Коли Василь повернувся з армії, йому лишалося ще довгих шість років чекати дружину з тюрми.
Донечка їхня на той час померла від кору, не вгледіла бабця, тож прийшов служивий до своєї оселі та й зажурився тоскно.
– Що робити? – питався в матері.
– Женися, – радила та. – Глянь, чоловіків нині мало, багатьох війна забрала, вибирай першу-ліпшу, щоби до смаку, та й гайда під вінець.
– А як же Вася? – мовив.
– Ой, сину, вона ще поки вернеться, як вернеться взагалі, то ти вже при дітях будеш і при солідності. Женися, бо ще в бобилі бездітні закине доля.
Щось тими балачками мати таки втовкла йому в голову, бо вибрав з-поміж дівчат Фросю, гарненьку-таки, симпатичну дівчину. Заходився проводити додому, аби з часом провести аж до весільних столів.
Ідуть ото вечірком, він їй усе про своє дитинство, про череди на схилах Семенового яру.
А вона:
– За Василиною скучаєш?
– З чого взяла? – ошелешено мовив.
– Бо про що б не розказував, завжди вона поруч, – зітхнула дівчина.
– А що ж ти хочеш, весь вік поряд, – застогнав.
Фрося пішла. Він не наздоганяв.
Він наступного дня зібрався й поїхав у далеку Мордовію до Василини.
Але йому не дали побачення.
Так з нічим і вернувся.
Але й Фросю більше не проводив.
– Чекатиму Василину, – твердо мовив матері.
– Ну й дурний, – відповіла та.
– Хай, – став на своєму. – Весь вік разом, як можна забути.
– Та який вік? – мати аж руки заломила. – Вісімнадцять літ усього разом, а ось уже три порізну.
– В кожного своє поняття про вік, – відповів та й затявся на Василині.
Пішов вивчився на тракториста, сів на механізм при МТС, заїхав у поле, там і чекав свою суджену.
Поряд трудилася Килина, років на сім старша молодиця, огрядна, руки від мастил шкарубкі та чорні, сама, як грім, а лице, як обрій, велике та крупне.
То вщипне, то штовхне, то насміється.
Орали в нічну зміну. В Килини на тракторі злізла з належного їй місця гусениця, розстелилася по полю.
Молодиця, захопивши її шворнем, тягла, аби зодягти, що її й так вибалушені від природи очі цього разу лізли з орбіт, аж закрили й сам трактор.
Василь став, пішов допомогти. Матюки та дзенькіт молотків виправили ситуацію, там же, потомившись, сіли й перекусити під нічними зорями, бо виголодніли. Василь приніс свого сала та цибулі, Килина дістала з кабіни свої сало й цибулю, жували й мовчали.
– Взяв би мене за жінку, – раптом бовкнула Килина.
Василь ледь не вдавився.
– Я жонатий, – вичавив з-під пережованого сала.
– Ой, хлопче, та який ти жонатий, коли й не знаєш толком, жива твоя жінка, чи ні.
– Я відчуваю, що жива, – набурмосився. – Казала її мати перед смертю, що було два листи.
– А зараз? – запитала Килина.
– Зараз не пише, – відповів. – Напевно, не має дозволу. Або не знає, що я вже дома. Чи взагалі думає, що я хтозна де.
– Або немає її в живих, з тюрем, знаєш, про це не сповіщають нині, – громадила Килина тяжкі думки.
– Я відчуваю, що вона жива, – сказав твердо, наче каменюку поклав серед нічного поля.
– Так любиш? – поцікавилася.
– Ми з нею ніколи не говорили про любов, – відповів, – але мені ніхто, крім неї, не потрібен. Що ж ти хочеш, весь вік разом.
– Ех ви, Вась-Вась, – раптом ні з того, ні з цього розплакалася молодиця. – Мені б хоч крихту такого щастя. Навіть між біди – я згодна.
– Ще зустрінеш, – бовкнув, бо чимось же треба було втішити.
– Що ти його городиш, Василю, – важко так чи то зітхнула, чи позіхнула. – Бачиш зорі на небі?
– Бачу.
– А Місяця бачиш?
– Немає його зараз.
– Зорі – то ми, післявоєнні дівки; а Місяць – один та надщерблений, і то не завжди, то війною вкрадені чоловіки. Яке щастя, Васю, де ти його там узрів?
Мовчав, не знав, що сказати.
– Та я дівка й досі, – скрикнула наразі. – Діва вже, а не дівка, ще років п’ять, і в старі діви зіллюся. Ти думаєш, я не хочу чоловіка, не хочу дітей? Навіть коли погана, навіть негожа коли, навіть як більше схожа на мужика, ніж на молодицю.
Здвигнув плечима.
– Треба йти орати, бо норми не дамо, – мовив, здійнявшись.
– Васю, – підійшла впритул, – зроби мені дитину.
Аж гикнув.
– Тобі що, важко, – гладила руками по грудях, – отут, серед ночі, де не видно, що я вкрай погана, отак по-тваринному вилізь на мене й зроби дитину. Ти ж, напевно, також зсохся без жіночих принад. Ніхто нічого не знатиме, я плекатиму дитя, завіюся десь із цих місць, щоби ні тебе не тривожити, ні людність довкола.
– Я не один між чоловіків, – бубонів знічено.
– А мені не потрібен будь-хто, – горнулася. – Я дитя хочу від того, хто на серце бальзамом лягає. Від тебе хочу, Васю. Нічого мені не кажи, а я скажу – люблю я тебе, дурненького. Не балакай, я не геть дурна баба, розумію, що з того нічого не буде, крім тепла в моєму серці. Лиши про себе згадку, хлопче. Невже тобі жалко навіть згадки? Буде хлопчик, я відчуваю, буде твоя копія, лиши згадку, коханий. Не кохання прошу, не серця, не душі, декількох поштовхів у ніч і згадку. Таку дрібницю. Будь людиною, май душу, дай мені щастя, не ділячись ні крихтою свого. Дай. Я ж відчуваю, ти зараз можеш, дай.
Він і сам, на свій сором, відчував, що може. Навіть ворухнувся був до Килини, але тут же й осікся. А Вася? Весь вік разом, а діти по чужих оселях? Хіба ж це гарно?
– Ні, – мовив твердо до Килини. – Те, що я можу й хочу, ще не означає, що я буду. Якби Вася дала дозвіл, тоді, може й… А так – ні.
– Вася дала дозвіл? – перепитала Килина й глянула в очі. – Та твій вік більший за світ, хлопче. Ти – святий, от тільки ніхто цього не бачить.
Він поїхав орати, а вона тої ночі не орала, все сиділа під зорями та чи то плакала, чи просто кохала до нестями того, хто дав їй у житті щось більше, ніж дитину, але й забрав те все та поніс до іншої, до тої, з якою весь вік, а їй лишив тільки пам'ять. Світлу таку, світлу пам'ять, як світанок, що народжувався з-за перистих хмар.
Наступного дня Василь виорану ним скибу записав у обліковця порівну на себе й Килину.
– Нащо? – підняла та очі.
– Замість дитини, – шепнув. – Вася не буде проти цього. Я ж бачу твій біль, тільки ліків не маю. Їх забрала Вася. Що ж ти зробиш, як я з нею весь вік.
