Ілля Олександрович Мороз своїй суспільній місії завдячує, напевно, прізвищу. Років п'ятнадцять тому йому запропонували роль Діда Мороза на відкритті міської ялинки – відтоді й при параді щогрудня.
Спершу ледь упросили.
– Нащо воно мені, – опирався, – я звичайний начальник цеху при фабриці, котрий вийшов на пенсію. В мене до цього ні гонору, ні навичок, ні таланту.
– Та чого ти, Олександровичу, – знайомий завідуючий культурою при міськкомі наполягав, - ти й фактурою, й голосом, та й прізвищем, усім у тему. Ставай та радуй дітлашню. На бороду свою глянь – де я іншу таку візьму? Бо з вати – воно не те. Не фактурне, діти тільки сміються й невірою в казку криють свято.
Бороду Ілля Олександрович, дійсно, мав гарну. Біла, як молоко, акуратна, густа, не довга, а більше професорська, та все ж.
Погодився.
Ще й сподобалося. Дітки скачуть, дехто й ускубнути за ту бороду норовить, один хлопчак стільки подиву виклав перед очі, аж затишно стало.
– Справжня, – верещав, – справжня борода, справжній Дід.
Фотографувались, аж коліна зболіли.
А потім, хто в місті не стріне, то ледь капелюхи не знімають.
– Справжній ви, Олександровичу, – гомонять і тим гомоном душу гріють, – такого Діда Мороза в нас ще не було.
Тож відкривав ялинку й наступного року, й після наступного.
Потім Діда Мороза на відкритті ялинки замінили на Миколая. Ілля Олександрович за власний кошт справив собі синього жупана, пояса жовто-блакитного, шаровари кольору пізньоосіннього неба, шапку спеціального покрою, сап’янці синюватого відтінку, бороду відрощував ще з вересня, аби довшою була, одним словом, зрісся з роллю.
Фінансово не мав нічого, духовно – все.
Дружина тільки всміхалася.
– Коліна не болять? – перепитувала.
– Пусте, – погладжував бороду. – Як не я, то хто. Діти повинні мати казку. Бодай у дитинстві.
Сьогодні знову йде на свято. В п’ятнадцятий раз.
З хвіртки вибігла Лариса Козак – в неї чоловік пропав на Донбасі ще на початку війни, гомоніли, що в полоні, але впевненості не мав ніхто, більше схилялися, що загинув, зчорніла вже за півтора року.
– Зачекайте, – гукає.
Зупинився. Зауважив, що Лариса нині якась весела, певно, час, дійсно, має схильність до лікувального ефекту.
– Ілля Олександрович, – підійшла Лариса до Мороза, – в мене до вас величезне прохання.
– Ну, – приготувався слухати.
– Як підійде до вас з проханням моя Зоряночка, ви не могли б зронити сльозу.
– Що? – навіть не зрозумів суті.
– Ну, сльозу пустіть, вона вас про це прохатиме.
– Та як, – не знав, що відповісти, – в мене зазвичай просять те, що батьки наготували. Щоб, так би мовити, ефект чародійства був присутнім.
– А моя Зоряна просить вашої сльози. Каже, що вона за татом плаче, то хай і святий Миколай зронить сльозу. Татові тоді легше буде.
– Ну, я не знаю, – розгубився Ілля Олександрович. – Як же я можу заплакати по команді.
– Та я ось приготувалася, – витягла Лариса з кишені якийсь пристрій. – Спеціально купила. Ледь знайшла. Прокладете трубочки до очей попід шапкою, трохи затонуєте гримом на лобі, щоб незримі були, а як вас попросять, натиснете під кожухом оцю кнопочку біля пляшечки – так тектиме, що витирати не встигатимете, я перевірила.
Стояв, не міг відважитися на цирковий номер.
– Як треба, я доплачу, – мовила тим часом Лариса.
– Ні, – аж розсердився, – яке ще доплачу. Твій Вадим за нас… Одним словом, воював за нас, а я з тебе гроші дертиму?! Давай пристрій.
Взяв до рук, роздивився. Натиснув кнопочку, бризнули фонтанчики з трубочки.
– Та які ж це сльози? – обурився. – Це ж клоунада. Треба якось переробити. Ну, добре, щось придумаю. А ще якийсь дарунок робитимеш донечці?
– Ні, – відвернула очі Лариса. – Вона просила тільки сльози.
Поки був час, Ілля Олександрович почаклував над трубочками, перетиснув їх, аби не били фонтаном, а давали щось схоже до сльози. Потім подумав, сходив у магазин і придбав там ляльку.
– Олександровичу, та у вас грошей не вистачить, аби самому всіх дітей обдаровувати, – кепкувала продавщиця.
– У більшості є батьки, – відповів, – а в Зоряни немає. Що ж я їй, одні сльози подарую, та й ті несправжні? Доточу ляльку, скажу, що батько передав, як я літав по інших краях.
– На той світ Миколая не пускають, – зітхнула продавчиня, – та й ляльок звідти не передають.
– Ніхто з живих ще не бачив межі між тим і цим світом, – махнув рукою. – Хай буде лялька. Як віра в те, що той світ ще не дістав її батька.
– Лялька вуду, – сумно так продавчиня.
– Не зовсім, – заперечив. – Скоріше, лялька зі сліз. Сліз святого Миколая.
Свято було в розпалі. Ялинка вже мерехтіла вогнями, народ гомонів та розкошував біля яток з наїдками та напоями, а святий Миколай облюбував стільчика побіля дитячої черги й провадив свій обряд.
– Ну, – питав чергового хлопчика, – чого ти хочеш у дарунок?
– Цукерок, – верещало дитя.
Святий Миколай сплескував у долоні й з-під ялинки його помічниця подавала торбу цукерок.
– Ура! – кричало маля.
– Мамо, бачиш, бачиш, – бігло до неньки, – святий Миколай є.
– Аякже, – гомоніла та, прискіпливо придивляючись, чи ті таки цукерки вручили, що вона купила.
– Машину.
– Барбі.
– Екскаватор, що сам копає.
– Мавпу велику.
– Гітару.
– Пилосос.
– Бананів і багато.
– Светра з оленями.
– Шапочку, як у Людини-Павука.
– Книжку про Гаррі Поттера.
– Ноутбук.
– Шарфик, шарфик.
– Цуцика.
Під спалахи фотокамер святий Миколай сплескував у долоні й задоволені малюки покидали його коліно, захоплено притискаючи до грудей жадане.
– Ананас, великий, як ялинка.
– Хай буде так, – сплескують долоні.
– То це ж звичайний ананас, – відвернулося дитя. – Гляньте, Миколаю, ялинка он яка, верха не видно, а що ж цього ананаса.
– Такий ананас, як ялинка, дуже важкий, а ти ж не один, Артемчику, я ж не можу весь мішок забити тільки твоїм подарунком, – сокорів Миколай. – Посадиш цього, поллєш гарно і як тільки на Новий рік вдарять дзвони о дванадцятій ночі, вимовиш: «Рости, рости, ананас, за ялинку більший, щоб був гарний і прекрасний, за усіх свіжіший». І чудо здійсниться.
– А надкусити його перед тим, як садити, не можна? – хитро так Артемчик.
– Ні, – строго йому святий Миколай, – треба чекати Нового року.
– То я краще з’їм його, – зітхнув хлопчик, – бо як виросте, як ялинка, ножа такого не знайдемо, щоб його розрізати.
– Значить, їж такого, – погодився святий.
– Папугу, щоб жовтий із зеленим.
– Ноутбука.
– Ноутбука.
– Смартфона.
– Ноутбука.
– Цукерок шоколадних.
– Пральну машину.
– Ого, – аж зашпортнувся святий.
– Бо в моєї ляльки замурзане плаття.
– Хай буде й так, – з-під ялинки витягли пакунок з іграшкою, певно ж, тією пральною машиною.
– Мерса.
– Хай буде так.
– Це не Мерс, – пожбурив хлопчак іграшкою. – Я хочу такого, як у дядька Івана.
– Я замовляю тобі такого Мерса, як у дядька Івана. Але поки його зроблять, пройде десять років.
– Ти несправжній, Миколаю, – надувся хлопчак. – Ти такий чарівник, як я балерина.
Миколай кашлянув.
– Він – брехун, – показувало маля на святого й тицяло пальчиком.
– Іди сюди, – громадила вбік від гурту мама своє сердите потомство.
– Він брехун, – верещав невдоволений.
– Ви точно брехун? – заглядала в очі наступна дівчинка.
– А давай подивимося, – не розгубився святий, – сідай на коліна, замовляй бажання.
– Хочу, аби… аби… аби… – задумано водила очицями, – аби моя мама купила мені завтра шубку. Коричневу таку, в сіру смужку.
Миколай оглянувся до ялинки, звідки вже витягували шубку.
– Нащо ж завтра, – вдавано обурився. – Хай шубка прийде до тебе сьогодні.
І сплеснув у долоні.
– Ой, – зашарілося з радості дівча. – Ойо-йой, шубка, шубка. Мамо, бачиш, уже не треба грошей, Миколай дарує шубку. Мамо, бачиш?...
– Бачу, бачу, – сміялася матуся.
– Він справжній, – на зло попередньому бундючному малому, возносила святого дівчинка. – Справжній-справжнісінький.
– Мобільник.
– Цукерки.
– Торт.
Текла лавина далі.
Зоряна підійшла в кінці черги. Останньою.
– Сідай, – підставив коліно.
Сіла.
– Я знаю, що ви не святий, що ви дід Ілля з сусідньої вулиці, – зашепотіла на вухо. – Але ж справжній святий Миколай є, він же є? – допитувалася.
– Є, – погодився.
– Ви ж з ним погоджуєте чари, аби здійснилися? Інакше чого б тут сиділи? – зазирала в очі.
– Погоджую, – відповів. – А чого ж ти хочеш, Зоряночко?
– Я навмисне прийшла останньою, бо в мене до вас є розмова, – опустила очі.
– Розповідай, – заохочував.
– А ви святому передасте? Тільки щоб точно, – допитувалася.
– Передам.
– А як? У вас же навіть телефону при собі немає.
– Святі, як і Боженька, чують людей так, без телефону.
– Він мене почує, святий Миколай? – все нітилася.
– Почує, обіцяю, – запевнив.
– Мені снилося, – почала розповідь, – що як заплаче святий Миколай, то прийде до мене мій тато. Наче випливе зі сльози.
Ілля Олександрович оторопів.
«Ну й Лариска, ну й підбила,» – тільки й устиг подумати.
– Ну, розказуй далі, – мовив до дитини.
– Так от у мене є одне бажання, – продовжувала Зоряна, – аби повернувся мій тато. І якщо для цього треба, аби заплакав святий Миколай, то я дуже його прошу, дуже прошу – заплачте, Миколаю. Аби з-за вашої сльози прийшов мій тато.
Ілля Олександрович подумки метався думкою, шукаючи вихід. Бажання стосовно сльози мало здійснитися, це зрозуміло, але далі…
Далі сльози Миколая малися перетекти в сльози Зоряночки. Безутішні, гіркі сльози, сльози розпачу й зневіри.
– А як тато передасть тобі ляльку, – почав Ілля Олександрович, – як знак того, що він тебе любить і обов’язково до тебе з’явиться, й обов’язково тебе поцілує. Таке ж може бути. Бо тато далеко, він так швидко не приїде, ти ж розумієш.
– Не треба мені ляльок, – ледь не розплакалося дівча, – я хочу бачити тата. То й що, що він далеко. На те й сльоза святого Миколая, аби принести його сюди.
– Ну, я не знаю, – Ілля Олександрович шукав поглядом Зорянину матір і не знаходив, – ну, я не знаю…
– Ви не можете попрохати Миколая, діду Ілля, не можете, так? – зовсім у розпач упало дитя. – То правду казали, що ви брехун?
– Неправду, – мовив Ілля Олександрович, аби лишень щось мовити.
По цих словах здер з голови шапку, під якою до очей тяглися трубочки, здер разом з тим апаратом, бо на дідька він, коли перед дитиною виростає такий обман.
Та й не потрібні йому були штучні сльози, справжні набігли на очі. Аж голову відвернув від дитини.
– Ви плачете, діду Ілля? – намагалося заглянути діду в очі дівча.
– Плачу, – зізнався щиро й притис Зоряну до себе. – Але це не сльози святого Миколая, дитино. Це мої сльози. І вони можуть принести тобі тільки ляльку, яка тобі зовсім ні до чого.
Та й поклав куплену ляльку перед дитиною.
Але вона на неї не зважила, вона витерла долоньками його скупі сльози.
– А святий Миколай так само плаче? – запитала.
– Так само, – а що мав казати.
– А він зараз плаче? – не вгавала.
– Плаче, дитино, плаче, – аж голос затремтів, – тільки з його сліз…
– Тато! – дівча затрусилося, напружилося, дивлячись кудись позад Іллі Олександровича. – Тато! Зі сльози… Тато!...
Зірвалося з місця, помчало.
Ілля Олександрович поволі обернувся й аж зі стільця впав.
З-під ялинки назустріч своїй донечці біг Вадим.
– Тато! Тато! – неслося над площею. – Мій тато приплив зі сльози!
Високий, худий, змарнілий, накульгуючи на одну ногу, з перебинтованою рукою, чоловік зловив свою Зоряночку, притис до грудей, цілував, п’ючи її сльози, даруючи свої, й над усім цим лилися чи то з неба, чи з людських душ сльози святого Миколая. Вони вливалися в людські очі й капали звідтіль чистою росою простого земного щастя – до доньки з війни повернувся живим батько.
– Пробачте, – поряд Іллі Олександровича звідкись появилася Лариса, – що я вам не сказала, що мого Вадима позавчора звільнили з полону. Хотіли влаштувати дитині диво, аби вона на все життя запам’ятала, що воюють на землі люди, але Бог однак сильніший, бо несе мир.
– Ларисо, ти мене ледь до інфаркту не довела, – похитав головою.
– Пробачте, – прохала.
– Та йди вже до своїх, – махнув рукою, – що ти тут коло мене тлієш. Переживу.
Та вона не встигла піти. Бо до них підійшли Зоряна зі своїм татом.
Дівчинка підняла з землі даровану їй кілька хвилин тому ляльку й простягнула Іллі Олександровичу.
– Передайте святому Миколаю, – просила, – щоб ніколи мене не забував. Та ще аби вилікував мого тата.
– Передам, – не знати й нащо забрав іграшку святий. – Передам.
– Та скажіть Миколаю, щоби перестав плакати, – мовила дівчинка. – Мій тато вже прийшов з його сльози.
Ілля Олександрович витирав очі й ніяк не міг їх витерти. І тоді їх витер йому скалічений полоном солдат вільною рукою.
– Дякую, – мовив, – за сльозу й віру, котру зродили в моїй дочці.
Підняв свою шапку з землі святий, зодягнув на голову й оглянувся довкола. Оглянувся й зрозумів, що сьогодні дійсно є святим.
Перед ним, стоячи на колінах, молилася маленька дівчинка. А разом з нею й увесь присутній на площі люд.
Молилися на дві його сльози, що текли по щоках, аби сховатися в білій бороді.
Дві сльози святого Миколая.
