Коли помер Сталін та пішли амністії, Василині лишалося сидіти ще чотири роки.
Василь грішним ділом думав, що звільниться й Вася. Але не склалося.
Так і чекав весь термін Василининого ув’язнення, орючи лани та справляючи техніку. Вірячи, що вона повернеться-таки.
Аж ось на горизонті замаячів і той серпень, коли дружина малася явитися додому. А звісток ніяких не було, як і самої Василини. Місяць добігав кінця, а Василини не було.
Раптом, двадцять дев’ятого вже числа, неждано-негадано прийшов на Василеву адресу лист. Від Неї.
– Їду, – скупо блищало чорнилом. – Коли вдруге жонатий, не стрічай, я поїду далі, батьків однак уже немає. Якщо дочекався – я тебе обійму.
І номер потяга та час його прибуття.
Лист явився запізно, під обідню пору, Василь саме прийшов з роботи, брудна сорочка прилипла до тіла, перебіг очима літери, кинув погляд на годинник – до потяга три години з чимось, а до станції сорок кілометрів.
Сусід мав велосипеда, міряв поля, то мусив скрізь устигати, бо коней йому не давали, а ноги боліли.
Василь упав на коліна.
– Оверковичу, – благав, – виручай.
Оверкович побурчав трохи, певно, жалів транспорту, потім хвилин з десять читав нотацію, як користуватися виробом…
– Та я вмію, – кричав Василь, – в армії їздив на такому.
– Ну, раз в армії їздив, то бери, – ледь не вирвавши з жалю серце, погодився на чужорідну експлуатацію велосипеда Оверкович.
До потяга лишалося рівно три години.
Василь навіть не встиг поміняти сорочки.
– Та біс із нею, – крикнув, кинув про всяк випадок на багажник піджак і скочив на ровер.
Якби Оверкович міг бачити, як гарують його «великом», то, певно, перетворився б у сокола, наздогнав би й перекрив шлях. Якщо наздогнав би, звісно.
Час підтискав, тож Василь налягав на педалі. З гір летів, по рівному брудна сорочка не висихала з поту, а на додаток припадала пилом, що струменів з-під коліс, тож із часом перетворилася ледь не на панцир. Заважали гори, під яких велосипед треба було вести в руках. Василь біг під ті гори. Йому нещадно хотілося води, тож, залетівши в село, миттю витягав біля першої-ліпшої криниці відро води, напивався й летів далі. Летів, летів, летів. Щоб не подумала, що вже жонатий, щоб не проїхала мимо, кинувши в невідомість усі його літа очікування й весь їхній вік, де вони разом. Коршаки відставали від нього, ластівки падали від знемоги, не промчавши й десятої частки його путі, стрижі никли ниць від заздрощів, жайвори не встигали за ним з піснями, горобці вважалися нікчемами, шпаки пухли з голоду при таких швидкостях, чорний ворон зітхав, жаліючись на старі кості, лелеки з високих гнізд показували молодняку, яку треба мати силу, аби здолати прийдешні моря, зайці, гнані собаками, відставали, наче були безлапими, й тільки лебеді на незримих висотах несли свою вірність поряд з ним, бо він мав на те право, мав. Мав. Тож летів, летів, летів.
Ось і станція. Запилений велосипед, захекано подзвякуючи цепком, стомлено обійняв стовпа, аби не задерти колеса, бухнувшись серед моря пилюги, а Василь біля віконечка з черговим.
– Не пройшов ще? – допитується в сивовусого дядечка.
– Через десять хвилин, – чує.
І тільки серце – гуп-гуп з дороги. Та ще відчув, що хоче їсти. До кіл у очах хоче їсти. Надибав лотка з пиріжками, не з’їв, ковтнув зо п’ять, запив водою з бювету.
– Тепер можна й чекати, – видихнув.
Наразі прийшло на ум, що, може ж, і Вася їде голодна, помчав назад до лотка, вигріб усі пиріжки, щось із добрий десяток, у продавчині вже не було ні паперу, щоб замотати, ні бодай якоїсь тканини, мусив вирвати зо три лопухи, обтрусити з них пилюку й замотати в ту зелень придбану їжу.
Ледь справився, як на горизонті замаячів потяг.
Через пару хвилин, важко хекаючи, він підповз до станції.
Стояв Василь на пероні й не знав, що робити – чи бігти вздовж вагонів, чи стояти на місці, чи гукати, чи мовчати. Руки трусилися, що ледь утримував замотані в лопухи пиріжки, аби не порозсипалися.
З вагонів почали виходити люди. Ішов уздовж колії, прилипав очима до людей. Чоловіків випльовував відразу, в жінках губився. Наразі усвідомив, що не знає, по яких ознаках шукати Васю. В що зодягнута, якої статури, лице, й те, аж лячно стало, вже не пам’ятає до пуття, тим більше, дев’ять літ збігло.
– Василю! – почулося позаду.
Аж пересмикнуло. Рвучко обернувся. Огрядна тілиста молодиця гукала кудись у світ, зирячи на нього.
– Вася, – ледь вимовив.
«Та ні, хіба ж це вона?» – засумнівався вкрай.
– Василю, ти глухий, чи що? – репетувала тим часом молодиця.
Рушив до неї. Зо три кроки зробив та й зупинився.
– Та це ж не вона! – аж скрикнув.
Мимо пробіг знервований чоловічок.
– Чого пельку дереш? – визвірився до молодиці. – Номер вагона треба було вказати.
«І я номера не знаю,» – відгукнулося у Василевому мозку й так тоскно зробилося, що може розминутися з Васею, аж потом покрився.
Став розгублено на пероні десь посередині потяга-змії, мався й сльози розпачу витерти, бо набігли, та не було як, бо руки були зайняті пиріжками.
Натовп тим часом розсмоктувався, ставало ясніше й серед того просвітління він побачив її. Стояла аж ген біля останнього вагона, роззиралася навкруг, самотньо-худенька, як сіренька мишка, бо одіж тюремна, певно, не з найкращих салонів, стояла й, аж занило серце, плакала.
Потяг тим часом чмихнув і заходився ладнатися в подальшу путь. Поволі-поволеньки рушили колеса, затрусилися прощально вагони, поповз по відблисках у вікнах довколишній світ. І його Вася взялася за ручку вагона, заходилася застрибувати на підніжку.
– Васю! – весь світ утілився в крик, аж придорожні дерева випірнули з полуденної спеки й заворушили листям.
Він летів до неї, гублячи пиріжки, заплутуючись ногами від бігу в широченних спецовочних штанях, клята шлейка тих штанів злізла з плеча й опадала донизу, а він не чув, не звертав уваги, він летів, мчав, доганяв, біг.
Та потяг засурмив і вона його не чула, бо продовжувала заходити у вагон.
І тоді він з розпачу вивільнив одну руку від пиріжків, схопив з голови засмальцьованого картуза й щосили послав, як вістку від себе, до неї. Картуз не долетів, упав за якийсь метр від вагона, але її увагу привернув, вона на мить зупинилась, оглянулася на хмарку пилюки, яку здійняв картуз, а потім підвела очі й немов заціпеніла.
Потяг розганявся, а його Вася пропливала мимо нього.
– Васю, – за сльозами вже і її не бачив, – я тут, тут, тут, – повторював, чи кричав, вже й сам не міг розібрати.
– Я бачу, – вчув.
– То куди ж ти їдеш? – запитав.
– Не знаю, – відповіла.
– Сплигуй! – благав.
Невміло стрибнула, заточилася, ледь не впала.
Підхопив. Навіть не підхопив, тілом своїм зупинив її літ, плечем.
Стояли одне навпроти одного. Вона, така, яку знав весь вік, тільки змарніла трохи, аж під очима синьо. І він, у закіптюженій, пилом припалій сорочці, з розкуйовдженим чубом, з листком лопуха та двома пиріжками на ньому.
– Здрастуй, Васю, – всміхнувся, сушачи сльози на бруднім обличчі.
– Здрастуй, – тільки губи тремтіли.
– Пиріжка хочеш? – простягнув покупку.
– Хочу, – взяла пиріжка, жувала, розмочуючи не слиною, бо в роті пересохло, розмочуючи тим розпливчастим світом, що стояв перед очима.
– І другого бери, – пропонував.
Узяла, тримала в руці, а першого пробувала жувати.
– А ти? – турбувалася. – Ти ж, певно, не обідав ще сьогодні.
– Я… – оглянувся довкола, – я ось… – здійняв загубленого пиріжка, обтер об штани, – я й із землі… мені воно в смак…
– Та ні, не їж, там люди натоптали, – радила.
– Пусте, – жував, – я так спішив до тебе, так спішив, що проголодався.
– Дуже? – заглядала в очі.
– До нестями, – та й розкис.
Мокли пиріжки, а вони вдвох стояли й плакали, аж захлиналися.
– Ти чого? – допитувалася вона.
– А ти чого? – допитувався й він.
– Ну, чого ти, – витирала вона його сльозу тильною стороною долоні, бо долонею витерти не могла, заважав клятий пиріжок.
– А ти чого, – його рука була вільною, він торкався нею її щоки, він збирав її сльози, як збирають росу комахи, щоб напитися, він гладив її вії, а здавалося, самі очі, він торкнувся кіс.
– Трохи сивуваті вже, – зауважив.
– А ти такий невмитий, – не зводила очей.
– На тракторі, – роз’яснив.
– Я ледь тебе не пропустила, – скрикнула. – Не впізнала. Думала, при параді прийдеш.
– Я з трактора, – зітхнув. – Прямо з поля. Не було коли припараджуватися. Ледь велосипеда не роздер, так летів. Я готовий був загнати себе, як кінь, бо якби тебе пропустив – змарнував би віка.
– Я думала, ти давно мене забув, – опустила очі, – стільки жінок довкола, нащо тобі тюрмачка. Навіть листів не писала, аби не псувати тобі віка.
– Васю, не говори дурниць, – притис до плеча, – мій вік з тобою, бо ми з тобою разом весь вік.
– Будемо, мабуть, іти додому, – мовила, – не стояти ж тут до вечора.
– А певно, що так, – побіг, підняв картуза, позбирав розгублені по перону пиріжки й віддав якомусь пристанційному псові, а потім посадив свою Васю на багажник і повіз додому.
Їхав обережно, ніби кришталеву вазу віз, а як минав села, гордо так висився на транспорті – аякже, Васю стрів і везе. Вона щось розповідала, розпитувала, він щось відповідав, але так, мимохіть, він просто чув її голос і не міг повірити, що він його чує поруч себе, цей золотистий бархатистий струмочок, він милувався його звуком і не їхав, летів на своєму щасті. Він просто радів.
В одному з сіл купили хліба, ковбаси, води з криниці набрали, сіли під горою в лісочку пополуднати.
Там і заночували. Тепла ніч огорнула їх крильми, високі ясени вишіптували свої пісні, а вони обіймалися та цілувалися, наче голубка з голубом, от лиш у сіренькій одежині.
На ранок Оверкович не знаходив собі місця, бо думав, що Василь пропав разом з велосипедом, гудив харцизяку Василя останніми словами, але коли побачив на подвір’ї Василя з його Васею, котрі ставили велосипеда під хлів, не сказав нічого лихого, навіть докори, й ті поховав, бо коли так світиться над світом щастя, полохати його гріх, краще вже тихенько позаздрити, або просто погладити теплими очима.
