Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46230
Рецензій: 90333

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вась-вась ч.1

© Михайло Нечитайло, 09-01-2019
То було провидіння.
Провидіння – це ж не завжди знаки в небі між хмар чи знамення хресне. Провидіння іноді приходить і з біди.
Того року розкуркулювали господарів – багато. На Липках, кутку їхнього села, виселили з домівок дві родини. Виселили далеко – десь аж у люті зими. Звідки вони й не повернулися. Не тільки тілесно, звісткою навіть.
Та хати не мали пустувати. Їх заселяли.
В одну – молоду сім’ю Оверчуків, котрі щойно побралися; в іншу – Семиноженків з шістьма дітьми, котрі бідували-наймитували аж на хуторах, тулячись серед глиняної, майже розсунутої, халупи.
В Оверчуків батько був відданим колгоспником, навіть до лану активістів мостився чималим колосом, Семиноженки ж нікуди не мостилися, просто бідували нестямно, а влада нині стояла горою за бідаків, тож уділила частку заможності колишніх господарів і їм.
Так дві сім’ї опинилися по сусідству. І з різницею в два дні обзавелися дітьми: Семиноженки – синочком; Оверчуки – донечкою. Одні мали Василя, інші – Василину.
Ледь дітлахи зіп’ялися на ноги, то й почали рости серед придорожньої пилюки разом. Разом пасли гусей, разом пізніше череди, разом і в школу почали ходити, разом пережили війну, обоє втративши батьків, разом і в юність вступили.
У Василя нікого навіть на гадці не було, знав – бути йому за дружину Василині. Бо як інакше? Весь вік разом, а коли сімнадцять у шибочку пошкреблося, то що, розлучатися? З якого дива? Он ще зі шкільної парти всі однолітки дражнилися, що не розлучаються ніколи, прозвали Вась-Вась, то хай так воно й буде. Як Бог в’яже, то розв’язувати ніби й негоже.
Так Василині й сказав морозного зимового вечора, коли повних сімнадцять пройшло вже повз і потяглося до кудлатого від морозу Місяця:
– Я думаю, нам пора вже й одружитися.
– А певно, що так, – почув відповідь.
По тих словах через рік і побралися.
А потім Василя призвали до служби, він три роки міряв далекі від рідного села простори, а Василина леліяла дома донечку.
Тоді до неї й пошкрібся серед ночі в шибку Пархоменко Іван – бригадир тут був захвалений.
– Чого тобі? – запитала.
– Жнива, Василино, – бубонів крізь вікно, – скиртувати треба.
– Серед ночі? – здивувалася.
– На ранок дощ, – жебонів. – Он уже й зараз на горизонті щось блимає.
Зодягнулася, покинула дитя на неньку, пішла.
Сіла в грабарку, поїхали. Ледь минули село, вигвалтувалися на лан, як нахилився до неї бригадир, зашепотів, дряпаючи погано голеною щокою обличчя:
– Ох і до душі ти мені, Василино. Ти солому вергаєш, а я забуваю, чого й на полі стою, одно тобою марю, очі гублю по стерні, аби до твоїх ніжок бігли.
– То бери й сам вила, скиртуй разом з жінками, тоді очам буде до чого вчепитися.
– Не можу, – ледь не стогнав, – ти там стовпом, що ні зігнутися, ні нагнутися.
– Де ж скиртувальники? – раптом насторожено обвела поглядом порожнє поле.
– Василино, – не звернув уваги, – я ж до любові тебе покликав, не до скирти. Хіба не бачиш моїх мук?
– Нащо мені твої муки, відпусти додому, – зіскочила з грабарки.
Та наздогнав.
– Ну, не брикайся, – обхопив за стан. – Василь далеко, а ми тихенько посопемо, ніхто й не втямить. Так має бути, бо мені рідко хто відмовляє. Хочеш миру та злагоди по службі, корися начальству, не крий гонором єство, бо матимеш велике нещастя.
– Яке ще нещастя? – пручалася чимдуж.
– З’їм з цього світу, – в очі глянув хижо. – Ніби й житимеш, а насправді – ні. Зараз мужиків у селі раз-два й вертайся, жінки голодні, я нарозхват. Лови момент, молодице. Я ж бачу, як ти скнієш, поки Василь провітрює яйця на марші. Чого маємо терпіти нужду? Тихенько схопимо ласощів та й житимемо, ніби нічого не трапилося. Жар-птицю не варто випасати, її варто зловити.
– Відійди, – набралася смілості, відіпхнула нахабу.
Упав, аж ноги задер.
– Іди сюди, – наразі й схопився. – Іди сюди, я кажу, не сердь керівництво, бо я ж чув, як ти проти товариша Сталіна плела.
– Коли? – вжахнулася.
– То не важливо, – роз’яснив, – головне, що я чув.
– Та я ж ніколи нічого не казала, – зізналася щиро.
– То не важливо, – наголосив, – головне, що я чув.
– Та що ти міг чути?
– Те, що хочу, – й поліз під спідницю. – Мої вуха можна заткнути тільки твоїми лісами, Василино, тільки твоїми лісами. Хочеш, щоб затерпнув мій язик і не міг вимовити ні слова – віддай мені свої вуста та перса. Я їх оближу, мед потече, губи склеяться, зуби заніміють, німий стану, Василино, німий.
Відштовхнула знову.
– Не лізь! – прошипіла. – Я заміжня.
– Мені однаково, яка ти, – наливався люттю. – Я хочу тебе взяти, я маю взяти, я й візьму. Інакше не бачити твоєму Василеві своєї Василини. Розірветься Вась-Вась – його частка мулятиме муштру; твоя – нари.
– Не лізь! – кричала.
Та він не зважав.
Хотіла тікати. Наздогнав, валив на колючу стерню, грозився всіма карами, як не вдовольнить його тіла.
– Давай, – одно стогнав.
– Ні, – звивалася вужем.
– Тоді сядеш, – погрожував.
– Хай, – стояла на своєму.
Та він уже був без прив’язі. Його не приваблювали її нари, його вабили її чари. Мався боротися за них до остаточної перемоги.
– Я заявлю на тебе, – пригрозила.
На мить ослабив обійми.
– Спробуй, – прошипів. – Заява на твоє базікання ще з позавчорашнього дня в моєму столі. Підеш заявляти, оголошу ворогом народу, а твою заяву потрактую, як наговір у помсту за мою правду. Вибирай, молодице, - знову почав горнутися, – або мить блаженства, тихого, мирного й обопільного, або купа біди на твою й дитини твоєї голову.
Аж завагалася на хвильку. Та лише на хвильку. Бо за мить схопилася на ноги, відкинувши Івана.
– Геть! – палали очі.
Не побачив того. Йшов у наступ. Відступала до грабарки. Він палав і йшов слідом. На грабарці намацала вила. Схопила до рук.
– Відійди, – благала й погрожувала водночас.
– Та що ти зробиш? – сміявся, почісуючи груди.
– Заколю, – мовила, що на ум зійшло.
– Ха-ха-ха-ха-ха! – сміявся розкотисто, мов громи далекої грози, що наступала з півдня.
І почав наближатися.
– Василино, віддайся, не брикайся, – пропонував, – таке наше життя, мусимо одне одного підтримувати й ділитися. Йди сюди, паскудо, – крикнув зло, підійшовши до самих вил і вхопившись рукою за зубці.
Незчулася, як окріпла в руках, як з розмаху штовхнула ті вила вперед. Вже побачила тільки, як вони пронизали його живіт, вилізши, напевно, десь аж зі спини.
Він дико зойкнув, вилаявся, хотів наступати на неї, але спотикнувся й навзнак упав на землю. Там же й конав. Там і помер.
І хоча ледь не все жіноцтво села описувало Пархоменка, як насильника, Василині присудили сім років тюрми. За вбивство керівника при виконанні.
Хотіли ще доточити з десятку за посягання на колгоспний лад, але потім чомусь одумалися й пішла молодиця по чистому криміналу.

                                                                   (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Вась-Вась, Федь-Федь

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мар'ян Кіхно, 02-02-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 13-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 11-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-01-2019

Не вірю!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 09-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 09-01-2019

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 09-01-2019
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81593298912048 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …