Я приходжу до неї уві сні.
Це ніби гра у хованки.
Вона лягає спати. Обіймає свою кицьку чи іграшкового ведмедика. Посміхається якимось приємним згадкам, того, що трапилось вдень. Закриває очі. Подих поступово вирівнюється, стає повільнішим, і, непомітно для, себе вона занурюється в сон.
Її сон – то моя територія. Я вже там. Усе приготував і чекаю на неї. Звичайно, я не виходжу до неї з відкритим чолом і розпростертими обіймами. То було б геть нецікаво. Вона знає, що я десь тут і починає шукати. Це наша гра.
Нам весело у цьому казковому мерехтінні думок, фройдівських символів, прихованих сенсах і ледь вловимих натяків.
Я ховаюсь. Уві сні це робити і легко і важко. Легко, бо до моїх послуг – усе безмежжя її та моєї уяви. Важко, бо слід бути обережним і не сховатись аж занадто успішно. Яка тоді тяга грати? Сенс гри – ховаючись завжди бути перед її очима. Вона має вдивлятись і відшуковувати щось знайоме..
Щось знайоме, близьке і рідне. Щось невимовне, майже невловиме, але те, що, причаївшись десь в глибинах підсвідомості, буде зігрівати її та освітлювати темряву дня.
Змінюю своє обличчя, фігуру, вимову... Від себе лишаю тільки окуляри. Дрібничка, але вона серцем тягнеться до цієї дрібнички і бере за руку незнайомця.
Гуляємо зеленим полем, біжимо наввипередки до чарівного лісу, зупиняємось у затінку віковічних дерев. Переводимо подих. Дивимось одне на одного і заливаємось сміхом.
Вона дивиться мені в очі і чекає. Боїться зробити перший крок. Так це сон. Але це – її сон. Я трохи допомагаю: нахиляюсь і наближую свої губи до її губ. Вловлюю її подих, її ритм, її думки. Ніжно цілую. Вона закриває очі, віддаючись приємності відчуття. І цієї миті я відстрибую і зникаю за стіною дерев.
Все ж таки ця гра називається - хованки.
Вона намагається мене наздогнати, але сон її – то мою територія. Біжу тільки мені відомими стежками, збираюсь на схил, що нависає над невеличкою рікою. Біжу щосили. Відштовхуюсь від землі, в польоті скидаю окуляри і пірнаю у воду.
Вода навколо, вода всередині, вода – це я.
Вона виходить на берег річки й озирається.
Нікого немає.
Вона підходить до води, нахиляється аби вмитись і цієї миті я на долю секунди малюю на поверхні води своє обличчя. Саме тієї миті, коли поверхні цієї торкається її рука. Вона відсмикує руку і завмирає, намагаючись зрозуміти чи там щось справді було, чи то їй тільки примарилось. А я тим часом водяними губами ніжно цілую її пальчики і ледь чутно гладжу ніжки і поки вона ще вдивляється у глибину, відпливаю трохи далі. Непомітно для неї вилітаю з воду пташкою, сідаю на дереві і тихенько починаю наспівувати мелодію: «І нєт ні пєчалі, ні зла, Ні гордості, ні абіди. Єсть только сєвєрний вєтєр І он разбудіт меня...»
Починає озиратись, але малинової пташки, якою я тільки що був, вже немає. Натомість з-за дерева виходить здоровезний чорний кіт. Вона підбігає і бере мене на руки. Від мене пахне теплим молоком і взагалі я задоволено мурчу від її погладжувань. Починаю вдячно лизати її руки.
Вона усміхається і з посмішкою тою прокидається.
Доброго дня, моя маленька!
До наступної ночі.
До наступної гри у хованки.
07.05.2007
