Літо вже відрізане, як скибка, до нього не дотягнешся ні руками, ані голосом – можеш навіть не пробувати. Біля школи рівними рядочками цвітуть чорнобривці – жовті, ніби радісні, але з жалобною облямівкою. Ступати сходами сумно, вдихати вічний запах школи – ганчірка для підлоги, їдальня, взуття, пил і ремонт – ще сумніше. Чисті зошити взагалі навівають тугу. Чим більша цифра біля «А класу» на обкладинці, тим більше сумнівів, що тобі тут щось узагалі потрібне. Астрономія. Фізика. Тригонометрія. Ти лежиш щокою на чистій сторінці й навіть не здригаєшся від голосу вчителя.
– Сергію, я розумію, що голова в тебе важка. Але якось відірви її від парти й подивись на мене.
– Без вашої алгебри я, мабуть, обійдуся...
Мене, в принципі, не чіпають зайвий раз. Усі знають, що я пишу якісь там вірші. Учителі ставляться до цього з цікавістю, як до якоїсь атракції. Однокласники – з дещицею іронії. Друг Олег із задоволенням скандує: «Наш Сергійко пише вірші – а що далі, то все гірші!» Йому подобається це вимовляти. А мені не образливо. Я звик читати вірші й наражатися на схвальні посмішки під порожніми очима. Я часто думаю, що це взагалі нікому не потрібно.
Але я перемагаю на олімпіадах із мови й літератури. Я беру участь у конкурсах читців. Тому мене не займають. На уроці хімії, наприклад, я взагалі поводжуся вкрай нахабно. Демонстративно встаю з-за парти. Демонстративно йду між рядами. На здивоване вчительчине «Ти куди це?!» відповідаю «Куди-куди? По пиріжки!»
Мені можна, мені прощається. Честь школи. Хто, як не я? Ха-ха.
Я брешу в шкільних творах. Брешу на олімпіадах. Мені вірять, бо я вчився врочисто брехати не де-небудь, а в підручниках. Я знаю, як треба написати, щоб повірили. Повторюю одні й ті ж самі прийоми із твору в твір, із уроку в урок, а ніхто не помічає. Коли говорю від себе, дивуються, виправляють. Коли читаю своє – хвалять із порожніми очима. Обіцяю собі вдягати до школи тільки сіре й чорне. Лежу щокою на сторінці. На останній парті.
Мене оживляє тільки село. Десь наприкінці вересня мати втомлюється бути правильною й ретельною. Їй набридає мій щоденник, зошити. Вона перестає стежити за тим, як випрасуваний мій одяг. Вона полишає спроби змусити мене снідати. Словом, послабляє віжки. Тепер уже можна.
Спершу – крадькома, потім обережно, далі все сміливіше. Повертатися зі школи не додому, а йти в село через луг. Там є все. Не порожнє. Те, що вірить мені. Те, що мене насправді чує.
Увечері ми сядемо з Олегом на зупинці й поговоримо про щось насправжки. Може, ще й Катька вийде. Правда, їй можна тільки до одинадцятої. Сидимо. Можна ще розпалити багаття й прикурювати від нього, обпалюючи обличчя. Багаття кидатиме красиві відблиски на колеса Олегового велосипеда й на кнопки Катьчиної куртки. Холодно.
А коли проведеш Катьку додому, ще холодніше. Село не затишно притінене листям і низькими зорями, як улітку. Село зусібіч відкрите, високе й холодне. Навіть ночі не вдається причинити тих незатишних і неприкаяних дверей осені, угамувати собак, зігнати віковічний жах із тополь, розтопити паморозь. Іти додому холодно. Страшно. Так страшно… Клямка на дверях не дзенькає, як улітку, а пронизливо кричить. І навіть у хаті немає затишку, бо ще не топиться. Кляте міжсезоння. Клятий вересень.
Саме у вересні й попався в материному «Секонд хенді» диск Баха. Я не те щоб цінував тоді класику. Ні, до класики треба прийти. І це не так швидко. А от просто так сидів і проклацував пультом треки на бумбоксі, з цигаркою в руках. Аж поки не натрапив на «Erbarme dich, mein Gott…»…
Стояв височезний сонячний ранок, наскрізь пронизаний скрипками, які підіймали його вище, ще вище, хоч до того дня я й так думав, що нічого вищого за вересневий ранок не буває. І я встав і стояв теж, так само пронизаний скрипками, від мене розходилися потужні кола, весь світ пульсував і зливався – з листям, сльозами, ще бозна чим. Я стояв у цілковитій прострації й цілковитому розумінні всіх наслідків, причин і фатальних збігів, усіх явищ, фактів, оцінок, усіх таємниць і недомовленостей.
Потім той диск десь назавжди загубився. І тільки через років десять я знову натрапив на цю музику в Інтернеті. Ораторія «Страсті за Матвієм». Арія альта «Erbarme dich, mein Gott…». Тепер вона зі мною назавжди. Я прослухав уже безліч варіантів виконання – старих і нових. Я часто ставав із чашкою кави й цигаркою осіннього ранку біля вікна і вмикав її. Скрипки, як і того шкільного вересня, пронизували ранок. Голос облягав оксамитом. Але більше жодного разу не опосідало мене таке всеохопне й фатальне розуміння всіх явищ і фактів, всіх наслідків і причин.
Скільки я не повертався туди, де чорна облямівка чорнобривців пахне жалобою, туди, де обривки віршів, де я демонстративно йшов між рядами в кабінеті хімії, де колесо велосипеда красиво вихоплювалося відсвітом багаття, туди, де біля зупинки назавжди застигла моя особиста тінь, – жодного разу темні води осені не розступилися й не дали мені пройти.
Ось тому «змилуйся, Господи. Дивися! Моє серце й очі плачуть перед Тобою». І вересень теж. За тим же, що й ми всі. За тим, що не вертається, як його не клич. За тією глибиною осіннього колодязя, куди не дістане жодне золоте відерце.
