Осінь, туман… Стою під вербами на краю лугу, спостерігаю ранок. Недалеко від мене невеличке озеро, обросле високими вербами. Зараз озерця не видно, не видно дороги, що стелиться лугом, та й самого лугу не видно. В пісні співається: «Тільки видно дуба зеленого». Та й дуба не видно, бо його тут немає. Тільки вершечки верб, як лілеї на озері, плавають по поверхні туману. Крізь вологе повітря відчувається запах домашнього затишного двору: чарівна суміш молока та свіжоскошеної трави. То десь на лузі в тумані припнута корова. Ось вона дзенькнула ланцюгом і тяжко зітхнула. Вдалині за полями ліс. Він лише вгадується блакитною смужкою на обрії. Тихо, на вербах не ворухнеться ані листочок, а мене обгортають теплі, бентежні хвилі.
До лісу по гриби йдуть літні жіночки, і тихо, для себе, не суголосно співають пісню:
А хто ж теє відерце дістане,
Той зі мною тай на рушничок стане.
Від цієї пісні накочується могутня хвиля і відкидає в далеке минуле. В ранньому дитинстві осінні вранішні тумани означали, що ось-ось приїдуть батьки на жовтневі свята. Мій старший брат ходив до школи, знав календар, рахував дні до приїзду батьків, казав, що сьогодні не приїдуть. Я йому не вірив. Він досить часто дурив та дражнив мене. Відтоді, як двір, вулиця, річка та все навкруги починало вкриватися білим мороком, я виходив з двору проводжати брата до школи. Він зникав в тумані, а я вдивлявся в інший бік, намагаючись розгледіти стежку між кручею та річкою, а на ній батька з матір’ю. І хоч як я не вдивлявся, як не чекав, батько з’являвся несподівано.
- А куди це ти дивишся! – гукав вдавано суворо.
Я кидався назустріч, батько підхоплював мене на руки і підкидав високо–високо, вище стріхи. Та мені не було страшно, бо відчував силу та надійність батькових рук. І від цієї надійності душу огортало трепетним теплом. Із братом здоровкався по-дорослому. Вдаряв своєю долонею об долоню брата і приказував: «Ну, здоров був, козарлюга». Закидав речі в хату, цілував бабусю і біг провідати кумів та друзів. Мати цілий день стояла біля плити. Почуття розривали її – відганяла нас від гарячого, розжареного, печеного і водночас намагалася приголубити. Іноді давала коржика чи пиріжечка, примовляючи:
- Ви ж не їжте гарячим. Почекайте, поки вичахне!
Та хто б то її слухав.
Ввечері приходили хрещені, мої та братові, приносили гостинці, батькові друзі та сусіди. Всі разом сиділи за столом, розповідали веселі історії та багато співали. Насамкінець співали «Туман яром». Вела пісню мати. Її високий, дзвінкий голос, що звучав найдовше наприкінці куплету, здавалося, пробивав стелю хати і відлітав далеко-далеко, аж до неба. Батько грав на гармошці, але співати не вмів. А під час цієї пісні навіть не грав. Клав голову на міхи і мрійливо слухав. Здавалося, він був не в кімнаті, а десь там, у своїх мріях.
Гості розходилися. Батько брав мене на руки, ховав за полу і йшов їх проводжати. Потім разом з матір’ю мовчки сиділи на старій колоді біля двору. Було тихо–тихо, так тихо, що чутно як перегукуються гудками паровози на далекій станції.
- Товарняк, – казав батько після серії різких гудків. Або – пасажир, якщо звучав низький розкотистий гудок.
Мені часто робили зауваження, що я занадто непосидючий та балакучий. А тут сидів тихо, ані пари з вуст, бо боявся сполохати казку. Скільки вони так сиділи, не знаю, бо завжди засинав у батька на грудях.
Хвиля відхлинула, я знову дорослий, спостерігаю туман на лузі. І хай сивочолий, з патерицею, а все ж чекаю, що зараз із туману з’явиться батько і запитає:
- А куди це ти дивишся?!
За холошу смикає захеканий онук:
- Діду, йдіть додому. Бабуся снідати кличуть.
Туман яром, туман долиною…
