Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46396
Рецензій: 90564

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза продовження

Людина, в якої все вийшло, або... ГЕНЕРАТОР

© Щєпкін Сергій, 15-12-2018
Бо поправді кажу вам: коли будете ви мати віру,
хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете:
Перейди звідси туди, то й перейде вона,
і нічого не матимете неможливого!
Матвія, гл.17. 20

Поправді кажу вам: Як хто скаже горі цій:
Порушся та й кинься до моря,
і не матиме сумніву в серці своїм,
але матиме віру, що станеться так, як говорить,
то буде йому!
Марка, гл.11. 23


Телефон, який раптом задиркав у кишені, повернув його до реальності. Від туману нічого не лишилося, бо зірки зверху і відблиски у річці знизу вже дивилися на його згорблену постать на березі. «Люба, турбується…»
- Де ти?!!
- Я вже зараз прийду…
- Я злякалася! Прокинулась – тебе нема, гукаю – тебе нема, турбуюся, вийшла надвір, гукаю – теж нема. Чому ти мене залишив?
- Ну все, все… я вже йду, зараз я все розповім.


- Ти божевільний! Нікому більше не розповідай таке, бо вважатимуть за дурника. То ж треба до такого додуматися! Лягаймо спати, вже пізно.
- Ти теж не віриш?
- Я тобі вірю завжди, тому й боюся за тебе. Невже все так є, як ти кажеш? Чому ж тоді… чому ж тоді люди про це не знають? Чи відьми знають?
- Не знаю, можливо дивлячись, які відьми. Я чув, що попів у семінаріях теж відьмацькому навчають, щоб знали і могли протиставити щось, а може й скористатися за необхідності? Чи відьмацьке воно? Те, про що я кажу – воно добре, а не зле, хоча я ще не знаю, воно тільки…
- Тс-с-с… Що б там не сталося – я завжди буду з тобою.  Тільки не розповідай мені свої історії, сам же казав, що про них краще не говорити… Ти розумний, ти справишся й сам, щоб ні мені і нікому не говорити… перестань… ну не треба… перестань кажу…  може вже вранцім-м-м-м…

***

Гравітаційні хвилі, які народжуються далеко в космосі в результаті колапсу зірок і подорожують всесвітом вусібіч як мінімум  зі швидкістю світла, несуть в собі моментальні за часом, але цілком динамічні за простором зміни кривизни просторово-часового континууму. Під час такої моментальної зміни є шанс побувати там і побачити таке, якого при «звичайному» плині того континууму немає ніяких шансів побачити, і вже тим більше – там побувати. Короткочасність максимуму однієї хвилі настільки мала, наскільки велике просторове відхилення, і навпаки: із збільшенням тривалості зсуву зменшується відхилення у просторі. Але так триває до якоїсь межі, до якої саме – питання поки що відкрите.  Якщо, припустимо, «осідлати» гравітаційні хвилі та поступово з їх енергією наближатись до свого теперішнього стану, то  просторові відхилення ставатимуть все меншими, а час розтягуватися, тобто для нас уповільнюватися до звичайного стану.  В цьому всьому є одна дуже суттєва проблема: в силу специфіки процесів людського організму як біологічного виду, а особливо з огляду умов середовища, в якому вони живуть, люди можуть бачити ті моментальні зміни тільки підсвідомістю. Тобто навіть своє внутрішнє Я у разі якогось підсвідомого спалаху не зможе точно сказати, що саме воно бачило і чи бачило що-небудь взагалі. Зате ніхто не буде заперечувати, що коли гравітаційні хвилі проходять крізь Сонячну систему, то вони проходять і крізь усіх нас. І кожного в особистості. І що вони хоч якось, а впливають на нас.  Справа в тім, що існує шлях «дістати» бачене підсвідомістю під час стрибків. До слова «стрибків» навіть лапки не потрібні, такі вони буденні. Дістати – значить те, що сталося за якісь мілісекунди, розкласти на площину внутрішнього бачення. Осягнути зором і емоціями. Знайти внутрішні зв’язки і накласти їх на зв’язки зовнішні.  Гравітаційні хвилі перетинають нас не знати як часто, але досить нерідко, тому що всесвіт, як кажуть, великий і процеси, які ті хвилі породжують, тривають безперестанку. Поки така хвиля дійде до нас, частину своєї енергії вона втрачає, тому кожна з хвиль має свою амплітуду нашого відхилення.
Отже для тренування є все. Ну або майже все. Для якого тренування?  Одна людина добре. Вона досягне якихось результатів у своїй справі. Але з чим порівнювати? Потрібне щось для порівняння, потрібні інші результати цієї ж справи. Потрібна ще, як мінімум, одна людина, яка саме вже все знає, якій пояснювати нічого не потрібно, яка сама вже до всього дійшла. Тому що інакше як можна порівнювати результати, скажімо, майстра і того, хто тільки починає свій нелегкий шлях до такого високого звання.
Як її знайти, ту людину?

***

Думати не думалося. Вода дзюрчала поріжками і настовбурчений зимою горобчик, що присів на камінь посеред річки, цілком міг зійти за справжнього коня на великій скелі серед великої ріки. Або як пам’ятник на площі серед натовпу, що дзюрчить поміж нього в різні боки нескінченною рікою буття…
Цього року він утік, не діждавшись навіть весни, не те що літа. Як тільки річка скресла від криги, зібравши нехитре манаття він переселився сюди, на фазенду. Кинута хата в покинутому селі, де некинутих четверо було, і в кожній з чотирьох жили люди, які були не схожі на тих, хто зазвичай живе у великій громаді, де існує суспільна думка.
У найближчій хаті подружжя наймолодше, йому років за п’ятдесят буде, і їй десь так само, чокнуті трохи, десь до половини: жили у найближчому селі, звідси кілометрів п’ять буде, великому, центральному, із сільрадою, мешкали у будинку з батьками чи її, чи його, і невдовзі після весілля виграли у лотерею гроші. Грошей вистачило на новий дім, що продавався, купити, і на щось із того, що в хаті повинно бути. Ну і на могоричі. Коли гроші готівкою закінчилися, тверезими з незвички очима оцінили два чи три роки свого життя окремо у новому будинку як «можна було б і подумати», і вирішили продати будинок і купити «щось краще». Продали. Перейшли знову до батьків і стали думати, який же варіант житла найкращий. Поки думали, Союз розпався, гроші знецінилися, і їм якимось дивом, люди кажуть, що то завдяки «неабияким мізкам», тільки й вдалося купити гарну хатину у найближчому, але маленькому селі П’ятихатки. На той час в ньому всі вісімнадцять жилих будинків стояли єдиною вулицею Гоголя. Як тоді, так і тепер живуть ті двоє ніхто ніде нічого, з городу та з риболовлі, і на світ дивляться такими поглядами, що краще їх не слухати, бо й сам таким станеш.
За їхньою хатою чотири хати пусткою, одна із них розвалля, а потім поруч дві хати із жильцями: у першій дідусь і бабуся з повними достатками – до них щотримісяці по черзі діти з-за кордону приїздять і привозять все необхідне; у другій колишній тюремщик, все життя по в’язницях та по тюрмах, а потім на старість приблудився додому. Але тихий, і на всі руки майстер. На всі руки майстер – це буквально. А ще чифірити полюбляє, і мріяти. Мріє так, ніби купу фільмів якихось фантастичних надивився, яких ніхто ще не бачив.
Далі знову розвалля і кілька кинутих хат, і в самому кінці вулиці, останньою справа, ближче до річки, хата Пахома. Ви не чули про Пахома? Тоді ви не були у наших навколишніх селах, та й у райцентрі навряд. То при радянщині спочатку була перша хата-пустка не лише у найменшому селі, а мабуть у всьому районі. Простояла кілька років, поки її ніхто не купив, а далі і продаватися перестала. І ось одного дня до тієї хатинки під’їхала вантажівка із якимись людьми і клунками: сільрада надала житло молодій жінці, доярці, чоловік якої щойно вийшов із в’язниці, був спеціалістом по ремонту сільськогосподарської техніки і , як потім виявилося, сильним алкоголіком. А це в середині вісімдесятих було, якраз в пору боротьби з алкоголем. Жили вони тихо і мирно, хлопець, щоправда, пив, мучився замітно, на людях все казав, що не може тверезим на життя дивитися, а потім потрохи таки перестав пити. Перестав ходити п’яним і неохайним, іноді валятися під річкою, став ввічливим, поголеним і чемно підстриженим. Рік чи два ніхто нічого не помічав, окрім його дружини, звичайно, а потім помітили: майже увесь мак на городах, що саджали на пироги, почав зникати кудись ще зеленим. Хтось зіставив це із невимовного кольору очима і цікаво-незвичною поведінкою слюсаря Пахомова, що жив у крайній хаті, і врешті всі все зрозуміли. Але це знову ж таки співпало із початком дев’яностих, коли багато що швидко змінювалося і мало хто на кого звертав уваги. Так що залишився Пахом там жити і зробив із тої хати відому точку на велику округу, а для людей, як кажуть, певної категорії – і на весь південь області. Нині Пахом вже покійний, помер у двотисячних від запалення легенів, лікуватися пішов пізно – думав своїми ліками впоратися. В тій хаті тепер живе тільки його дружина, дуже постаріла, зовсім бабою зробилася: невдовзі після смерті чоловіка і син їхній, вже дорослий, батьковою дорогою поспішив – спочатку із маком поріднився, а влітку, коли всього вдосталь – і передозування не розрахував.
Влітку ще деякі хати дачники займають, життя трохи оживає, особливо коли хтось вирішить свій день народження відзначити. Але взимку тут немає нікого прийдешнього. Оце тільки він з’явився, але причина тому вагома: у селі П’ятихатки тільки в чотирьох хатах люди живуть, потрібна ж п’ята хата! Ось природа і розпорядилася…  Ні до кого знайомитися не ходив, і до нього ніхто на приходив. Може вони ще й досі не знають, що він тут надовго. А відомості всі знайомий один розповів, він влітку поблизу села часто рибу ловить.

Раптом у живому малюнку руху води щось змінилося. Якесь коливання в напрямі каменя з горобчиком промайнуло і зникло. Промайнуло так, ніби щось пропливло при самій поверхні води, а потім зникло, і все стало, як і було. Уява намалювала велику рибину, яка виплескується із води і нападає на горобця. Чомусь в уяві то був великий сом, але ж взимку соми інертні…
«Лети, лети!!!» - чимдуж закричала уява до горобця, а брови зробили порух, ніби і вони наганяють жертву із каменя.
І горобець полетів! Спочатку повернув голову до берега, потім назад до річки – і, легко відштовхнувшись від каменя, злетів і заховався десь у гіллі дерев.
А коливання води біля каменя раптом перетворилося на великий риб’ячий хвіст, продовгуватий, який майже без звуків виринув із води і повністю омив камінь водою, а потім, ніби контрольним пострілом, прослизнув по його поверхні. Хвіст був схожий на хвіст сома! Але ж взимку соми інертні?.. Та вже й кінець зими… картинами сипле…
Оце так-так… На тепло повертає.

***

Світло. Десь узялося світло. Раніше ніби й не було його. Відблиск у темряві. І уста. Він відчув свої уста, пересохлі, потріскані і пекучі уста. Більше нічого не відчував. Тіла десь не було зовсім. Світло ніби мерехтіло і мало видимі границі, дивно якось… Та це ж закриті очі! Так-так, очі. Відкрити очі!
І він відкрив їх. Холодно. Світло перетворилося на відблиски тліючого багаття метрів за… десять, трохи внизу, в низині, в якій біля багаття покотом спали…  люди… в шкірах… Так-так, то були волохаті звірині шкіри! Кошлаті голови лежали на тілах сусідів, переважно в ногах, і всі ті тіла повністю закривали поверхню землі навколо вогню. Шкіри були чорні і коричневі, у декого хутром назовні, а у декого всередину. Одягнені у шкіри були всі, не було видно жодного… тіла людини, яке би було одягнене в одяг із тканини. І пошитий одяг був… він не знав, як називається такий стиль, але… такий одяг шиють тільки своїми руками, а не на верстаті.
«Що це?.. Де це?..» Потуга підняти голову закінчилася нічим. Тільки очі могли дивитися вбік, паралельно землі. Раптом із-за вогню вийшов… вийшла здоровенна людина, пройшла кілька кроків, переступаючи тіла сплячих, і трохи нагнулася вперед, ніби розглядаючи щось вдалині. Вона була одягнена в… це було схоже на комбінезон із шкіри хутром назовні. На кошлатій голові крім величезної кількості волосся було видно тільки очі і ніс, великий горбатий ніс. Людина постояла так, потім випрямилася, покопирсала вогнище, додавши світла навкруг, і голосно сказала, показуючи рукою на нього:
- Повернута голова! Повернута голова!
Хтось зі сплячих піднявся, почулися кроки поруч. Перед очима виникло лице… усміхнене жіноче лице, але теж до неймовірності волосисте, і… «Господи! Що це діється? Це ж якісь… жінки ж волосся так не… із носа стирчить волосся! І брови… Це ж якісь… о Господи!  Печерні люди…  Де ножиці? Це сон такий?».
- Нарешті! Нарешті! Нарешті ти прокинувся! – лице поряд усміхалося і на очах були сльози. – На випий, це потрібно, - одна її рука повільно підняла голову, а друга піднесла посудину із напоєм. – Випий усе, це тобі потрібно.
Уста відчули дотик посудини, її край був товстий і шорсткий і потрібно було добре розкривати щелепи, щоб у рота потекла рідина. Нарешті це вдалося. «Мабуть чашка зроблена із глини» - подумалося йому, коли доторкувався зубами до посудини. Неймовірно гіркий і одночасно із солодким присмаком якийсь напій потік далеко всередину тіла, і він тепер почав його відчувати, принаймні в животі.
Потім він відчув, як повертається єство. Спочатку це були руки і лице, малесенькі голочки з’являлися на місці щік, долонь, пальців, поколювали маленькими хвилями і зникали, залишаючи по собі відчуття тіла. Коли прийшла впевненість ворухнути пальцями, відчуття перейшли до ніг. Дивні відчуття. Не було, не було – і ось нате: є тіло, руки, ноги, голова…
Сильно боліла голова… В очах нарешті розвиднилося і він, піднявшись на лікоть, роззирнувся.
Що можна було побачити в темряві? Багато людей із довгим кудлатим волоссям стояли і дивилися трохи нагору, на те місце, де лежав він. В центрі їх юрби горіло багаття. Нерівні стіни підіймалися високо вгору і зникали в темному…  Даруйте, то вони змикаються над головою? Це печера? Господи! Це камінна печера!
- Де ми? – він хотів сказати це вголос, але мабуть вираз його обличчя стурбував тих, хто був поряд, і вони голосно заґелкотіли так швидко, що він не встигав зловити, хто що говорить. Жіноче лице наблизилося до його лиця впритул, суворості вигляду додавали очі, які блистіли неприродним блиском:
- Ти нічого не пам’ятаєш? Скажи!
Він піднявся і сів, обпершись рукою об постіль. Постіль була… так, він таких не пам’ятав… із тонких м’якеньких смужок хутра якихось тварин, вони не були з’єднані між собою, але мабуть одним краєм кріпилися до того, що було під ними, до основи.
Погляд ковзнув на руку. Такої своєї руки, такого зап’ястя із темним, майже чорним волоссям він теж не пам’ятав. І ноги… Вони були на диво широкі і м’язисті, він не пам’ятав, щоб у нього були такі ноги. Відчуття було таке, ніби він умів рухати чужими ногами. Сказати про це? Господи, сказати! А як же сказати, як сказати – він теж не пам’ятав!
- Чому мовчиш? Скажи!
Але як же він розуміє те, що кажуть йому? Чому не може відповісти? Є ж багато різних мов… Якою мовою він розуміє, що йому говорять? Не може сказати, яка то мова… Яка його мова? І як потрібно говорити, якими частинами рота рухати – теж не пам’ятає. «А-а-а» може сказати, і «е-е-е» та «у-у-у»! Господи! І все! Більше нічого не пам’ятає! І цей одяг… теплий, але… але зовсім незвичний… він теж не пам’ятає такого одягу.
- Чому мовчиш? – жіноче створіння сіло поряд і обійняло його за плечі. – Хоч мене ти пам’ятаєш? Ми з тобою вже колись зустрічалися… Ти сильний. Ти поборов дуже злу хворобу, всі інші хворі повмирали, їх було дуже багато… всі… і тепер, коли ти повністю одужаєш…
Далі вона сказала щось таке, що він не розібрав, щось про тих, хто буде після них. У вухах з’явився шум, мабуть то кров ударила в голову. Що діється? Що він пам’ятав? Найпершим чомусь згадувався кінь, осідланий рудий із білими плямами кінь. Він стояв поряд, бив копитом об землю і тихенько іржав. І ще шабля. Велика важка шабля в руці. Коштовний червоний камінь на рукояті вказував, що це його шабля і надихав… так-так, надихав до правильного її використання. Що ще? Гм… дивно, але більше нічого чомусь не згадувалося. Господи, як же це він забув – як його звати? Як?? Як??? Як він тут опинився? І де це – тут? Що було до цього? Де він був до цього? Вигляд цих… людей… і цей  запах… цей сморід… це справжнє… о Господи! Це справжнє… Такого не може бути!
Він піднявся на ноги і разом із ним, ніби загіпнотизовані, одночасно ворухнулися всі. Хто стояв ближче – відступили, і ніби трохи вклонилися. Це додало хоч якоїсь впевненості в собі, інакше заціпеніння могло закінчитися панікою. Кілька кроків униз до вогнища здалися таким важким трудом, що прийшлося знову сісти. Хтось щось сказав, потім десь хтось крикнув і через кілька миттєвостей до нього простягнулася рука… із  їжею. Так, то був великий шматок м’яса із застиглим жиром. Апетит з’явився миттю. Голод забурчав у животі так голосно, що найближчі почули і почали сміятися, переказуючи це один одному.
Така їхня поведінка додала сміливості, і він нарешті підняв погляд на оточуючих. Спочатку несміливо, а потім все сміливіше став вдивлятися у лиця.
То були одні жінки…

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-12-2018

*

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  , 16-12-2018
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.7192280292511 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …