1
А час мчить, мов останній мерзотник, і нічим ти його не зупиниш. Ось і ця історія, здавалося б, трапилась учора, а вже он скільки літ минуло...
Радянський Союз проживав своє останнє десятиріччя, хоча здавалося, що він існуватиме вічно. Я вчився на третьому курсі університету. В Києві він тоді був один, і ті, хто часом питали в якому університеті навчаюсь, сприймалися як невігласи. Займались ми в червоному корпусі, а жив я в гуртожитку на Ломоносова. Проста чотириповерхова будівля з довгими коридорами, в які виходили кімнати. Дві сходові клітки, дві кухні на кожному поверсі біля них. В обох кінцях коридора по великому спільному туалету і великій кімнаті для вмивання. Посередині кожного поверху читальна зала. Ну, і велика душова в підвалі одна на всіх.
Гуртожиток цей був суто чоловічим й інтернаціональним. Із наших тут мешкали ми, біологи, та журналісти. Вони розважали пожильців тим, що тричі на тиждень транслювали по гуртожитському дротовому радіо свої передачі. Переважно це була музика, часом інтерв'ю, які вони брали один в одного чи когось, хто необачно потрапляв їм під руку.
Іноземці були ще без певної спеціалізації, так зване підготовче відділення, де новоприбулих навчали російської мови. Тут мешкали студенти з багатьох кутків земної кулі, куди діставала рука Радянського Союзу, що був, як відомо, глобальним гравцем. Селили нас разом з ними в пропорції два до одного: два іноземці на одного нашого. Іноземці часто вважали нас агентами КДБ, приставленими для шпигування за ними, в чому, очевидно, мали певну рацію, хоча далеко і не в тій мірі, як це їм здавалося. Принаймні, мій стосунок до спецслужб зводився до того, що навчався я на кафедрі ФБР, і розшифровувалося це як Фізіологія та Біохімія Рослин.
Гуртожитська географія була широкою. Тут жили насторожені, дещо вовчкуваті афганці: у них на батьківщині йшла війна, і вела її країна їх нинішнього перебування. Жили стрункі цибаті ефіопи, що легко пересувалися по гуртожитку своєю пружинистою ходою. Жили в'єтнамці, що розмовляли чудною мовою, виспівуючи голосні, та часто смажили на кухні засолені оселедці, наповнюючи коридори неймовірними ароматами. Жив північний кореєць, який вимучував усіх нескінченими розповідями про мудрого й доброго Кім Ір Сена, що обвів усіх ворогів навколо пальця, а на свій День народження дарує всім підданим по костюму. Нічогенький такий флешмоб.
Жили йеменці, які прославилися тим, що купили на якесь своє свято в селі під Києвом вівцю, привезли її в багажнику таксі до гуртожитку, затягли на четвертий поверх, зарізали там на кухні, оббілували й зварили у великому казані. Жили палестинці, що зі знанням справи розповідали про переваги автомата Калашникова. Жили чорношкірі африканці з різних країн. Я приятелював із руандійцями, і вони по секрету розповідали мені як на їхнє село в Руанді нападали злі духи, а місцевий чаклун поборював їх силою своєї магії. Жили індуси, один з них, Суніл, пізніше одружився з киянкою і залишився жити в Україні, досить непогано інтегрувавшись у соціум. Останній раз я бачив його у дев'яностих. Він сидів біля пивного ларька на метро Чернігівська і пив у товаристві суворих дядьків пиво зі скляної півлітрової банки. В Києві саме повсюдно зникли пивні бокали, і пиво наливали в порожні банки для консервації. Жили хлопці зі Шрі-Ланки – маленькі, темнолиці й худорляві. Їх було п'ятеро, поселені вони були в різні кімнати, але постійно набивалися в одну і робили всі свої справи разом.
У Шанудха, одного зі шрі-ланкійців був старший брат, що навчався у Москві в Університеті Патріса Лумумби. Брат, на моє здивування, був буддійським монахом. Шанудх ним дуже пишався й часто про брата розповідав. Шанудх чекав його в гості, а в того все ніяк не виходило вирватися до Києва. Я теж чекав на приїзд шанудхового брата, бо хотів навчитись у нього буддійської медитації.
А ще в гуртожитку жили два хлопці, що прибули до Києва з далеких Сейшельських Островів. Звали їх Поль і Майк. Високий і плечистий Поль зі шкірою кольору капучіно грав у баскетбол і після підготовчого мав продовжити навчання в Інституті фізкультури. Майк був дрібнішим, але теж кремезним і мускулястим, він збирався стати медиком. Майк мав невеликі тонкі вусики, й загалом, а, може, ще й через свою незмінну кепку, був схожий на кавказця. Через цю кепку ми прозвали його Міміно. Поль якось сказав, що в усій 50-мільйонній Україні окрім них з Майком із Сейшелів нема більш нікого.
2
Був вечір тридцятого грудня. Гуртожиток напівспорожнів: наші студенти роз'їхалися хто до батьків, хто до друзів – завтра мав бути Новий рік. В гуртожитку лишилися майже тільки іноземці. Я збирався в дорогу наступного ранку, а поки сидів у читалці за підручником біохімії – після свят починалася сесія. За вікном сипав сніг, вітер крутив вихори сніжинок у світлі ліхтаря. Раптом з коридору почулись якісь вигуки. Потім тиша, знову вигуки й гомін. Я вийшов з читалки і зненацька опинився прямо в центрі подій. Ліворуч від мене стояв гурт стривожених арабів, афганців і руандійців. Вони голосно перемовлялися і з осторогою дивилися вглиб коридора, де справа від мене, ледь похитуючись, на нас йшов Міміно з довгим кухонним ножем у правій руці. Біля нього, обходячи з баскетбольною грацією то справа, то зліва, рухався Поль, і викидаючи праву руку вгору, вигукував біблійне: «Око за око! Зуб за зуб!» Позад них з дверей кімнати виглядали одна над одною п'ять темних голів шрі-ланкійців.
Трапилось, виявляється, ось що. Перед святами на Міміно напала туга. Це й не дивно, коли дні темні й короткі, мете снігом, собачий холод, і вас лише двоє на 50 мільйонів, а на Сейшели з блакитним небом, сонцем та теплою океанічною хвилею потрапиш тільки через півроку. Як і належить в таких випадках мужчині, Міміно купив у гастрономі пляшку столичної і випив у себе в кімнаті, заїдаючи вареною ковбасою з батоном. Легше на душі не стало, але захотілося в туалет. Після туалету Міміно пішов до умивальні помити руки. Там біля однієї з мийок у дальньому кутку стояв маленький Шанудх і прав свої шкарпетки. І хоча більш нікого в умивальні не було, а всі інші одинадцять мийок були вільні, Міміно відчув гостру потребу помити руки саме там, де прав шкарпетки шрі-ланкієць. Міміно посунув на Шанудха й став відривати його від мийки. Малий голосно зарепетував, проте Міміно не відступав і, затиснувши Шанудха між мийкою й стіною, звільнив собі місце. Втім Шанудх чи то з переляку, чи то від болю закричав ще голосніше, з усієї сили вкусив Міміно за ліве плече, прослизнув під його пахвою і втік до себе в кімнату. На плечі Міміно крізь сорочку проступила кров.
Сиплячи креольською лайкою, Міміно почвалав до себе, вхопив зі столу ніж і в супроводі Поля вирушив убивати Шанудха, рухаючись, щоправда, в протилежний від його житла бік.
...Міміно наближався до нас. Я вже бачив його червоні порожні очі на застиглому беземоційному обличчі. Я бачив пляму крові на його плечі. Погляд Міміно зупинився на мені, в його очах промайнув осмислений вираз, і він посунув вже прямо на мене, стискаючи у правій руці ніж і зафіксувавшись на мені поглядом.
Двері до читалки були відчинені. Мені потрібно було лише ступити два кроки назад і закритися зсередини. Але зробити це означало втратити обличчя – всі, хто був у коридорі, дивилися на нас. Щоб не втратити обличчя, японські самураї роблять харакірі, випускаючи собі кишки. Мені ж мав випустити кишки сейшелець на прізвисько Міміно. Кажуть, що в такі моменти в уяві прокручується все попереднє життя. Не знаю в кого як, у мене ж не прокручувалося нічого. Стало тільки якось дуже тоскно і сумно від того, що доведеться померти так рано, безглуздо і по-дурному.
Мій погляд стрибав між обличям Міміно й ножем, я весь напружився і підняв руки на рівень грудей для захисту. Ще в школі ми розучували з хлопцями прийоми проти ножа, але одна справа, коли замість ножа паличка, й тримає її в руці твій найкращий друг, і зовсім інша, коли це справжній ніж, і він вже за два метри від тебе. Які вже тут к бісу прийоми.
Натовп затих, чи, може, мені так здалося. Я нічого не чув і бачив лише Міміно перед собою. За крок від мене його обличчя раптом скривилося в плаксивій гримасі; дихнувши перегаром, він ткнувся лобом мені в плече і, схлипуючи, вимовив:
- Таваріш, он міня укусіл, я єво убью!
На мене хлюпнуло хвилею щастя, я міцно обняв Міміно, оминаючи його вкушене плече, і став шепотіти йому в вухо:
- Нє убівай єво, у нас в странє очєнь плохіє тюрьми!
Міміно ж крутив головою і говорив мені, що все одно уб'є, а я казав, що таки не треба, бо тюрми, дійсно, хрінові. Так ми простояли ще якийсь час. Міміно хлипав, я говорив йому різні нісенітниці, а хлопці з Руанди обережно виймали з його руки ножа. А потім ми вдвох з Полем відвели Міміно до кімнати, вклали в ліжко, і він заснув, час від часу здригаючись і бурмочучи собі щось під ніс.
3
Вранці я поїхав у село до батьків зустрічати Новий рік. Потім була сесія, і про цей випадок у гуртожитку швидко забули. А в лютому до Шанудха нарешті приїхав брат. Це був справжній буддійський монах із гладенько виголеною головою і в помаранчевому балахоні. Наступного після приїзду вечора він виступив по нашому гуртожитському радіо. Брат розповів про велику радість від навчання в Радянській країні, висловив безмежну вдячність КПРС за допомогу та підтримку і запевнив у неминучій перемозі комунізму в планетарному масштабі. Медитації він мене так і не навчив.
