Трапилося це давно, ще до тої страшної війни. Тоді в селі не було ні електрики, ні брехунця на стовпі біля сільради. Новини доходили з чуток або з газети, що виписував мій батько. Увечері того дня, коли до нас заходив поштар, біля батьківського двору збиралися всі чоловіки з кутка. Читали газету від першої до останньої літери. Потім акуратно відривали листок від решти газети, розривали на невеличкі прямокутні клаптики і крутили самокрутки. Тютюн кожен приносив свій. Дядьки солодко пихкали димом і повагом обговорювали прочитане або десь почуте.
Як це було по-дорослому гарно! Як мені хотілося так само попихкати самокруткою! Акуратний стосик газетних клаптиків завжди лежав на грубці. А от тютюну в домі не було – батько не курив. Тому я насушив листя соняшника, нам’яв щось схоже на тютюн, скрутив самокрутку і запалив. Не встиг зробити затяжки, як – лясь по зашийку! Оглядаюся – мати.
- Ой мамо, тільки батькові не кажіть! – батько був крутий на розправу.
- Добре, якщо будеш за мене ходить на тирло доїть нашу Зорьку.
Тоді ті, хто мав корову в особистому господарстві, частину надою повинні були здавати колгоспу. Вранці та ввечері корову доїли для себе. В обід корів з пасовиська зганяли на тирло, туди приїжджала кінна бочка та учотчиця, сходилися господарі. Те, що надоювали в обід, тут таки здавали колгоспу.
Я себе і без курива відчував трошечки винуватим. Кілька тижнів тому мати чи то натягалась чогось важкого, чи то наїлася вареників з вишнями, але у неї заболів живіт. Місцевий фельдшер поставив діагноз: «Заворот кишок». Матір одвезли в лікарню на рудник і там прооперували. Лежала вона в одній палаті з місцевими жінками. Їх приходили провідувати діти. Чистенькі, умиті, «по-городському» вдягнуті. Мати й собі хвалилася, які в неї гарні сини і як гарно вони вдягнуті.
І ось настав час забирати хвору з лікарні. В колгоспі дали бричку та пару коней. Я наклав сіна, зверху застелив найкращим рядном і поїхав за матір’ю. На шаленій швидкості, стоячи на передку на повний зріст, влітаю на подвір’я лікарні і зупиняю коней акурат біля ганку.
- Вітику! – сплеснула мати в долоні, коли я запилений, босоногий, в одних трусах з’явився на порозі палати, - чого ж ти сандалики не одів?
- Які ще в біса сандалики? Хіба вони в мене є?
…Діватися було нікуди, тож пішов я в обід доїти нашу корову. А ввечері перестрічає мене наша сусідка. Величезна, огрядна, весь час жаліється, як у неї болять ноги.
- Віхторе, а чи не міг би ти і мою Красавку доїти? А я тобі за кожен раз буду платити по п’ять копійок.
Чого б то не допомогти хворій сусідці. А за деякий час я вже доїв корів всьому кутку. За плату звичайно ж.
До чого я все це розповів? До того, що коли восени, після канікул, я пішов до школи, то мною була зароблена чималенька сума. А тут прилетів літак катати навкруг села передовиків. Тих, хто своєю працею заслужив це право, катали безкоштовно. Решта, хто хотів, могли купити квитка і теж покататися. Гроші в мене були, то ж я не довго роздумував.
В літаку було два відкритих пасажирських місця. Летіти мені довелося в парі з нашим сусідом дідом Оверком. Він пас колгоспних овець і досяг якихось там видатних результатів. Поки летіли, я весь час перехилявся через борт і махав рукою хлопцям, що залишились внизу. Хоча потім вони казали, що не бачили, як я їм махав. Як би там не було, та із-за цього не помітив, як і коли зник дід. Приземляємось, а діда немає. Ледве знайшли його в нетрях літака та виволокли на світ божий.
- Куди вас, діду – питають – додому, чи до овець?
- Везіть, хлопці, додому.
Привезли діда додому, а він з порогу:
- Грій, бабо, воду, будемо митися.
Миє баба діда та й дивується:
- Щось я нічого не второпаю. Зазвичай, коли людина обдєлається, то в неї тільки в штанях брудно. А в тебе і шия закаляна.
- Знаєш шо бабо?! Якщо не розбираєшся в льотній справі, то мий мовчки!
