо, як сама казала: «У мене довго нема, я їх відразу половиню.» Не вживалася ні з ким і ніколи. З неї вічно бризкав неспокій і плив криками понад селом та гризнею в кожнім дні. Якби побачила Бога, напевно, і його б заплювала, бо не вгодив би.
– Олю, – на перших порах пробувала порозумітися Василина, – ти хоч до себе пошану маєш?
– На хрена мені та пошана, – неслося по корівнику, – коли вчора тридцятки, щоб шафу купити, не хватило.
– То завтра хватить, – Василина своєї.
– Слухай, ти, половина Вась-Вась, – прихала Ольга, – пригрілася коло свого потурнака, вилізла йому на шию, то й командуй, а до мене не лізь. Я собі й сама раду дам.
– То нерви ж зірвеш, така щомиті сердита, язви якоїсь ухопиш. Воно тобі треба? Ти  хоч колись сміялася на віку?
– Як твій потурнак позавчора перднув голосно серед корівника, бо мене не бачив, я сміялася. А так мені не до сміху. Добре, що тобі є за ким сміятися, а мені немає. У мене зад неприкритий, а тебе потурнак закрив, як вежа царівну.
– Василь у мене не потурнак, – підібрала Василина ображено губи.
– А хто ж, хто? – верещала Ольга. – Навчи його хоч говорити.
– Він у мене чоловік, – кинула Василина, – такий, як і у всіх людей. Суджений.
Та й припинила балачку.
А незабаром Ользі судилося почути, як Василь говорить.
Того дня вона чогось розпасіювалася біля корів, що гатила вилами худобу по спинах, наче здуріла молодиця.
Василина кинулася зупиняти.
– Стій, – кричала, – що ж ти робиш? Ти ж їм хребти поперебиваєш.
Та Ольга не слухала. Тоді Василина силою видерла в неї вила, ще й по пиці звезла долонею.
– Годі! – стала, як грім, супроти скаженої.
– Що, що, – шипіла та, – як чоловіка вилами пришити, то й не побоялася, й не пожаліла. А за корівками жаль  узяв? Вбивця, тюрмачка, погань, бузувірка, трупоїд…
Хто його знає, що вона ще городила б на нещасну Василину, якби не Василь.
Він, учувши таку балачку, повагом зліз з воза, підійшов до Ольги, камінною долонею стиснув їй шию та прижав крикливу до стіни.
– Моя Вася не вбивця, вона людей не вбивала, – прохрипів. – Вона вбила ґвалтівника. Бо вона зі мною весь вік і ніхто не мав і не матиме на неї права. Що б ти робила, якби тебе ґвалтувати бралися на безлюдді серед поля?
– Ну й не вбивала б, не вбивала б, – лементувала Ольга, – краще вже дати, ніж убити.
– Краще вбити, – мовив Василь, – бо доля одна, а людей багато. І заткни халяву, бо я за свою Васю півсвіту порішу, а ти – тільки пилинка з того світу. Бац – і немає.
І так стиснув шию, що в ній щось аж хруснуло, а Ольга аж кавкнула.
З тижнів два після того ходила з кривою шиєю, а потім вирівнялася.
Але Василини більше не зачіпала.
– Вони, ті Вась-Вась, біснуваті обоє, вбивці, що ти з них хочеш, – пасталакала поміж людей, але пошепки й оглядаючись.
Той сплеск емоцій дуже, напевно, недобре відгукнувся у Василевій душі, бо того вечора він виїв удвічі більшу макітерку вареників, ніж зазвичай, а потім стогнав та крутився всю ніч, бо болів живіт.
Вареники – то була його слабкість. Коли вони виставлялися на стіл, усі інші страви на ньому відразу ж припиняли існування.
Василина те знала, ще б не знати. Кожен день до тої страви руки, звісно, не доходили, але коли хотіла за щось подякувати чоловікові, варила вареники.
– Васині, – нахвалював, приплямкуючи, – моєї Васі.
По гостях, між іншим, не надто тими варениками впивався, а дома – млів.
Колись гостювали в кумів, і вареники на столі стояли, великі такі, наче бичечки тельбухаті, картопелькою чинені й шкваркою заправлені, але Василь з’їв пару та й до інших страв припадав. А додому явилися, там учорашніх три вареники з полуницями в холодильнику лишилися, завтра думала вже викинути в помиї, як ніхто не з’їсть, то влив у мисочку сметанки й так до тих вареників прилинув, мов з голодного краю, а не з ситих гостів.
– А це ще що? – здивовано перепитала, зайшовши в хату. – В кумів вареників не було, чи як?
– Були, – текла сметана по губах. – Але то не твої вареники, Васю, ой, геть не твої. Ти унікальна, – словами якимись науковими сипнув, – як ти готуєш вареники, Бог з неба приходить подивитися. Такої, як ти, біля вареників більше не існує.
Аж запишалася.
– Такої, як ти, взагалі більше немає на світі, – налягав на вареники.
А вона відвернулася до порога й витирала сльози. Певно, вина в кумів зайвого випила.
Або просто є такий закон, що коли чоловік їсть вареники, ти маєш витерти сльози, особливо коли ти з чоловіком весь вік разом.

                                                                    (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Польот нормальний

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 01-02-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 30-01-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75093412399292 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …