Надійка розворушувала полукіпки сухого літнього сіна, мружачись до сонця й намагаючись не наступати на зелених коників, що прудко стрибали під граблями. Палило немилосердно, робота, така звична і проста для неї раніше, видавалася марудною. Хотілося пожбурити важкі граблі, впасти в густу, ще не скошену траву на сусідній леваді, що аж тріскала од сонця – і лежати отак горілиць, і слухати веселі контрабаси коників, підпадьомкання перепілки, гул далекого комбайна.
Зовсім неподалік зеленою прохолодою вабили верби, а просто за ними вузенькою стрічкою петляла річка Вужинка, несучи у своїх прозорих плесах довгожданий спочинок. Як хороше було б зараз скупатися, змити остогидлу пилюку, відчути лоскіт гомінкої води на розпеченому й намореному тілі…
Надійка зібрала волосся в тугий русявий вузол, узяла в руки торбинку, завдала на плече граблі з вилами й повагом рушила туди, звідки озивалися прохолодні смарагдові хвилі в обрамленні зелених віт верболозу.
Ішла вузькою стежкою поміж високої, уже вигорілої від липневого сонця трави. Держак граблів муляв плече, сонце пекло немилосердно. Час від часу вона спрагло облизувала пошерхлі губи, витирала червоною хусткою шию. Нарешті вигорілий сухостій змінився тугою волоттю м’якої травички, що приємно голубила розпечені п’яти. Потягнуло свіжим річковим духом. Стежка повернула й повилася вздовж зарослого комишем берега: ген там, за заростями іван-чаю й пижма має бути тиха заплава, де вони зазвичай купалися з дівчатами.
Надійка одразу впізнала надломлену вільхочку – від неї починалася жовта піщана доріжка до води. Чимдуж скинула сандалики й пішла стежечкою вниз.
Раптом збагнула, що не сама: на вербовому кущі біля самої води висіли чиїсь потерті запилюжені джинси з довгим шкіряним ременем, сталева пряжка горіла на сонці, наче підморгувала: ади, дівчино, чия будеш? Поруч, на траві, лежали шльопанці, зім’ята блакитна футболка, пачка сигарет і запальничка…
Дівчина роззирнулася навколо: анікогісінько.
Навшпиньки підійшла до води, відсунула густу вербову гілку: вода спокійно плинула, ледь-ледь зайнята вітром. Надійка подумала, що то, мабуть, якийсь сільський чоловік прийшов вудити рибу, роздягнувся та й пішов шукати тихого місця, щоб наловити окунців та краснопірок на вечерю. А їй у груди вступило щось мульке, щось тепле, таке, що тепер не давало повністю віддатися омріяному відпочинку…
Вона раптом зробила щось незрозуміле. Щось дивне. Щось… Рвучко підняла блакитну футболку, піднесла до обличчя і вдихнула запах – терпке, лоскітливе, розпашіле. Курява і поле. Руки блищать від поту. М’язи напинаються. Сонце пряжить…
Млість укрила її гарячою хвилею. Величезний чорно-жовтий джміль вовтузився на холоші джинсів, і Надійка чомусь зігнала його, а потім мимоволі, посміхаючись, погладила гарячу тканину. У голову вдарив незнаний досі хміль, повні рожеві вуста розтулилися – і юнка глибоко видихнула…
Завагавшись на мить, почала повільно скидати через голову сарафан. Пальці налилися чимось важким і солодким, тепер ковзали по тілу ліниво, пестячи засмаглі оксамитові плечі, шию… Груди терпли, десь унизу живота озивалася луною пісня коника, що не вгавав поруч...
Завбачливо поклавши годинника під сарафан, на травичку, Надійка повільно пішла до води. Ішла спроквола, небавом, якось аж масно, милуючись збоку кожним своїм кроком. Рожевий, тільки цього літа придбаний у райцентрі купальник, вигідно облягав її пещене дівоцьке тіло. Ще трошки – і пальці занурилися в м’яке баговиння на дні. Холодна вода огорнула її стрункі литки, коліна, вколола тисячами голочок розпашілі стегна й живіт.
Надійка одразу пірнула. Приємна прохолода річки якось одразу одсунула кудись у минуле і сонце, що стогнало над лугом, і сухе сіно з остюками, і остогидлі вила з граблями. Але ні блакитна футболка, ні джинси, нахабно розпластані на траві, нікуди не поділися. Дівчина випірнула, здмухнула мокре волосся зі щік, рвучко вдихнула повітря і знову відчула той нав’язливий, той нездоланний міцний дух: чоловіча шкіра, пил і тютюн. Поле, спека. Поле, робота. Комбайн…
Не знати чого, її руки під водою ковзнули по стегнах, і цієї ж миті в голову блискавкою вдарила думка – вона ж і бачила сю ніч уві сні, як на березі Вужинки стоїть незнайомий чоловік… Зношені джинси міцно облягають стрімкі стегна, футболка силкується заховати плечі, та не може… Чоловік слинить пальця, гасить недопалка, кидає в траву. Верболіз ворушиться, зітхає. Чоловік дихає глибоко й голосно. Він купатиметься. Він роздягається. Скидає футболку, вивільняючи широкі груди. Вода спрагло дихає, ловить вітер. А чоловік повільно розстібає паска, мугикаючи якусь знайому, але вві сні невловну мелодійку…
На цьому Надійка прокинулась і, лежачи в ліжку, жалкувала, що не побачила, як він купається. Тепер стояла у воді по шию, обхопивши себе руками, у якомусь заціпенінні. Вона ще ні разу не зважувалася так відкрито думати про чоловіка. Ні, вона звичайно уявляла, що колись вийде заміж, покохавши, що в неї буде перша шлюбна ніч, що її пеститимуть до ранку дужі гарячі руки. Але то буде її чоловік, її кохання, її доля на всеньке життя. А тут – чужинець, лишив на березі одяг, а вона вже хтозна стільки стоїть у воді, ловить дрижаки й боїться думати далі. А розпалена уява стократно повторює один і той самий кадр: він заходить у воду, його спина приємно, аж до лоскоту, коричнева, а в чорному кучерявому волоссі заплутався пшеничний колосок.
Вода більше її не охолоджувала. Здавалося, вона теж стала густа і тягуча, як сама її жага. Вода наче змовилася з тим чоловіком, нарошне лоскотала стегна і груди, пестила плечі й руки, шепотіла, цілувала. Надійку охопив справжнісінький розпач: та що ж таке з нею коїться? Як же це так… Навіщо, ох навіщо, вдихала вона пахощі того клятого одягу, навіщо згадувала той сороміцький, той триклятущий сон...
Змагаючись з чіпкими, як реп’яшки, жаданнями, дівчина швидко пішла до берега. Хотіла чимдуж утекти додому. Але навісна вода не відпускала. Хапала за руки і стегна, цілувала, благала, пестила: ще трохи, тільки мить, о, не тікай, дівчинко, о, не тікай...
Через силу добрела до берега, ступила на обмілину й зупинилася під кущем верболозу. Поклала руку на серце, хотіла сказати собі черговий раз «Досить!», але облишила – марно. Подивилася з-за куща вгору – чоловічі речі так і валялися там, на крутому березі, за кілька метрів од неї. Зітхнула й почала розрівнювати пальцями мокре волосся.
А коли глянула на берег знову – тіло враз пронизали солодкі й гострі мурашки. Поряд із одягом стояв чорнявий чоловік міцної статури – той самий, з її сну… Німа, скам’яніла, безсила, вона дивилася, не відводячи очей, як він стоїть на березі – зовсім голий, лише з тоненьким срібним ланцюжком на шиї, і викручує мокрі труси. Голова трохи нахилена, у ній уже немає того причіпливого колоска – вирвався таки й поплив. А їй зараз навіть утекти ніяк. Ніяк утекти – і нікуди! Стояти ото, причаївшись, і майже побожно милуватися – як прозорі краплі стікають по його грудях кудись в улоговину внизу живота. Глянути прямо туди вона не сміла, не сміла… Тільки все гостріше відчувала, як щось напинається їй у міжніжжі, як розливається трунком – боляче-боляче й одразу по всьому тілу.
Чоловік кинув на траву труси, дістав із пакета під джинсами невеликий червоний рушник і почав витиратися, ретельно, але швидко, насвистуючи ту саму мелодійку. Надійка навіть не помічала, що стоїть, як дитина, з широко роззявленим ротом, хапає повітря й дивиться, як червоний віхтик рушника метляється в паху, то затуляючи, то знову відкриваючи очам жорстке чорне волосся й напіввідкритий член, на який дівчина дивилася вже майже беззастережно.
Упіймала себе на тому, що вона вже навіть намагається не моргати, аби не пропустити жодного поруху. Десь із самісінького дна мозку тато й мама волали: «Не дивись! Не смій! Безсоромниця!», але вона злісно сміялася їм у відповідь.
Чужинець повернувся до Надійки спиною, і тепер вона дивилася на чітку світлу смужку його сідниць у порівнянні з засмаглою спиною й ногами. На сідницях майже не було волосся. Коли чоловік переступав із ноги на ногу, м’язи промальовували приємні заглибини по боках. А коли він зібгав рушника й нахилився покласти його назад у пакет, Надійка все ж таки опустила очі. Дивилась на мушельки в воді, на жабку, яка вилізла погрітися. Не думала. Ні про що не думала. Голова була порожня й дудніла на вітрі, як дзбан. Зате в грудях досі було м’яко й волого. Наче то липкий кушир з річки набрався їй у груди, і тепер грівся там – дужче й дужче, і лоскотав, лоскотав.
Підвела голову – незнайомець уже стояв, тримаючи в руках сині плавки й наміряючись вдягнути. Він нахилив голову, ще раз струсив їх над травою, а тоді подивився на воду й… побачив Надійку, яка зовсім забувши про обережність, вийшла з-за куща. Зустрівши погляд його карих, трохи оторопілих, а трохи насмішкуватих очей, Надійка відчула, що пропадає, стрімко кудись пропадає, наче то вода розступається під нею, і вона провалюється у глибоку й гарячу безодню, у в’язку сороміцьку твань, на людний майдан, між люди, які кричать і показують на неї пальцями. І від цього не буде, вже не буде рятунку! Так і стояла, не в змозі навіть поворухнутися, хоча в голові билося сполоханим метеликом одне-єдине слово: тікай!
Хлопець затулив рукою низ живота і майже махом ускочив у труси. Вони враз міцно обхопили все, що вона тільки-но бачила, умить сховали, облягли, тільки стежечка волосся тяглася вниз.
Надійка вже не намагалася себе опанувати. Стояла й ошелешено дивилася на важкеньке гроно, що звільна колихалося в хлопця між ногами, на його пружні стегна, на міцні литки, на пальці ніг із акуратно обстриженими білими нігтями. Аби вона підвела голову, то побачила б, що незнайомець теж трохи зніяковів. Лице його почервоніло, очі ковзали по траві.
Він пирхнув і раптом сказав:
– Антон!
Дівчина якось аж схлипнула, ковтнула слину й вичавила з себе:
– Надя…
Чоловік голосно розреготався.
– Оце так, Надю! Уперше мені довелося знайомитися з дівчиною, коли я без трусів! Сподіваюся, ти побачила все, що хотіла, і не розчарована.
І знову засміявся, блиснувши білими-білісінькими зубами, стріпнувши вороною гривою волосся.
Надійка стояла приголомшена й голубила поглядом його шию з великим кадиком, широкі засмаглі груди, міцний живіт, на якому від кожного його подиху вигравали доладні м’язи. Вона ніби аж трохи сердилася на нього, і заразом жалкувала, і сердилася, і ніяковіла, і навіть трохи ображалася – бо вже не бачила перед очима тієї пружної товстенької квітки з рожевою вологою маківкою, що виросла з чорної жорстви. Він стояв і ледь посміхався, а вона так і дивилася прямісінько туди, де впевнено випиналася з тканини небачена досі рослина…
– Ти наче вперше голого мужика побачила, – реготнув Антон, але, спіймавши її наляканий і майже благальний погляд, раптом осікся і спантеличено спитав: – Що, справді вперше?
Дівчина невизначено повела плечима, але похопилася – та хіба по мені не видно?.. І ствердно закивала головою. Антон пильно й наче вперше подивився на неї. Купальник рожевого кольору, у міру засмаглі широкі дівоцькі стегна, чималенькі кавунчики грудей, що ховалися під мокрою тоненькою тканиною. А ще волосся, що м’яко і якось аж беззахисно спадає на плечі. А ще вуста, рясно вкриті потом. На вигляд років двадцять, як не більше, а чиста тобі дитина…
Антон підібрав цигарки, черкнув запальничкою, закурив, присівши навпочіпки. Надійка вже й не намагалася впоратися з собою й дивилася як хотіла і куди хотіла. Пальці на її руці ворушилися – марилося, що вона торкається його під пахвами, а він сміється од лоскоту, а вона вже погладжує його живіт і знаходить там крихітну родимку. Дивувалася сама собі й водночас уже не дивувалася. Тільки не могла дібрати, як цей чужий тридцятирічний дядько в одну-єдину мить видобув із неї все потаємне і приспане, все гаряче і тремке, що дрімало в ній роками, і чого жодного разу вона не зважилася витягти на поверхню сама. Дівчина добре розуміла, що варто йому зробити бодай пів кроку назустріч – і в ту ж мить по її цноті задзвонять дзвони. І вона не хотіла, вона не бажала, навіть боялася цьому противитися…
– Ти так і будеш у воді стояти й дрижати? Чи, може, вийдеш на берег і коло мене погрієшся? – осміхнувся він уже майже ніжно.
Тільки зараз Надійка зрозуміла, що досі стоїть по коліна у воді й дрібно тремтить, хоч сонце пекло так само немилосердно і їй зовсім не було холодно. Зрадлива дрож видавала її з головою. Помітивши її ніяковість, Антон підійшов до самої води і ще раз усміхнувся:
– Давай-но руку, русалко.
Надійка слухняно подала йому руку, легко вийшла на берег і сіла на траву. Дрож не минав, у голові туманилося, але тіло, її гаряче й достигле, мов спасівське яблуко, тіло знало цю одвічну стежку і тяглося до неї кожною своєю клітиною. Антон накинув їй на плечі рушника:
– Зігрійся трохи, а то скоро риб’ячою лускою обростеш, – мовив привітно й додав, – ти ж із Левадного?
Надійка знову кивнула. Говорити не наважувалася. Язик був в’язкий і не послухався б.
– А я з Бригадирівки. Ми тут із хлопцями жнивували. Вони вже додому поїхали давно, а я оце скупатись вирішив, бо остюччя стільки, що аж пече…
Він облизнув губи, ніби од самої згадки про спеку і спрагу.
– А я тебе знаю. Ти до моєї сестри двоюрідної торік приїздила, до Наталки. Я був у них тоді, зерно завозив. Але ти мене не бачила. Зате я бачив, як ви марахветились на вечір до клубу.
Надійка подивилась на нього недовірливо. І врешті зважилася на слово:
– А чого ж ти… чого ж тоді не… не підійшов і не познайомився?
Антон махнув рукою.
– Ет! Тоді… Тоді я ще жонатий був, Надя, такі от діла!
– А тепер що? Овдовів чи як?! – до дівчини, здається, поверталася її звична жартівливість і лукавство.
– А тепер знов холостяк. Пішла вона, Танька моя, од мене. До матері вернулась. Та я й не шкодую. Правильно зробила. Не можна так жити, як ми жили останній рік.
Він зірвав стеблинку й почав її знехотя покусувати зубами. Надійка вже дивилася на нього, як на свого хлопця. Що це з нею? Ну, звісно, їй подобалися чоловіки, але тут… Якби їй учора хтось сказав, що сьогодні вона нахабно розглядатиме все, чого не бачила раніше. Та ще й матиме це мало не за своє… Вона б дала йому замашного ляпаса. А тут…
З приємністю відзначала, які в нього повні рожеві губи, які неголені щоки й важкі щелепи. Уявляла, як він приходить із роботи, а вона годує його абрикосами – дає по ягоді до рота, а він обережно бере їх губами, інколи торкаючись її пальців гарячим язиком.
Зловила його погляд і відчула себе пташкою в сильці. Мовчання між ними було схоже на павутину. Але так їй було од нього тепло, так як ніколи тепло, що вона відчула себе маленькою дитиною під материними грудьми. Їй хотілося покласти голову йому на плече, торкнутися м’яких кучерів, якось притулитися до нього, притулитися… Отой лоскітливий і дражливий дух уже огортав її всю, накривав мокрим рядном, робив м’якою й безвольною. Вона чула, як ворушиться його одяг, чула, як ворушиться його волосся, вона, здавалося, чула все – навіть у нього всередині. А коли він нахилився до неї, коли поцілував отими божевільними вустами в плече, коли дихнув у шию чимось гарячим і вже геть нестерпним, вона так і шелеснула головою йому на живіт.
Якусь мить лежала в чоловіка на грудях, межи розкинутих ніг, а він обережно торкався підборіддям її маківки. Просто – підборіддям – маківки. Небо над ними було безмежним і синім. Трава м’яка й зелена. А в грудях, у грудях було теж тихо, безшелесно, але червоно-червоно…
– Сонечко, – сказав він пошепки, і Надійка почула, як він голосно ковтнув слину, – Ходімо…
Чула все – і його шепіт, і вітерець, і кінчики волосся на своєму чолі. Але вже не дуже могла розрізнити – де що. Чула, як він обережно піднімає її, як вони йдуть кудись уздовж річки, ідуть, а земля чогось м’яка, як мул, і провалюється під ногами…
Однією рукою він обіймав її за плечі, наче боявся, що вона зненацька випурхне зі свого важкого, розбитого жагою і млістю тіла, і полетить... Але вона не полетіла б, навіть якби могла б, не полетіла. Вона б хотіла довіку отак іти з ним оцим берегом, відчувати його гарячі пальці на плечі, торкатися стегном його стегна…
Неподалік забовванів червоний комбайн, залишений на затишній галявині над берегом, зарослим вільхами і дикими кленами. Коли хати, грядки і нескінченна нива сховалися за густим листям, Антон рвучко прихилив Надійку до дерева, що аж кора трохи вдряпнула їй плечі. Вона чекала, що він почне цілувати її, цілувати до знемоги, до муки, до смерті. Але він не цілував. Натомість присів перед нею навпочіпки і рвучко стягнув з неї трусики.
– Не бійся, – прошепотів, – я поганого тобі не зроблю.
– Я не боюся, я тебе не боюся, – луною відізвалася Надійка.
Він міцно обхопив її за пояс, аж стиснув. І це було останнє, що дівчина відчула розбірливо. Бо далі його язик, як стрімка гаряча лавина, прожогом полився в її лоно. Вона відчувала, що тоне, що якась важка оглушлива хвиля накриває її з головою, а їй навіть крикнути несила. Дівчина лише сапала, глибоко дихала, коли ті хвилі, одна за одною затікаючи до її єства, поступово заповнювали все тіло, змушуючи його час від часу різко здригатися. Антонові пальці були вже і на її сідницях, і між сідницями, голублячи, лоскочучи, перетворюючи її на один суцільний нерв, який хотів пульсувати і пульсувати, і не спинятися довіку.
Уже гаразд і не знала, де проходить ота межа між ними, де закінчуються його руки, його язик – і починається її власне тіло. А коли вже насолода стала нестерпною, коли, здавалося, іще мить – і вона вибухне міріадами скалочок, ще мить – і вона розчиниться у ньому, стане з ним одним, Надійка вигнулася, рвучко обома руками відсторонила його голову від свого лона, нахилилася до нього й поцілувала в уста… Губи були солоні та в’язкі, вони пахли річкою і ще чимось таким, чого вона не могла згадати, чимось із її сну… Забороненим, сороміцьким… І їй так захотілося відчути це ще, ще, вона подалася всім тілом до нього, назустріч тим рукам і грудям, тим устам, а пальці не служили, у голові паморочилося, світ довкола мовчав і швидко якось минався.
Раптово перервавши важкий, як прірва, поцілунок, хлопець схопив Надійчину руку й узяв її до рота. Тендітним пухким пальцям враз стало гаряче й волого. Так волого й так гаряче, що всередині, здавалося, закричали й забили крилами сполохані гуси. Пружний чоловічий язик ворушився між пальцями, залишав сліди на долоні, стискав вустами. А вона стояла і горіла – як прив’язана до пісенної сосни.
Поволі випустив її руку, ще раз жагуче лизнув її язиком, пильно подивився Надійці в очі, підступив ближче, знову взяв ту саму, вже мокру руку, і повільно, не відриваючи погляду від обличчя дівчини, поклав її собі на низ живота – так, що пальці ковзнули просто під плавки, у зарості волосся.
Надійка відчула, як шалено й солодко пульсує там кров, її пучки натрапили на щось пружне й гаряче, вона смикнула руку, ніби обпікшись… Але хлопець міцно тримав її зап’ястя, і вона пустила те пульсування всередину себе, дозволила йому стати частиною свого ритму. Несміливо й незграбно торкнулася, обхопила рукою. Хлопець видихнув і закинув голову назад від насолоди, опустив свою руку нижче, на її пальці, і почав рухати ними. Вона відчувала, як твердне його плоть, як він спрагло дихає й ловить кожен її рух. І ось уже вона сама рухалася із ним у одному ритмі, не надто добре розуміючи, де його, а де її рука, де її, а де його жага і насолода.
Сама того не сподіваючись, не бажаючи, навіть не думаючи про те, поклала голову йому на груди, тернулася розпашілою щокою:
– Знімай, знімай! Який ти гарний… Ох… – ці слова наче казав хтось інший – не вона, бо вона таких не знала і знати не могла, і то зовсім не її, а якоїсь іншої дівчини ліва рука опинилася раптом на твердій чоловічій спині й з якогось доброго дива посунулася нижче. Вона сама нізащо не могла цього – ні робити, ні говорити, ні навіть дихати так. Ніколи. Навіть наодинці з собою…
Та тепер наче дивилася на себе збоку, жахалася тієї недозволеної свободи. Його тіло пружніло й нетерепеливилося, поцілунки ставали все палкішими й коротшими, сипалися на її обличчя, шию, груди… Вона вже не ухилялася, а пустила тіло, як човен по течії, дозволила йому пізнати всю заразом таїну, усю глибоку печаль. Чула, як пахне його шкіра: пилом, сонцем і жагою. Не могла вже відірватися від цього запаху. Ніздрі тремтіли й розширювалися…
Рвучкими запальними рухами, самою лівицею, зсувала йому труси донизу, щомить повертаючись то назад, до твердої рибини хребта, до кожного м’яза на спині, до розлитого оксамиту міцно напнутої шкіри, а то забувала й знову ковзала вниз, впивалася пальцями хлопцеві в сідниці, обхоплювала їх долонями, відчувала, як вони пружинять, як стискаються від кожного руху, а тоді знову м’якнуть під нігтями. Вона не знала, що робити спершу, а що потім. Хотілося всього заразом. Тіло жило тепер наче окремо від неї самої – поки Надійка намагалася збагнути, що робить, поки ставала навшпиньки, вигиналася, подавалася вперед животом, воно все робило само. Губи цілували, язик занурювався якнайглибше, ліва рука стискала йому сідниці, а права вже нахабно бавилася з членом, то оголюючи, то ховаючи назад вологу рожеву квітку.
Антон дихав рвучко й голосно, він уже не міг зупинитися.
– Ну давай, бери його, – уривчасто шепотів він, штовхаючи її вниз, на землю.
Вона опустилася на коліна й побачила прямо перед обличчям його член, збуджений, з великою напруженою голівкою.
– Давай, відкрий ротика, – прошепотів і притягнув її голову обома руками до себе.
Їй хотілося не спішити, відчувати смак, повільно вивчати його, тому спершу лизнула голівку й повела язиком – униз, водночас рукою оголяючи член. Але Антон не хотів чекати, він підвів її голову вище і з силою занурився їй до рота. Надійка відчула, як пружна плоть пройшла між її губами вглиб, вона обхопила її міцніше й почала рухати язиком вниз і вгору, і навколо, і знову вниз і вгору.
Їй пахло молоком. Щойно здоєним, теплим. Їй пахло вологою й терпкістю. Унизу її живота вже розходилися величезні барвисті кола, множилися, підіймалися вгору, розбризкувалися, плюскали хвостиками небачених рибок, множилися крильцями метеликів, пурхали міріадами світла. Не в силі спинити те бурхливе тисячоусте хлюпотіння, дівчина занурила руку собі між ноги й легенько стиснула пальцями… Кола забарвилися червоним і голосно заспівали. Не хотілося нічого більше, тільки слухати той спів, тільки відчувати, як їй об щоку треться чорне кучеряве волосся, а чоловіча квітка занурюється все глибше в теплі надра її горла. «Хлопець дає мені до рота. Я смокчу член. Великий, напружений, гарячий член. Хлопець має мене в горлянку, дере мене в рота. Він розставив ноги. Він узяв мене за вуха. Його плоть така велика, що не мала би вміститися в моєму роті. Але вона вміщається. Я стою на колінах і смокчу член. Мені пахне молоком і вологістю. Мені пахне волосся. Мені ще ніколи не було так добре», – думала дівчина, скоряючись ритмічним рухам і ледь-ледь спромагаючись дихати.
«Це шаленство, який він гарячий і солоний, він навісніє, швидшає, глибшає, він ось-ось порве мене. І хай… і хай рве», – їй так хотілося цього, так бажалося, щоб він вивергнув геть усю пристрасть їй у рот, щоб знати, яка вона на смак – його жага, яка вона – та чоловіча ніжність. Але Надійка не знала, як це зробити, не вміла керувати ним, тому рухалася, як уміла: по-дитячому незграбно й наївно, безладно запускала пальці між його сідниць, пестила грудьми стегна, вела язиком під голівкою і ловила, ловила насолоду.
– Уставай, – прошепотів він, – досить. Ну… Поки що досить…
Надійка ледве відірвалася від того, що вібрувало в неї в роті. Стала на рівні ноги. Сміливо глянула туди – член у хлопця стояв уже майже вертикально й ледь посмикувався, торкаючись живота. Дівчина не стрималася – і знову рвійно провела по ньому пальцями, як ніби збиралася заграти. Чоловік голосно дихнув, заплющився, але прибрав її руку.
– Почекай, русалко… Моя черга.
Він обхопив її обома руками і притис спиною до дерева. Його поцілунки були короткі та міцні, як удари, він важко дихав і вже не міг стримувати себе.
– Не бійся, пусти мене, розстав ноги, – шепотів і голос його вже не слухався. А рука, наполеглива і нестримна, вже була в Надійки між ніг, і дівчина відкрилася їй назустріч, подалася всім тілом. Він підняв її за сідниці, спер на дерево, вона обхопила його ногами й відчула, як його гарячий член шукає входу.
– А-а-ааа-ааа!
А далі, за тим скриком, було вже нічого не видно й ні за чим не шкода. Чоловік рухав її повільно й обережно, руками тримаючи за сідниці. Вона дивилася йому в очі й бачила там тільки безкінечно темний божевільний нурт. А всередині неї самої було чогось лоскітно, аж боляче. Той лоскіт змушував тремтіти і вкриватися мурахами.
– Швидше… будь ласка… швидше… прошу…
– Почекай… зараз усе буде. Я знаю, як треба… Ти така… як же я хочу тебе… як я тебе хочу…
Він помалу збільшував розмах, занурювався то тяжко і глибоко, так, що вона стрясалася всім тілом, то робив кілька швидких і коротких рухів, а тоді знову заходив стиха й обережно. Дівчина одкидала голову назад, щосили дряпала нігтями його спину й теплі сідниці, уривчасто хапала ротом повітря – їй було солодко, їй було терпко, але ця насолода, мов хвиля: то вкривала її з головою, то раптово відкочувалася назад, лишаючи по собі той неможливий пекельний лоскіт.
Було нестерпно, вона відчувала, що є щось глибше, щось сховане від неї досі за тонкою завісою болю, і прагнула його.
– Глибше, будь ласка, штовхай сильніше.
Але він не слухав…
– Зараз, зараз, мала, дихай, просто дихай…
Усередині неї наростав жар, вона відчувала цього чоловіка в собі наче цілком, повністю, всього, уже давно була з ним єдиним цілим. Чула, як усе стискається й тісно обхоплює його, як рухається разом із ним.
І разом з рухом наростає світло – все ближче і ближче…
Вибух стався раптово. Вона розчинилася в тому світлі, у міріадах дрібних скалочок, що розійшлися тілом і всі водночас укололи. ЇЇ накрило хвилею насолоди, але він не спиняв руху, і насолода наростала, пульсуючи. Вона здригнулася, завмерла – і враз обм’якла, віддаючись йому уже вщерть повна.
Хлопець широко всміхнувся й обережно вийняв член із лона.
– Бачу… Тобі вже добре…
Говорити Надійка в цю мить не могла. Зовсім. Уся заразом сила враз її покинула. Дівчина стояла, опершись об стовбур, намагалася вирівняти дихання, яке ставало все спокійнішим і глибшим. Вона все бачила як уперше, чи як востаннє – важко було розібрати. Поле вдалині, комбайн. Клени. Сонце. Вода внизу. Сюрчання коників. Вона ніби їла все те очима. Навіть одразу не завважила, що Антон підійшов до неї впритул, енергійно смикаючи рукою свій член.
– А тепер я… – сказав і знову поставив її на коліна.
За якусь мить чоловік глибоко застогнав і випустив їй на обличчя і груди щось біле й гаряче. Воно кілька разів бризнуло – і дівчина заплющилася, щоб відчути, як воно тече по шкірі, тепле, живе…
А коли розплющила очі, Антон випускав на траву останню білу крапельку.
– Колись я це зроблю в тебе. І нам обом буде дуже солодко, – сказав він, ще раз труснув член і заховав блискучу рожеву голівку.
Надійка ще стояла на колінах, і ще відчувала його сперму на своєму обличчі, грудях... але усе її єство вже поринало в новий світ – палкий, як його обійми.
Вона ще не відала нічого й ні до чого не була готова. Але знала напевне: уже любить світ, у якому найбільша радість – занурити обличчя у волосся на його грудях – і дихати, дихати, дихати.
Антон ліг на траву, розкинувши ноги, і покликав:
– Лягай. Тобі треба трохи відійти…
Вона слухняно випросталася поруч, гола-голісінька.
Хлопець заплющився й лежав нерухомо. Надійка, як і годину тому, милувалася його тілом. Груди, вщент порослі волоссям. Дужі руки. Тугенький плаский живіт. Біла, без засмаги, смужечка від трусів. І в неї така є. Круті стегна. Чоловіча квітка в жорстких заростях. Вона милувалася ним, але на так, як тоді. Його краса вже не ранила тисячею ножів, не напускала в голову червоного туману. Вона пливла перед очима рівно й широко.
«Це мій хлопець. Мій», – подумала Надійка й ніжно провела рукою йому по животу, обхопила стегно, а потім міцно-міцно притиснулася до Антона.
– Не спіши. У нас буде ще дуже багато такого, – він усміхнувся, – от тільки спину ти мені так подряпала, що тепер два тижні купатимуся сам, бо як хлопці побачать…
– Нічого, вдвох купатимемось, – грайливо промуркотіла Надійка й ніжно поцілувала Антона у вухо.
