Ця подія сталася в дуже давні часи, коли гуцули ще не знали ні фейсбуку, ні твітера і від нудьги ходили в ліс чи на полонину в пошуках якоїсь роботи, аби жінка дома не пилячила. Коли найпередовішим засобом зв'язку в нашому селі стала рельса, прикручена до смереки, бо останню трембіту солтис пропив з високим начальством.
А в солтиса було двоє помічників – Іван та Степан. От якось Іванові вранці прийшла до голови нав'язлива думка, що солтис його не любе, тому й платить менше, ніж Степанові. Затим, як Іван одразу ж озвучував усі свої думки, то солтисові нічого не лишалося, як пошкребти отетерілу від ранкового демаршу голову і оглянутися навкруг, в пошуках якихось пояснень.
- Он бачите оту валку, що піднімається на перевал? – зрадів солтис, тицяючи пальцем за обрій. – Мені все одно, кому платити більше, тобі чи Степанові. І коли ти швидше від свого приятеля дізнаєшся все про ту валку, то й платню отримаєш більшу. Зрозумів? – тицьнув пальцем вже в груди Іванові.
- Зрозумів! – бадьоро вигукнув Іван і вихором помчав за купецькою валкою.
А Степан лиш зітхнув і почалапав мовчки за Іваном.
І вже через десять хвилин прилітає захеканий Іван до солтиса.
- То купці із Галича!
- А куди вони прямують?
- Айн момент! – видихнув Іван і знову помчав, як вихор.
А Степан чалапав собі потихеньку.
- В Мукачево ідуть!
- А що вони везуть?
- Щас-с!.. – і зник Іван за брамою.
А Степан чалапав собі потихеньку.
- Сіль везуть…
- А за якою ціною вони сіль купували?
- Хух.. – знову побіг захеканий Іван за купцями.
А Степан тим часом із села вийшов і поволі наздоганяв купців.
- Вони не купували… ту сіль… вони її міняли…
- А на що вони міняли сіль?
- Та я… - рвонув було заморений біганиною Іван, але зміг тільки якось дотягнути до краю села, де й впав знесилений і з заздрістю дивився, як Степан ішов поряд з купцями і про все їх розпитував.
Лежав Іван при дорозі і з розпачем думав про свою сирітську долю, про несправедливість, яка панує на світі.
