Традиція шкільних театральних гуртків з водевілями та капусниками в хрущовські часи перейшла в клуб веселих та кмітливих. І хоча вже правив Брежнєв, на телебаченні гру заборонили, в нашій школі вона ще трималася. В ній із задоволенням брали участь всі вчителі, навіть такі серйозні, як фізик та математик, окрім вчительки з української мови та літератури. Вона була членом обкому партії і не дозволяла бюрократичним шавкам чіпати педагогів нашої школи. Завдяки цьому вчителі творчо викладали свої предмети, та бешкетували з учнями на сцені. Готувалися до чергової гри. Не знаю, кому прийшла в голову думка зробити номер з пародією на педагогів. Написали тексти із словами, характерними для кожного вчителя, і провідний актор нашого класу став читати. Мені не сподобалося, як він зробив вчительку з укрмови:
- Не так! Вона ж навіть тему уроку промовляє так, наче невідпорними аргументами притискає до стіни найлютішого ідеологічного ворога. – І я повторив написану фразу так, як вважав за потрібне.
- Так ти у нас актор! – почув за спиною голос вчительки з літератури. – Ось ти мені і потрібен. В філармонії до п’ятдесятиріччя комсомолу буде великий концерт. Для драматичного номеру потрібні статисти. Підеш, будеш виступати. Скажеш режисеру, що я прислала.
Я хотів заперечити, сказати, що не маю часу, що вона ж сама задала нам домашнє завдання написати твір на тему творчості письменника, якого проходили за програмою. Та вчителька випередила мене:
- Виступиш – зарахую твір. - Вона так натиснула на слові твір, що здалося з мене чвіркнули шмарклі.
Режисер уважно роздивлявся декорацію, яку спорудили до виступу. Кілька сходинок на всю ширину сцени, на підвищенні стіл, вкритий червоним сукном, та трибуна. Похитав головою, а потім заляпав в долоні:
- Внімання, починаємо. Студент, солдат, чекіст, робітниця та оратор займіть свої місця.
Троє дорослих акторів та жінка сіли за стола, четвертий став за трибуну.
– Так! Ленін, де Ленін?
- Тут я – з-за куліс вальяжно вийшов невисокий чоловік з черевцем. В руках тримав чималенький бутерброд.
- Ти що, закусюєш?! – накинувся на нього режисер.
- Не закусюю, а перекусюю. Та ти не переживай. Я своє зіграю, як по нотам.
Режисер на хвильку задумався, а потім підійшов до статистів, що купкою стояли на краю сцени. Пояснив що відбувається і яке наше завдання. Йде з’їзд комсомолу. Ленін заходить, сідає на сходинку перед президією і щось пише в зошиті. Молоді люди підходять та гуртуються навколо. Ви якраз і повинні зобразити цих людей. Надається слово Леніну, він виходить на авансцену і проголошує промову. Поки вся увага прикута до промовця, ви непомітно покидаєте сцену.
Нас розділили на дві групи – одна виходила з одної сторони сцени, друга з іншої. Стали репетирувати. Все йшло добре до нашого виходу. Режисеру все було не так. За його словами, ми то ломилися на сцену наче стадо слонів, то кралися, неначе хотіли спіймати метелика на лисині у Леніна. А відходили неначе учні зі школи після уроків. Актор, що грав Леніна, весь час сидів на сходинці біля столу президії і з насолодою жував бутерброд. Хоча мені здавалося, що він отримує більшу насолоду від того, як нас муштрує режисер.
За кілька днів репетицій всі наші дії були відпрацьовані і настав день здачі номера комісії. Актори загримовані, одягнуті у відповідні костюми. Всі чекають. Нам, школярам, байдуже, по акторам не видно – хвилюються вони чи ні. Режисер метушиться по сцені та за кулісами, перевіряє чи всі на місці, чи всі готові; все його дратує, безпричинно нападає на акторів та статистів. Нарешті відчиняються двері і до глядацької зали заходить комісія. Попереду моя вчителька з української мови та літератури, за нею кілька чоловіків в однакових чорних костюмах та галстуках, пов’язаних на дебелих шиях . Вмостилися на відведені місця. На край сцени вийшов режисер і улесливо зігнувшись запитав, чи можна починати. Вчителька поблажливим жестом дозволила. Решта сиділи з кам’яними обличчями.
Коли з’явився актор, загримований під Леніна, в костюмі тройка, я здивувався – де поділося черевце? А коли він непомітно, не привертаючи уваги, пройшов і сів на сходинці біля столу президії, я про себе обурився. Не міг він відразу показати нам, як треба виходити, щоб режисер не мордував нас, не ганяв, як солоних зайців. Наш вихід. Подіяла магія театру, я відчув себе делегатом з’їзду і всією душею полинув до вождя. Опинився майже в притул і відчув різкий сморід. Став з’ясовувати для себе чим смердить Ленін: перегаром від самогону, неякісною гумою, клеєм, поганими парфумами чи нафталіном. Тим часом оратор закінчив промову і слово надали Іллічу. Ленін стрепенувся, сховав олівця в нагрудну кишеню, згорнув зошита в трубочку і рвучко пішов на авансцену. Не зрозуміло, що вплинуло на подальші події. Чи то я нанюхався, чи то мене зацікавила промова, чи то мою увагу привернув хор, що струмочками заповнював сцену та шикувався на сходинках. Я все це бачив на репетиціях. Але тоді співаки були вдягнуті хто в що. А зараз коли всі були одягнуті в костюми того часу, все це виглядало зовсім по-іншому. Особливо дівчата в темних довгих прямих спідницях та білих, із стоячими мережаними комірцями, блузках, що щільно облягали стрункі дівочі тіла. Так чи інакше, але покидав сцену задкуючи, а хтось з хлопців підставив мені підніжку. Я перечепився, впав на спину, ще й ноги задрав догори. Розумію, що треба якнайшвидше виправити ситуацію, перевернувся на живіт і хотів, як спринтер на стадіоні, з низького старту рвонути за куліси. Але сцена виявилася слизькою і решту відстані подолав рачки. Актори продовжували грати наче нічого не трапилося. Хлопці з масовки зареготали на весь зал, а дівчата з хору дружно бризнули сміхом. За кулісами зіткнувся з режисером:
- Геть звідсіля, щоб я тебе більше не бачив.
Покидав філармонію під пафосну хорову ораторію, а мою голову не покидала думка: «Чим же насправді смерділо від вождя?».
