Це свято римувалося із втратою, поганим настроєм. Болем у найнесподіваніших місцях. Що в його розумінні серце? Розбухлий пульсуючий м’яз, примітивний орган, покликаний не лише забезпечувати життєдіяльність організму, а й продукувати нікому не потрібні переживання, любити, страждати…
Пхе… Що він отримав з тієї любові? «Я ніколи тебе не розуміла», – сказала вона. А йому до судом у горлі хотілося запитати: «А чи намагалася, крихітко? Чи намагалася…»
Тепер він змінився. Вдосконалився. Йому подобалося це слово. Воно означало щось майже ідеальне. Знайшов для свого серця інше пристосування. Воно розганяє по судинах разом із кров'ю іншу, жагучу речовину. Речовину, яка робила його всемогутнім, надсміливим. Але вона вже ніколи не дозволить йому стати просто Романом. Ромчиком. Він ненавидів ім'я, яким його охрестила матуся, прирікши тим самим на безпросвітне лузерство.
Ромчик не міг принести додому погану оцінку, потоваришувати із поганою дівчинкою, влізти по вуха у те, що мало поганий запах. Ось тільки іноді досконалий задум батьків зазнає нищівного краху. А виплеканий упередженнями і загнаний у тісні рамки ідеальності Ромчик перетворюється на затятого неідеала.
Дорослішаючи, Ромчик крутився дзиґою в оточенні, яке не сприймало його індивідуальності, жахалося вибриків. Та й столиця, до якої він перебрався у пошуках того, що наївні люди звуть щастям, не хотіла його приймати. Тривалий час вони вели німу суперечку. То вона підставить йому підніжку у вигляді виселення із квартири або дрібної аварії на її кривобоких дорогах. То він затаврує чергове її бетонне ребро чорно-білим графіті. Бо ж всі інші кольори – лише ілюзія. Людство ніби й розрізняє всі ті відтінки, але насправді воно їх просто НЕ БАЧИТЬ.
А найбільших прикрощів він завдав їй на початку однієї із нудних безсніжних зим, повісивши на одній із ялинок історичної частини міста великий плакат із Мікі Маусом. Мікі, щасливо посміхаючись, мав обличчя її мера.
Вона гнівалася на нього аж кілька тижнів, влаштувавши на своїх дорогах справжню ковзанку. Він відповів їй гнівним дописом у соцмережах. Його праведне обурення підхопила решта розлючених містян, які вже встигли випробувати на міцність свої кістки та забити м’які місця. Розлючення ширилося наче вірус, інфа про небезпечні дороги однієї із європейських столиць розліталася світом. Але йому за це нічого не було. На той час він вже вляпався у величезну халепу.
Користуючись одним зі своїх хобі (Ромчик досі не навчився ставитись серйозно навіть до свого життя), новоявлений хакер зламав кілька надтаємних сайтів провідних держструктур. Ромчика не цікавили банківські рахунки впливових людей (за бажанням, міг би дістатися і до них). Йому хотілося володіти інформацією. Інформацією, яка б вручила йому ключі від цього дивного світу.
Вистежити його було не так легко. Тільки Ромчик досі не був профі. Коли перед під’їздом чоловіка, який тримав в одній руці пачку кефіру та мандаринки, а іншою намагався намацати в кишені ключі, обступило кілька типів у темних окулярах, подумки він вже приготувався до заґратованого неба. А у присадкуватого типа з по-жіночому довгими віями були на Ромчика інші плани.
Сімнадцять годин у закритому приміщенні таємного відділу Т із трьома відчайдухами, тобто, спецами екстракласу, протягом яких вони боролися із безіменним вірусом, який нахабно блукаючи віртуальними системами життєдіяльності країни, нахабно жер, збиткувався, стирав, вимикав. Зіславшись на погодні умови, благо, почалася хурделиця, урядовці позакривали аеропорти та залізничні станції. Ніхто не мав здогадатися, що насправді рух транспорту паралізував комп’ютерний черв’як, який програмери любовно кликали Бетті.
Крихітка Бі могла спричинити багато проблем, про які кожному із замкнених у відділі Т чоловіків не хотілося думати. Передаючи одне одному по колу філіжанку кави, вони намагалася не втрачати почуття гумору, підбадьорюючи одне одного сороміцькими жартами.
Ромчика, який виявився найневитривалішим у тій команді, останні години страшенно хилило на сон. Один із його вимушених колег (Ромчик навіть не пам’ятав імені того цибатого блондина), підсунувшись до нього, прошепотів:
– Маю диво-піґулку. Вона піднімає навіть мертвих. Хоч?
– Хочу, – не відриваючись від монітора, погодився він.
Той, озирнувшись, запхав йому щось у вільну долоню. Ромчик, не вагаючись, проковтнув дрібний білий кружечок. У роті стало кисло, а в голові перестало шуміти. Та сторонні звуки не забралися до дідька, вони видозмінилися. Тепер він лише чув, як гупає у скронях пульс. І хитав головою, намагаючись повторювати цей одвічний такт.
Бетті здалася за сорок хвилин до опівночі. Коли вони, екзорцисти віртуального світу, нарешті вигнали з нього дух хаосу, хлопці захотіли влаштувати гучну вечірку. Ромчик втомлено махнув їм рукою:
– Я пас.
Він ліг обличчям на теплу клавіатуру свого ноута.
– Ти чого? Ми щойно…
– Знаю. Врятували світ.
– Але ж сьогодні…
– Знаю. Різдво…
На холоді думалося краще. Ромчик йшов вже не слизькою вулицею. З вітрин та вікон до нього підморгували гірлянди. Все блищало, сяяло, іскрилося, так зухвало нагадуючи про свято.
Опустивши комір, аби під нього не залітали холодні сніжинки, він пригадував жінку, яка вже йому не належала. Яка, насправді, ніколи не була зовсім рідною. Вона пускала його під свою ковдру. Але тільки не в думки, не під шкіру. Про умовних друзів, які зараз зайняті своїм нестерпно важливим. І про свято. Яка іронія. Він – один із тих, хто врятував це Різдво. Різдво, яке йому не було з ким святкувати…
