Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46540
Рецензій: 90820

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Корч

© П.Строюк, 25-01-2019
Після довгої морозної зими із заходу подув теплий вітерець, що приніс відлигу, дзвінке цвірінкання горобців та запах ранньої, ще майже невідчутної, а проте вже весни. Крига на ріках стояла потужна - давалися взнаки тижні, коли температура падала нижче двадцяти градусів морозу, - проте сніг на ній розкис, пожовк і зійшов. Здавалося б, зима остаточно відступила, проте незабаром, після тижня теплої погоди, з півночі подув крижаний арктичний вітер. Знову почала виморожуватись волога, заблищали у повітрі крижані блискітки, і знову потягло пекучим морозяним духом, від якого все навколо укрилося тонким слизьким шаром льоду; почалася ожеледиця.

Саме такої погоди очікували рибалки. Риба, відчувши зміну погоди, мала прокинутися від зимового сну та піднятися нагору, під лід, у пошуках поживи. Отже, зловити її буде справою нескладною - тим паче, що через заморозки виходити на кригу було цілком безпечно, а снігова каша, що утворилася під час відлиги, вже зійшла. Майже на наступний ранок після повернення морозів усі озера та затоки на київській Оболоні були вкриті рибалками. Від озер Опечені до дніпровських заплав сіра крига рясніла чорними цятками людей, які, немов мурахи, висипали на водойми в надії щось упіймати.

Тут були всі - від звичайних перехожих та любителів до найвидатніших знавців рибної ловлі. Останніх на лід вийшло небагато - у таку погоду вони надавали перевагу посиденькам удома, біля теплих батарей, за телевізором та з бляшанкою пива, адже більшості з них було вже далеко за п'ятдесят.

Та все-ж, з-поміж них були й такі, хто не звертав уваги ані на холод, ані на спазми в суглобах, які він викликав. Це були справжні фанатики, шибайголови, самогубці! Такі лізли на одноденний лід, виходили із заплав на Дніпро, а влітку стояли на своїх гумових матрацах у фарватері, борючись з течією, хвилями та відчайдушно ухиляючись від барж. З часом вони здибували один одного, ніби під дією якогось свого, рибальського, ендосмосу, і формували такий-собі непроголошений клуб, вхід до його був обмежений колом з десяток найзапекліших рибалок Оболоні.

Членами клубу зазвичай були п'ятдесяти-шістдесятирічні, самотні й замучені смертельною нудьгою пенсіонери. Не маючи власних сімей, або будучи далекими від них, вони збиралися разом, аби поспілкуватися, а спілкувалися про те, що знайоме й близьке кожному - про рибалку. Цілими днями вони просиджували на березі, в човні, на кризі або в прибережній "забігайлівці", обговорюючи щось відоме тільки їм самим.

Після того, як по відлизі вдарили морози, клуб оболонських рибалок зібрався в дешевому магазинчику-кафе - "забігайлівці" - на Прирічній, гріючись батареями та напоями і обговорюючи рибальські плани на майбутню весну.

Розводящий - самопроголошений голова клубу, справжнє ім'я якого було Михалич - напівголоса критикував нові вуглеволокнисті вудки, мовляв, тримаючи їх, дуже пітніє рука; Сан Палич (Олександр Павлович, відставний офіцер-десантник) відповідав йому, що краще за старі-добрі бамбукові вудилища не знайдеш, зараз їх уже ніде не знайдеш, бо все, що продають, - дешеве китайське фуфло. Розводящий погоджувався, проте критикував далі, притому з таким завзяттям, неначе всі йому опонують. Старий Матвеїч за пластиковим стаканом пива байдуже махав рукою й заявляв, що не доживе до наступного сезону, тож купівля нового вудилища - викидання грошей на вітер. Дискусія протікала в'яло; мороз у всіх відняв бажання говорити, а також унеможливив вихід на промисел - було дуже холодно. Всі нудьгували, та незабаром прочинилися двері й до "забігайлівки" заскочив Веньямінич, заносячи з собою у тепле приміщення вихори дрібної пороші.

- Здрастє вам у вашому... кхем... закладі! - привітався він із продавщицею, що ховалася десь в глибинах "забігайлівки". Светочка, огрядна фарбована блондинка років тридцяти, визирнула з-за прилавку, кивнула йому й знову зникла, наче її тут і не було. Веньямінич її не цікавив, адже мав проблеми з нирками і не пив ані пива, ані горілки.

- А ви що тут так тихо сидите? Здрастуйте! - привітався він з рибалками й підсів за столик.

- З наступающим, - мовив Сан Палич, маючи на увазі Водохреща.

- Правильно казати: з прийдешнім, - відгукнувся Прохвесор - відставний доктор філологічних наук КНУ Т.Г.Шевченка та фольклорист, чиє справжнє ім'я було Омелян Кабанович, проте рибалки не кликали його інакше, як "прохвесором" або "больно вумним".

- Та спасибі! І вас, - кивнув Веньямінич. Від нього пашіло морозцем. - Оце захожу, а у вас тут така тиша, що аж злякався, ніби хто помер. Думаю, Матвєїч переставився! а потім - глядь! - а він на місці, просто за стакан засів, що той німецький диверсант.

- Зарано мене ховаєш, - крекнув Матвєїч і відпив зі стаканчика, лишаючи на вусах білу піну.

- Та де ж зарано, коли ти вже третій рік обіцяєш померти.

- Та дасть Бог, то хоч у наступному році..
.
- Веньямінич, а де це ти чотири дні пропадав? - перебив Матвєїча Розводящий. - Ми вже й захвилювались. Он по радіо передавали: під Каневом з-під льоду дістали труп... казали, рибалка з Києва. Чи не ти то був?

- Та, напевне, не я, - відповів Веньямінич. - Оце коли почалася відлига, надумав з'їздити до сина у Одесу, половити морську рибку. А як повернувся, то оце вийшов до річки й побачив, що крига попід берегом трохи підтопилася. Саме на щучку йти! То оце, думаю, чи не піти б мені на щучку.

- Та куди там? - мовив Прохвесор. - Тут з дому вийти холодно, а ти на щучку. Це ж, либонь, треба кудись на річку вибиратися.

- Так на річку ж! - кивнув Веньямінич. - Може й ви оце зі мною підете? Візьмемо з собою сірників, спиртових таблеток, наламаємо гілля, як змерзнемо - то погріємося...

- Н-нє, брат, ти нас на річку не зови, - зупинив його Сан Палич. - Там зараз вовчий холод, просто вовчий. Запалення легень зочеш? Або менінгіт?

- Та й снігу по коліно, - докинув Розводящий.

- Якого снігу? - мовив Веньямінич. - Відлига ж була, усе зтекло. У мене з вікна річку видно, так там на півострові снігу вже тільки навколо дерев лишилось, а так земля чорніє. Зате крига така стоїть, що дай Бог! Тільки ближче до фарватеру, де оце кораблі ходять, там течія пливе, і лід потоньше будьоть, а біля берегів хоч на авті їздь.

- Не будьоть, а буде, - виправив його Прохвесор.

- А хай і так, - погодився Веньямінич і запитально подивився на Розводящого. - Ну що, ходімо, хлопці! Може, щучку спіймаємо. Я оце минулого місяця на річку ходив, так крига тоді була прозора, як скельце. І я - чесне слово! - бачив на глибині щось велике, ніби щука або сом. А що, хлопці, як то був отой Корч?

Рибалки здивовано перезирнулись. Розводящий з цікавістю поглянув на Веньямінича, а Матвєїч відставив убік напівпорожній стакан і здивовано підняв брови.

- Корч? Ти маєш на увазі отого?..

- Ну а якого? Не дерев'яку ж.

- Та ну! - відмахнувся Сан Палич і похитав головою. - Коли ми його бачили востаннє? П'ять? Ну, сім років тому? Та за цей час...

- Я вам кажу, - вперто мовив Веньямінич, з юнацьким запалом соваючись на пластмасовому стільці. - То був Корч, ніяк не інакше. Коли я його оце побачив, то... Бог свідок! - перелякався й вибіг на берег. А, ви ж знаєте, я оце не з боягузів. Ну, Сан Палич, ну згадай оце, як я поліз на середину річки по забитого гвинтом сома! А та тварюка була ще жива, і мені довелося з нею добряче помучитись.

- Та було таке, - підтвердив Сан Палич.

- Так яка ж, питаю вас, мала бути то рибина, щоб злякати мене?

- Може, то була російська атомна субмарина? - припустив Прохвесор.

- От тільки не треба оцих кпинів! - спалахнув Веньямінич. - Не треба! Тепер, коли я оце пригадав, то майже напевне скажу вам: то був Корч, той самий невловимий Корч, який оце у дев'яносто сьомому перевернув Матвєїча і якого ми щоліта ловимо і все ніяк не виловимо. Я дивуюся, як оце така величезна рибина може так довго жити в Дніпрі, де оце й моторки, й рибалки, й браконьєри...

- А пам'ятаєте, що я вам казав? - обізвався Матвєїч, сьорбаючи пивну піну. - То дух старого В'ячеслава.

Старий В'ячеслав вважався наставником рибалок оболонського клубу професіоналів. Колись, узимку далекого дев'яносто третього, він пішов на річку і зник безвісти; скоріш за все, пішов під лід, проте тіло його так і не було знайдено. А з тих пір, як величезна щука перевернула човник Матвєїча, він прийнявся просувати свою теорію про переселення душі старого В'ячеслава в цю рибину. І, до честі щуки, його теорія досі стійко витримувала будь-яку критику.

- Гадаю, старий В'ячеслав пишався б нами, якби оце хтось із нас виловив його реінкарнацію та прибив її сушену голову у себе над дверями як трофей, - мовив Веньямінич. - Йому, як знатному наставнику, має стати до честі бути виловленим власним учнем!

- Ну й закрутив! - присвиснув Розводящий. - Прямо як Прохвесор.

- А шо я? - засміявся той. - Та я б і сам такої не закрутив. Браво, Веньяміничу, пиши сонети.

- То ви, я так зрозумів, усе кепкуєте з мене? - обурився Веньямінич. - Не хочете оце йти зі мною на лід? Ну не йдіть. Я піду сам, але не ображайтеся, коли я виловлю найбільшу рибину в Дніпрі без вас.

- Та не ображатимемось! - примирливо мовив Розводящий. - Слухай, Веньяміничу, ти теж не ображайся на нас. Ми ж над тобою не насміхаємося, іди собі, а ми почекаємо потепління. Тільки це... будь обережнішим на льоду, коли підеш.

- А, до речі, якщо підеш, то коли? - поцікавився Прохвесор.

- А хоча б сьогодні, - знизав плечима Веньямінич. Судячи з усього, відмова товаришів його таки помітно зачепила. - Чого оце тут мені з вами геморой насиджувати? Піду, до темряви ще годин п'ять. Зараз забіжу додому, візьму снасть і піду. Якщо хтось із вас передумає - то я буду оце одразу за пагорбами.

- На півострові? - байдуже спитав Матвєїч, допиваючи пиво.

- А де ж? - перепитав Веньямінич. Він грюкнув руками по столу й підвівся. - Ну, хлопці, думав оце вас запросити... Не вийшло. То бувайте! Посидимо іншим разом, а поки гарна погода й міцний лід, я займатимуся справою.

Рибалки попрощалися з ним, і він вийшов так же поспішно, як був зайшов. Навіть Светочка визирнула з-за прилавку, стривожена жвавою дискусією гостей. Коли все уляглося, Матвєїч замовив собі другий стаканчик пива, а Розводящий і Сан Палич внаслідували його прикладу. Прохвесор же задумливо підпер рукою голову і, дивлячись зі свого місця на товаришів, сумно пробурмотів:

- Ох, і старіємо ж ми...

* * *

До полудня сонце достатньо прогріло морозяне повітря, і температура піднялась до двох-трьох градусів морозу. Над Дніпром дув поривчастий вітер, обпікаючи холодом обличчя і продуваючи навіть крізь пуховик. Погода була гарна, проте на Дніпрі нікого не було - усі рибалки сиділи по затоках. Іти до річки через весь півострів їм було ліньки, тим паче, що виходити на річкову кригу було набагато небезпечніше, ніж на озерну - тут траплялися сильні течії, великі глибини й майже не було людей, які б могли в разі чого покликати на допомогу або викликати рятувальні служби.

Проте крізь неторені сніги півострову вперто пробиралася до Дніпра самотня темна цятка. Веньямінич не кидав своїх слів на вітер, коли заявляв про наміри вийти сьогодні на річку - він буквально на сорок хвилин забіг додому, щоби спакувати потрібні снасті та приманку, а потім перейшов через затоку на півострів і попрямував до Дніпра. Сильний вітер хльостав його в розчервоніле обличчя, проте він не зважав на це й продовжував свій шлях.

За п'ятнадцять хвилин він дістався берега і ступив на кригу. Прибережний наст сухо хруснув під ногами, та потім кроки стали твердими й гулкими, що свідчило про надійність льоду. Проходячи все далі й далі на річку, Веньямінич, не помітивши, переступив через невеличку, припорошену снігом тріщину.

По середині Дніпра бігли свинцевого кольору хвилі; на них кидало жовті блиски сонце, що похмуро визирало з-за важких снігових хмар. Веньямінич не став наближатися до бистрини. Він зупинився десь метрів за п'ятдесят до краю льдів, скинув з плеч рюкзак та розташував на кризі розкладний стілець для рибалок, який носив завжди - і влітку, і взимку. У рюкзаку лежало складене свердло, яке Веньямінич вийняв і пробив ним у льоду ополонку. В разі, коли на гачок зловиться щось більше за діаметр ополонки, рибалка завжди міг розширити її за допомогою льодорубу.

Щойно кінець свердла дістався води, з-під криги донісся важкий, здавлений стогін, що переріс у глухе булькотіння, а потім затих. Веньямінич схвально кивнув і витяг свердло назовні. Решта приготувань не зайняли у нього багато часу - вже за десять хвилин він згорбився на своєму стільці, намотуючи на кулак волосінь, що стриміла з ополонки. Десь там, на глибині, теліпався на гачку живий карась; банка з його побратимами стояла неподалік, очікуючи своєї черги.

Час за рибалкою тягнувся повільно, проте Веньямінич не нудьгував. Він знав, скільки часу потрібно, аби приманити рибу - набагато довше, ніж на те, аби її упіймати. Зрештою, його метою була не звичайна трав'янка або судачок, тож довге терпіння в даному разі було цілком виправданим. Веньямінич настільки втягнувся у справу, що не помічав часу; один за одним карасі уходили на дно, а під льодом зашугали непевні тіні - то підійшли до ополонки великі хижаки.

По годині чи по двом, коли банка з карасями вже майже спорожніла, з півночі донісся приглушений гуркіт - ніби хтось ударив по гігантському футбольному м'ячу або вибив пилюку з величезного килима. Веньямінич не звернув на це уваги - він знав, що це підривають кригу на Київському водосховищі. Та йому зовсім не спало на думку те, що цей вибух міг також означати підняття гідротехнічних затворів для спуску води. Все стало ясно, коли вода в ополонці забулькала й почала підніматися, аж поки не виплеснулась на кригу, перевернула банку з карасями й понесла її до річки. Під льодом загула, застогнала глибина. Раптом біля берега гучно тріснуло - неначе хто вистрілив із рушниці. Крига задвигтіла, заскрипіла, і Веньямінич мало не підстрибнув від жаху, коли відчув, як вона поволі попливла.

Поверхня крижини раптом стала слизькою й вогкою. Вода замерзала, перетворюючись на гладку, ожеледисту кірку, стояти на якій була мало неможливо. Веньямінич, забувши про стілець та волосінь, ухопив рюкзак і кинувся до берега; проте не встиг він ступити й десяти кроків, як підслизнувся й гепнувся на лід. Удар вибив йому з легенів усе повітря, а в очах потемніло, проте він знайшов у собі сили підвестися й знов кинувся до берегу.

А між береговим настом на крижиною вже хльопалася вода. Перестрибнути її було вже неможливо - щомиті течія відносила крижину все далі й далі на глибину, а прогалина ставала все ширшою й ширшою. Незабаром вона вже сягала п'яти метрів - відстані, яку не перестрибне жодна літня людина. Веньямінич зупинився біля самої води і, важко відсапуючись, тупо уставився на берег. Півострів поволі віддалявся, і хоча до нього було все ще рукою подати, шансів дістатися туди майже не лишалося. Купання в крижаній воді могло виявитись смертельним, особливо якщо відчайдуха закрутить прибережною течію або заб'є під лід...

Вельямінич почав усвідомлювати, потрапив у пригоду.

Його крижину невпинно несло на середину річки. Течія крутила й кидала її, тож рибалці довелося відійти від краю, аби не шубовснути у воду. Поверхня крижини стала настільки слизькою, що на ній було важко стояти, тож Веньямінич став навкарачки, аби пересуватися обережно, боячись втратити рівновагу або зіслизнути. Він підповз до свого стільця, скинув рюкзак та дістав з кишені мобільний телефон. Декілька раз натис на кнопку розблокування, проте екран залишався чорним; незабаром на ньому з'явилося зображення порожньої батареї з вимогою підключити зарядний пристрій. Веньямінич закотив очі й сердечно згадав телефонну батарею по матері - тільки позавчора вона ще мала шістдесят відсотків заряду! Ну, можливо, якщо витягнути акумулятор і вставити його заново, телефон увімкнеться і трохи протягне... принаймні, на один виклик вистачить.

Та не встиг він зняти з телефона кришку, як під його ногами лунко затріщало, і крижина вкрилася широкою мережею тріщин. Перший розлом пройшов посередині просведленої Веньяміничем ополонки - крижина розламалася майже навпіл, і величезний її шмат одразу ж відійшов метри на два від Веньямінича. Рибалка опинився на невеличкому шматку льоду - не більш, ніж два на три метри, - який стрімко нісся вниз по течії, несамовито кружляючи й піднімаючись на зустрічних хвилях.

Веньямінич кинув телефон до рюкзака й розпластався на крижині, боячись навіть поворухнутися, аби не зісковзнути. Його вже винесло майже на середину ріки, де течія була найшвидшою, а вітер - найдужчим. З такої відстані його могли лише побачити - кричи-не кричи, на березі все рівно не почули б.

У таку ситуацію Веньямінич ще не потрапляв ніколи. Звичайно, колись це мало статися, проте хто міг знати, що воно станеться з ним саме сьогодні! На думку раптом спали слова Розводящого про тіло київського рибалки, яке випливло на поверхню біля Канева... А ще старе зморшкувате обличчя рибалки В'ячеслава, який у січні дев'яносто третього також пішов на Дніпро й не вернувся, безслідно зник. То ось, що ставалося! Ось, як воно відбувалося!..

Крижина здригнулася й підскочила на хвилі. Дрібні бризки впали на обличчя Веньямінича, трохи освіживши його й привівши до тями. Що це було? Висока хвиля? Підводні корчі? Рибалка раптом відчув себе як ніколи самотнім і дрібним перед жорстокою величчю Дніпра. Навколо вирувала крижана вода. Сонце байдуже визирало з-за снігових хмар, сліпуче осявало рожеве небо; зовсім скоро - можливо, через годину, або через півтори, - воно зайде за небосхил і на землю впадуть сині зимові сутінки. Тоді шанси Веньямінича на порятунок остаточно впадуть - у темряві його не побачать, навіть коли він пропливатиме під мостами... Але чи допливе він до мостів? Чи не перекинеться крижина, чи не зіслизне він з неї?

І вдруге крижину підкинуло угору. Цього разу Веньяміничу здалося, ніби вона на щось наштовхнулася. Але на що? На хвилю? - це була не хвиля; на підводні корчі? - на цьому місці глибина сягала дванадцяти метрів. Можливо, рибалці це лише здалося, проте... Ліворуч хвиля плеснула сильніше. Невже ввижається?

Веньямінич відчув, як запалало під пуховиком його тіло - і це попри те, що холод і волога проймали наскрізь до кісток, а крижаний вітер обпікав щоки. Навколо крижини явно щось плавало, рибалка відчував це, хоч і не бачив. Чорна вода була надто бурхливою, аби в ній можна було щось розрізнити, проте він знав - якщо зазирне туди, то побачить два зловісних жовтих ока, що витріщатимуться на нього з зубатої собачої морди - величезної морди тієї самої рибини на прізвисько Корч.

* * *

- А ну, подзвони йому, спитай, чи не упіймав що-небудь, - наполягав Прохвесор. Розводящий знехотя дістав з кишені мобільник і прийнявся набирати номер. Після другого пива це було важко зробити - пальці не попадали на потрібні цифри - проте незабаром він упорався і натис на зелену слухавку.

"На жаль, відсутній зв'язок з вашим абонентом", - холодно мовив жіночий голос.

- Тю! - здивовано вигукнув Розводящий і спробував передзвонити. Результат був одним і тим же. - Він що, вимкнув телефон, аби ми не заважали його медитації?

- Ну чого ти, може, в нього розрядився, - висловив припущення Сан Палич.

- Розрядився! - пирхнув Розводящий. - Теж мені! Хто це йде на кригу з розрядженим телефоном? А раптом щось станеться?

- Не каркай! - мовив зі свого кутка Матвєїч.

- Та я не каркаю, просто мало що може статися, - знизав плечима Розводящий.

- Гадаю, нам слід піти подивитися, що там таке, - стурбовано пробурмотів Прохвесор.

- Та що я, дурний, аби пертися в таку далину?

- Якщо в людини розряджений телефон, це ще не означає, що з ним сталося щось погане, - розсудливо мовив Сан Палич.

- І все-ж, гадаю, нам слід піти та пересвідчитися, що з ним усе гаразд.

- Ну то йди сам, коли такий вумний! - вигукнув Матвєїч і приклався до четвертого пива.
Розводящий мовчки кивнув, а Сан Палич розвів руками.

- Слухай, не ображайся, - мовив він, - проте всі - дорослі люди. І Веньямінич теж. Він досвідчений рибалка, та й людина не дурна. Те, що в нього сіла на телефоні батарея, ще не привід іти шукати його. Там же такі хащі, що до темряви будеш продиратися, а нікого не знайдеш.

- Та він же казав нам, куди піде, - мовив Прохвесор.

Рибалки помовчали. Нарешті Розводящий стукнув долонею по столу й підвівся. Сан Палич здивовано підняв брови, а Матвєїч аж підскочив від несподіванки.

- Куди?! - тільки й вигукнув він.

- Ходімо, - мовив Розводящий. - Ходімо до тебе, Омеляне, подивимося на річку з вікна. В тебе вдома є бінокль?

- Ну... є підзорна труба.

- Добре, тоді ходім.

Рибалки піднялися, проте Матвєїч лишився й тривожно переводив погляд з одного на іншого.

- Ви що, серйозно оце? Та ну, хлопці, годі дурнею займатись, ну як діти, їй-бо!

- Ти лишаєшся? - суворо мовив Розводящий. Матвєїч не витримав його погляду й опустив очі.

- Я... Я доп'ю пиво й приєднаюся до вас.

Рибалки розплатилися зі Светочкою й вийшли, залишивши Матвєїча самого. Той кисло поглянув на рештки рідини у своєму стаканчику, потім перевів погляд на вікно, з якого відкривався вид на широкі засніжені простори затоки, і шумно зітхнув. "Ну, я піду". Він тихо підвівся, поклав на прилавок двадцятку й вийшов услід за своїми товаришами.

Квартира Прохвесора розташовувалась на восьмому поверсі однієї з тих дев'ятиповерхівок, що стояли уздовж вулиці Прирічної на Оболонській набережній ще з моменту її будівництва. Тоді, коли ці будинки заселялися, пан Кабанович був лише молодшим науковим співробітником, однак у вісімдесят восьмому, щойно він захистив докторську, а відтак отримав статус професора, йому видали одну з квартир, що звільнилася по смерті старого інженера, який мешкав у ній перед цим. Нічого особливого у будові цієї квартири не було - дві житлові кімнати, кухня й роздільні ванна-туалет, - безбожно тісні, зате роздільні! - таких набудували тисячі по всьому Києву наприкінці семидесятих. Зовсім іншою справою був приголомшливий вид із вікна - внизу, мов на долоні, відкривалася вся затока ген до півострова, а далі - Дніпро, а за ним - новобудови Троєщини та труби далекої теплоелектроцентралі. З вікон квартири Прохвесора було видно обрій - небачена розкіш для сотень тисяч інших київських жител.

Він жив сам; його дружина померла ще дванадцять років тому, а діти виїхали за кордон, щомісяця пересилаючи йому по чотириста доларів - ніби компенсація за їхню відсутність! В хаті було прибрано, проте порожньо, через що вона мало нагадувала людське помешкання. Стіл на кухні був застелений білою скатертиною, на якій не їли, в коридорі висіло декілька поточених міллю шуб, які вже багато років ніхто не носив, а біля раковин в мильницях не було навіть сліду мила.

Коли рибалки зайшли до квартири, Прохвесор одразу ж кинувся до шафи й дістав звідти підзорну трубу. Розводящий з повагом підійшов до вікна й прочинив його. До квартири увірвався морозний вітерець.

- Хух, як добре! - мовив він. Холодне чисте повітря гарно зганяло зі свідомості рештки пивного туману.

За мить до нього повернувся Прохвесор й передав довгу моряцьку трубу. Розводящий узяв її й приклав до ока. Довгих три хвилини він щось видивлявся на півострові, а потім повернув трубу Прохвесорові й зітхнув.

- Нічого не видно. Кущі, певне, затуляють.

- А ну, дай мені, - мовив Прохвесор і сам приклався до приладу. Ретельно, з уважністю вченого він розглядав береги півострова, а потім перевів погляд на Дніпро і щось видивлявся там. Зрештою, він склав трубу й занепокоєно мовив: - По Дніпру пливе крига. Не подобається мені це.

- Пливе крига? - задумливо мовив Сан Палич. - Напевне, воду з моря спустили.

- Скоріш за все, так і є, - кивнув Розводящий. - Сподіваюся, Веньямінич не виходив далеко від берега. Ні-ні, він просто сидить десь там поміж кущами, а ми його не бачимо - от і нервуємося. А дарма - він же не дурний.

* * *

Поволі сонце заходило за обрій. У небі кричали чайки, сполохано піднімалися з води зграї качок, а в застиглих, укритих памороззю очеретах звіром вив річковий вітер. Хвилі з потроєною силою били в крижину, осипаючи Веньямінича сотнями крижаних бризок. Його пуховик наскрізь промок, а пальці рук заніміли від холоду. Аби зігрітися, він дістав з рюкзака декілька спиртових таблеток і підпалив їх. Майже невідчутне тепло тільки посилило відчуття вогкості й холоду. Крім того, вони не зігрівали Веньямінича зсередини - а він тремтів від страху.

Довгаста колодоподібна тінь безперестанно шугала під крижиною, то підштовхуючи її знизу, то б'ючи хвостом по воді в півметрі від краю. Веньямінич декілька раз бачив, як прямо у нього під носом хвилювалася проти течії вода, як здіймалася над хвилями крутобока зеленувато-чорна спина, вкрита дрібною блискучою лускою. Що би за риба то не була, вона була хижою. Щука на ім'я Корч, дух В'ячеслава - ось, хто це був. Він переслідував Веньямінича ще від берегів півострова, куди той вийшов, аби спіймати його. Проте тепер, коли Веньямінича винесло на вузенькому шматку льоду до середини ріки, де холодні глибини сягали дюжини метрів, ціллю ловів стала не риба, а сам рибалка.

Веньямінич не розумів, чому щука полює на нього. Риби так не поводились. Це стало зрозуміло ще тоді, коли вона перевернула гумовий човник Матвєїча, мало не затягнувши його самого на дно Дніпра. Другим вагомим доказом цьому стала дивна живучість риби й уміння уникати пасток, які протягом останніх двадцяти років ставили на неї оболонські рибалки. Що це за істота, можна було лише здогадуватись, проте Веньямінич був переконаний - за ним полює такий же рибалка, як і він сам.

Небо залили густі темно-сині кольори, і важкі снігові хмари клубочилися над східним горизонтом, віщуючи нічний снігопад. Поволі затихли неспокійні крики чайок, сховалися у померзлі очерети качки. Поволі насувалася ніч. Вдалині сяяла заграва Києва. Там була Оболонь, люди, теплий дім. Якби не зима і не вік, Веньямінич міг би кинутися у воду й доплисти до берега, а там... проте ні, не міг би. Крижина - це було єдине, що відділяло його від істоти, яка чатувала під водою. Веньяміничу здалося, що краще замерзнути насмерть, аніж навіть припустити, що він ненароком зісковзне у воду й потрапить до лабет річкового монстра.

Тож він плив, заклякнувши від холоду та страху посеред свого "рятівного плоту", а течія поволі несла його у темряву ночі.

* * *

Наступного ранку до берегів біля парку Наталка прибило велику крижину - не менше шести квадратних метрів за площею. Вона застягла між кам'яних хвилерізів, на яких в теплу пору року облаштовували собі зручні "гніздечка" рибалки. Ближче до полудня, коли скінчився рясний снігопад, у парк вийшли кататися на санчатах діти. Угледівши велику крижину майже біля самого берега, вони затягли її палками на берег та прийнялися колоти на менші шматки. Один із них мало не заплутався у товстій рибальській волосіні, що причепилася до краю крижини, проте, відідравши її від льоду, кинув її кудись між каміння і продовжив свою справу.

Незабаром дітям стало нецікаво гратися з кригою. Їхню увагу привернув шумний вертоліт, що пронісся над самісінькими вершечками прибережних осокорів, направляючись у бік Вишгорода. Здавалося, він щось шукає, ніби чайка, що виглядає зграйки верховодок.
Коли вертоліт зник серед хмар, а рев його гвинтів затих над Дніпром, діти побігли вглиб парку, перекидуючись сніжками й дзвінко сміючись. Раптом один з них спинився і озирнувся на річку. В нього виникло дивне відчуття, ніби звідти на нього хтось дивиться, проте на березі нікого не було. Хлопець здригнувся - напевне, від холоду, - й хутчіш побіг до свого гурту. За мить він уже голосно сміявся, впритул обстрілюючи свого товариша снігом.

А у воді біля берегу стояв, немов стара дубова колода, величезний сом. Він дивився на берег, на дітей, що гралися там, і його маленькі очиці ніби світилися якимсь хижим, зовсім не риб'ячим роздратуванням. Такий погляд, бува, мають рибалки, коли з гачка зривається гарна здобич. Переконавшись, що жоден з дітей не повернеться до води, сом повільно розвернувся, здійнявши на воді брижі, й зник серед темних дніпровських вод. Його лови тільки починалися.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 25-01-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7527141571045 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …