Так, зараз єдині гості у великій залі - пилюка, стрункі колони з білого та ніжно-рожевого мармуру сплетені павутинням. Яскраві фрески, на які Герцог витратив стільки грошей, потьмяніли, обличчя мальованих богинь стали сірими. Оксамитові завіси - доторкніться до них, вони розпадуться. Двісті років минуло від часу, коли тут танцювали, на зеленій, немов море, підлозі, у м'якому світлі свічок. Двісті років минуло від часу, коли чудовий годинник бив останній раз.
Я вважаю, що вам треба оглянути цей годинник. Він ще тоді був витвором мистецтва, корпус з чорного дерева, циферблат - з порцеляни. Ці срібні фігурки рухаються навколо циферблату та дзвонять у золотий дзвіночок, відмічаючи час, кожна - свою годину. Так, вони різні. Починаючи з першої години - дівчинка, карлик, дівчина, юнак, леді, лицар. Ви вже помітили, що фігурки стають старшими - королева та король для сьомоï та восьмоï годин, дев'ята година - абатиса, десята - чаклун, передостання - відьма. Так-так, дванадцята фігурка - смерть. Так, дуже цікавий годинник. Чудова річ, ще з тих часів. Але він не дзвонив двісті років. Можливо, ви чули цю історію? Ні? Але ж ви її знаєте, можливо, трохи не так, але знаєте.
Ви ж чекаєте на свій диліжанс? У нас є трохи часу, то я розповім, як все було насправді, якщо ви хочете.
Почну з того, до чого тут годинник. Двісті років тому, це місто було зовсім не таким - багате, сильне, місто-фортеця. Багато гарних та вишуканих речей робили в місті, але годинник зі смертю викликав розмови. Погана прикмета. Одні казали жартівливо, а інші - ні, що коли годинник проб'є дванадцяту годину, то смерть власною персоною прийде за власником годинника.
І тепер життя уривається несподівано, а тоді - тим більш. Чорна Смерть була тільки двадцять років тому, багато людей ще пам'ятало ті часи. Ще і змови при дворі Герцога, та вороги за містом. Але було ще дещо.
Герцог, якщо вірити чуткам, зрадницьки прибрав до рук не тільки владу, але й свій титул. Він, за допомогою досвідчених убивць з кинджалами та отрутою, ретельно винищив усіх спадкоємців свого попередника. Але залишився один спадкоємець, на якого він не звернув увагу. Бо що може зробити жінка?
Звісно, про таке не казали вголос і вдень. Це, як і розповіді про годинник, були розмови для темряви.
Але гордовитою та жінка була, і гіркою її ненависть була, і жага до помсти була сильною, як голод. І жорстокою, хоч і не звичайною, зовсім не звичайною та помста для Герцога стала.
Задля своєї безпеки, вона давно вийшла заміж за багатого та шанованого торговця шовками у місті, народила йому доньку. Він був добрим чоловіком, але не дуже розумним. І про таку родовиту та гарну дружину він і мріяти не міг. Якби ж він знав, чим займається його жіночка, поки він їздить у торговельних справах. Вона давно присягнула Сатані. У темряві вона йшла до староï вежі, що стояла біля будинку, справляла там чорні меси, приносила жертви, та насилала на Герцога чари. І на чарах вона розумілася, лялька з воску з іменем та обличчям ворога. Герцог захворів, руки та ноги більше не підкорялися йому, також він відчував біль, який не заспокоювали ніякі ліки. Думаючи, що вмирає, він призначив спадкоємцем свого улюбленого шістнадцятирічного сина. І жінка залишила Герцога страждати в агонії та почала міркувати, як чаклунством убити сина на очах у батька.
Усе це вона робила не сама. У неï був помічник. Власна донька, чотирнадцяти років. Мати почала вчити її чаклунству з того часу, як дитина тільки зіп'ялась на ніжки, у сім років вона вже повторювала за матір'ю слова чорноï меси, а у чотирнадцять вже добре, хоч і не так, як мати, розумілась на чаклунстві. Матір мала хист до цього.
Можливо, ви хочете почути, як виглядала донька. Вона була неймовірно гарною. Волосся у не було, як темна мідь, а очі - золотаві, як бурштин, що привозять зі сходу. Коли вона йшла, це було як танок, а коли вона танцювала, то від неї не можна було відвести погляду, наче од полум'я.
Мати та донька жили як риба з водою, а те, що вони робили у вежі, з'єднало їх це міцніше, але саме через віддану помічницю сталося те, що сталося.
Торговець шовками і не думав поганого про свою дружину, але почав щось помічати у доньці. Незважаючи на свою вроду, вона не цікавилась ні шовками, ні дорогоцінностями, ні шлюбом, але любила читати у садочку, біля вежі. Мати навчила доньку грамоти, а торговець умів тільки читати, але поганенько. І з острахом дивився він у доччині книги, не розбираючи, що там написано. Дуже пізно, майже опівночі, торговець шовком повертався з гільдійського обіду та побачив у саду бліду постать доньки, що прямувала до староï вежі. Він пішов за нею, мовчки, щоб не налякати дитину. Він почув радісний голос дружини і ще дещо. Він підкрався до дверей вежі та зазирнув у замкову щілину. А потім дуже тихо прийшов у будинок, випив три склянки вина, щоб оговтатися, та побіг за сусідами і вартою.
Жінка та її донька почули крики та побачили смолоскипи. Пояснювати та сховати чаклунські речі, що були не тільки у вежі, а й у скрині під ліжком, вже не було часу. Жінка знала, що це йдуть за нею, і вона знала, що роблять з відьмами. Вона схопила ніж з олтаря. Донька закричала, бо подумала, що ніж - для неї. Жінка зловила доньку за руде волосся, струснула та сказала:
- Слухай мене уважно, доню, бо у нас немає часу. Я знаю, що треба зробити, помру тільки я, а тобі залишаю свою працю, нашу помсту та свою відьомську силу. Ти будеш сильніша від мене. Слухай, що треба зробити. А я буду молити Сатану за тебе, бо він знає, що таке справедливість.
Дочка вислухала. Тоді жінка дала ïй поради, узяла з неï присягу Пеклу, та встромила собі ніж у груди.
Коли у башту увірвався натовп, донька стояла, опустивши руки, втупившись у підлогу. Коли хтось доторкнувся до неї, вона впала, а потім перелякано подивилася навкруги. Батько підняв її з підлоги.
- Що сталось? - сказала вона, - я спала у себе в кімнаті...
- Вона невинна, її причарували, - сказав її батько. Він дуже хотів, щоб це було правдою. А коли ридаюча донька схопила його за руку, він упевнився у цьому.
Коли доньці показали тіло відьми, вона втратила свідомість.
Зранку до неї запросили священика, і вона відповідала на його питання. Вона не пам'ятала нічого, коли їй сказали, що було написано в тих книгах, які вона полюбляла читати, вона закричала і мало не викинулась з вікна.
Їй давали цілувати розп'яття, але хрест не залишив знаків на ïï обличчі і усі подякували Богові. Можливо, Сатана почув її молитву, а, можливо, священик був не такий вже й слуга божий.
Тіло чаклунки спалили, а попіл склали в урну та закопали на неосвяченій землі. Але не знайшли того, над чим вона чаклувала, донька сховала воскову подобу герцога, тож він жив і далі страждав. Іноді, під захистком темряви, вона виймала проштрикнуту голками ляльку з перекрученими кінцівками та дивилася на неï. Але ще не час, матір ще не забули, а доньці було тільки чотирнадцять.
Жалоба скінчилась.
- Доню, - сказав торговець шовками, - чому ти не знімаєш чорного? Невже ти жалкуєш за тою, що заподіяла тобі зло та не заслуговує на жаль?
- Ні, - заплакала у відповідь донька, - я спокутую гріх.
Можливо, подумки вона посміхалась. Як ви гадаєте?
Тож вона вбралася у лахміття, вимастила волосся сажею та попелом, стала спати на холодному горищі та сидіти біля димноï груби. І на всі прохання умитися чи спати у ліжку, вона відповідала:
- Я спокутую гріх.
Люди подумали, що вона набожна. Люди подумали, що вона дурна. Пройшло два роки і люди забули, що вона гарна, сидить собі біля груби, або ходить по вулицям, зігнута, немов стара жінка.
Насамкінець другого року, торговець оженився знов, на удові з двома дочками. Не такі родовиті, але добрі люди.
Мачуха та пасербиці з усіх сил кортіли потоваришувати чи хоч розчесати. Усе марно, донька не цікавилась ні юнаками, ні новим одягом, ні прикрасами.
Ще один рік минув, і наче нічого не змінилось. Наче. Через три дні після свого сімнадцятого дня народження, донька вийшла з будинку, люди не звертали на неї особливої уваги, та попрямувала на міське звалище, неосвячену землю. Та стала рити землю руками. Міські злидарі подумали, що вона божевільна та залишили її у спокоï.
Донька викопала урну з попелом відьми, тихо принесла її додому, уночі поховала попіл у садку, проказала над могилою заклинання та посадила на могилі горіхову гілочку.
Так, тепер ви згадуєте. Я розповідаю, як було насправді, але якщо ви не хочете слухати далі, то я не ображуся. Диліжанс ще не прийшов? То, якщо вам досі цікаво, то слухайте далі.
А зараз мова піде про сина Герцога, якому уже було дев'ятнадцять років. Розумний, гарний, родовитий, батьків улюбленець та єдина батькова гордість. Високий та стрункий - бачили пам'ятник на старій площі? Так, це син Герцога, принц, навіть після облоги, взяття та двохсот років ним можна милуватися.
Однією ночі Герцог дико закричав від болю. Збіглися служники, але він тільки й зміг сказати, що меч повільно пробиває йому серце. Коли принц прибіг, Герцог уже помер, і на його тілі не було ні одноï рани і ні одноï ознаки його хвороби.
Герцог був похований у мавзолеï, ви навіть можете оглянути його, це у східній частині міста. Зима тоді лютувала, коли сніг намітає замети, а сонце тільки світить, але не зігріває тих, що живуть під небом. Похорон був дуже пишний - катафалк, запряжений шісткою вороних коней під гаптованими сріблом попонами та з чорними плюмажами, священики зі своми золотими кадильницями та золотими хрестами. Натовп збігся подивитись, і коли принц, у чорному соболиному хутрі, їхав за труною, то й донька торгівця шовками стояла у натовпі і теж дивилась на нього з-під вишаруваного попелом волосся, у погляді ïï не було жалю.
Горе принца було непідробним, бо він отримував від батька тільки гарне. Але хтось мав правити містом, тож радники принесли принцу міські клейноди - перстень з печаткою. Минуло декілька місяців, принц зняв жалобу та почав владарювати над містом. Але, хоч принц був розумним та вихованим, та не посміхався він, немов стара людина, хоч і було йому дев'ятнадцять років. Можливо, він думав про лиху долю своєї родини.
Зима була холодною, а весна прийшла пізніше, ніж очікували, але усе знову зазеленіло, тож час для смутку минув. Принц вирішив дати великий бал уперше за три роки, на честь своїх іменин, не тільки для панства, але й для багатих городян, навіть доньки торговців, якщо вони були багатими, могли танцювати саме у цій залі, серед фресок, на зеленій, як море, підлозі, під сумнозвісним годинником. Смерть уже прийшла по його батька, а людина боïться чого завгодно, але не того, що загрожує насправді.
Коли торговець шовками отримав запрошення, у його будинку зчинився великий гармидер, жінка та пасербиці розглядали шовки - чи на плаття гарніший той, що з золотою ниткою, чи краще шовк з малюнками? І які прикраси підібрати, і чи встигне ïх ювелір зробити? Торговець дивився на це, і трохи шкодував, що його рідна донька так і сидить біля груби, як кіт, або камінь, по вуха у попелі, і навіть не знає про бал. А як би вона виглядала у шовках! Та ще й гарна наречена, знатного роду, заможна, навіть принцу у пару. А якщо принц не погодиться, то ж є і не такі родовиті юнаки, з гарних торговельних сімей. Але.. Торговець тільки зітхнув.
Ось настав той вечір, коли навіть служники побігли на бал, бо принц для бідніших людей вигадав безкоштовні вино та смаженину у день його іменин. У незвично тихій кухні розпростався шматок темряви. Донька глянула навколо, струсонула волоссям та пішла у садок, де гарно росло горіхове дерево, уже високе та струнке.
Вона вклонилася йому та тихо проказала заклинання. Бліде світло замерехтіло з-під коріння та вилетіла звідти мала чорна пташка й сіла доньці на плече. Удвох вони рушили до занедбаноï староï вежі.
А там уже горіло світло, та ворушились нелюдські постаті, і стояла купіль з гарячою напахченою водою, яку ніхто не наповнював. Хтось приніс рідкісні парфуми, ще хтось - дорогоцінності...
Ви ж бачили ці малюнки з демонами - один її миє, другий - несе вбрання, третій - дорогоцінності? Втім, це не дуже важливо, я розповім, що відбувалось перед палацом
Багато карет там стояло, і вино рікою лилося, і м'ясо смажилося, але, якраз перед початком десятоï години, - це час чаклуна, якщо ви пам'ятаєте годинник, - під'їхала дуже незвичайна карета - з чистого золоту, а дах - з прозорого кришталю, шестеро вороних коней були впряжені у неï, а кучер та лакеї були вбрані у малиновий та носили маски звірів та рептилій. Коли карета зупинилась, з неї вийшла жінка у білому хутряному плащі та пройшла до дверей.
У залі танцювали на зеленій, як море, підлозі, весело тут було, гамірно, та грала музика, ось тут сиділи музиканти - басовита віола, весела мандоліна, а тут сидів принц, у темному вбранні, вишуканий та поважний. Танцюристи зупинились, тільки рухались фігурки - була черга чаклуна дзвонити у золотий дзвіночок. І з першим його ударом у залу увійшла жіноча постать, біла, немов зима.
А потім вона скинула плащ - і наче вогонь спалахнув у залі. Абрикосове, гаптоване золотом, плаття, та ще й прикрашене білим єдвабом у прорізах на рукавах і спереду, було на ній. А по тому єдвабу ще були шиті рожеві перли. І перли були у її волоссі, рудому, як темна мідь. Така вона була гарна, що очам було боляче дивитися. Така вона була гарна, що ніхто не наважувався заговорити, коли замовк годинник.
Принц, сам того не помічаючи, підвівся, прошов між танцюристами, що мовчки розступалися перед ним, вона тягнула його до себе, мов на ланцюзі.
Принц, що завжди поводився дуже виважено, відкинув свою поважність та ґречно вклонився незнайомці.
- Я не маю честі вас знати, хто ви?
Вона посміхнулась.
- Я так само родовита, як і ви, але одна людина спричинила смерть моєï сім'ï.
- Як жахливо, - промовив принц, - я покараю того, хто це зробив. Скажіть мені своє ім'я.
-Так, неодмінно покараєте, - відповіла вона, - я не можу назвати вам свого справжнього імені, але мене називали Сажениця.
- Сажениця? - принц навіть засміявся, хоч і трохи уривчасто, бо веселощі не були його звичкою, - але я не бачу на вас сажі.
- Сажа та попіл з захололоï груби ,- відповіла вона, - але, ваша ясновельможність, на нас усі дивляться, а музиканти аж заклякли. Продовжимо бал?
- Продовжимо, але ви маєте танцювати тільки зі мною
Ось так воно і було, танцювали гості швидко та повільно, Сажениця навіть з іншими юнаками, але ніхто не міг довго танцювати з нею, бо що швидше від вогню? Пробила година відьми, стомлений принц привів Саженицю на терасу, де також були столи з наїдками та напитками, сів поруч, ще й очей не зводив. І чувся шепіт у залі, мовляв, хто це така? А торговець шовками мовчки сидів на балконі, переляканий, бо побачив живий привид рідноï доньки.
А зараз майже північ, коли ніч переходить у день, та Смерть дзвонить у золотий дзвіночок дванадцять разів. Так-так, ви знаєте, що станеться о дванадцятій годині. Але що саме станеться? Вам цікаво, чи не так?
Принц вів з Саженицею розмову на терасі.
- Це недоречно, але я можу хоч один раз за своє життя бути недоречним. Ви щось сказали?
- Я зачаровую вас.
- Я вже зачарований вами, я хочу з вами одружитися та покарати ту людину, що заподіяла вам зло.
- Якби це було так легко, - посміхнулась Сажениця - кара буде дуже суворою.
Смерть вдарила у дзвіночок перший раз. Дівчина усміхнулась.
- Я проклинаю тебе іменем своєï матері.
Другий удар.
- Я проклинаю тебе своïм власним ім'ям.
Третій удар.
- Я проклинаю тебе іменами тих людей, яких убив твій батько.
Четвертий удар.
- Я проклинаю тебе іменем мого володаря, який владарює над усім світом.
Спершу принц не зрозумів, але з п'ятим ударом він почав труситися, а з кожним новим ударом годинника дівчина змінювалась все більше. І з дванадцятим ударом йому щиро посміхнулась Смерть.
Годинник жахливо заскреготів і зупинився. Смерть зникла. Сажениця зникла. А на терасі залишився черевичок, у якому не могла танцювати ні одна жінка. Скляний черевичок.
Не таке закінчення, правда? О, ваш диліжанс майже прийшов. Я швидко скажу, що було далі - принц збожеволів, від того що почув та побачив. Він ïздив по вулицям та топтав конем людей, а іноді убивав кинджалом. Та наказав усім жінкам у місті приміряти скляного черевичка. Ні, ніхто не відрубував собі п'яти, черевичок чаклунки просто змінював розміри.
Літо запанувало у світі, золоте, сите, смердюче. Зібрались заколотники та стали міркувати, хто з них стане володарем міста. Одного дня до принца привели переляканого торговця шовками, який розказав про все на сповіді, і про зниклу доньку - також. Донька зникла після балу і не взяла нічого, крім гілки з того горіхового деревця, що у садку виросло. Але священик виявився не таким порядним, і торгівця привели до принца.
Сам принц сидів у брудному одязі, вишаруваний попелом, та крутив у руках скляний черевичок. Почувши розповідь торгівця, він схопився бігти, але його на вузькій вуличці зустріли заколотники і убили, а черевичок розбився вщент.
Так, вони захопили владу, але на місто напали вороги та спалили його майже вщент, ми двісті років поспіль повністю відбудувати не можемо. Жителі живуть за рахунок розповідей про минуле. Якщо хочете, киньте мені трохи грошей з його вікна, як поïдете, якщо не хочете, я не ображусь.
Що стало з Саженицею? Не знаю, такі чаклунки живуть довго та роблять удосталь зла. Але після смерті вона прийде до свого господаря. Вам шкода, правда?
А ось і ваш диліжанс. Щасливоï дороги! Невже ви налякані? Невже ви подумали, що я - Смерть, бо хто ще може розповідати таке у саме тій залі, під саме тим годинником? Ні, ось це - Смерть, а я ж анітрохи не схожа на цю фігурку, якщо ви уважно слухали.
No1983 Tanith Lee - When the clock strikes (Red as Blood or Tales from the Sisters Grimmer)
No 2011 переклад - Кононенко Дарія Володимирівна
